2
Якось на філософії після першої ж фрази Монаха Тетяна вибухнула в черговому нападі, звинувачуючи хлопця у феноменальному снобізмі й вузьколобості. Він озирнувся — і вона вперше схопила його очі. І… обпеклася…
Обпеклася світлом його погляду.
Стільки було в ньому доброти і… ще чогось невимовного. І ні найменшого докору!..
Тетяна замовкла і того дня більше не зачіпала його. Наче вперше вона звернула увагу на те, що Іван не просто мовчить, а що він після всього не зневажає її. І більше того (що са́ме більше, вона не могла з’ясувати, але було щось більше)… Це її спантеличило.
Звідки в нього міг з’явитися такий погляд? Якими ідеями чи міркуваннями він був спричинений?
Вона почала нишком приглядатися до нього.
«Нормальна людина… Усміхається, дивується — і навіть дуже природно… Розпитує, щось пояснює (до речі, йолопу Славкові — що йому можна пояснювати?). Якийсь він… живий, натуральний… Цікаво, звідки це може бути у церковника? Ні, це, звичайно, залежить від характеру. У нього просто така вдача. Недаремно всі кажуть, що в нього міцна нервова система. Але тим небезпечніше!»
Чому небезпечніше, вона не могла поки що сказати. Монах нікого не агітував, не розповсюджував їхню літературу, не ліз зі своїми проповідями… І не можна було не визнати, що скоріше не він чіпляється до людей, а до нього чіпляються із запитаннями, на які він, до речі, відповідав досить коротко. Були в нього і довгі бесіди з деякими людьми, але не більше, ніж у неї самої на філософські теми чи «за життя».
То чим же він був небезпечний?
«А! Напевно тим, що він такими своїми очима і всією поведінкою наче спростовує всі мої психологічні висновки й показує безпідставність моїх звинувачень. Але вони не безпідставні!! Я точно знаю, що в ньому є злість і заздрість — і весь букет „чеснот“! Він такий самий, як і всі, як ті, кого вони осуджують і вважають найгіршими грішниками! Такий самий, просто приховує це! Як же витягнути на поверхню його темну сутність? Де той скальпель, яким можна було б препарувати цей екземпляр? Треба придумати щось нове, чого він не чекає…»
І тут у неї виникла геніальна ідея. Геніальна! І, як усе геніальне, — проста! Як це просто, буденно й феноменально принизливо: несподівано наступити йому на ногу — і все! Наступити своїм супермодерновим гострющим підбором — і тоді подивитися на його християнське всепрощення! Всепрощення, лагідність і доброту!..
Як це раніше не приходило їй у голову?! Один лише рух — і їй забезпечено прокльони й погрози кари небесної, або хоча б таке прозаїчне: «Дурна!..» — і це вже перша ластівка. А далі вже, як водиться, все піде, як по нотах. Це наче будиночок із карт: потягнеш одну — посиплються всі інші.
Тетяна зловтішно посміхнулася і спокійно зайнялася своїми справами, чекаючи моменту. В неї було багато роботи, і в цей час її обсідали клопоти, але вона вміла вести справи паралельно і не забувала про «слушний момент».
Вона так само нещадно глузувала з Монаха, чіпляючись до його слів, її так само підтримували ті, хто володіє гострим словом і вбачає у цькуванні зайців собі розвагу; а він так само обходив усі конфліктні ситуації і після нападів поводився так, наче нічого не було.
Пройшло, мабуть, тижнів зо два. І якось Тетяна побачила Монаха в натовпі — це був слушний момент! Вона протиснулася туди і, підійшовши до нього впритул, увіп’яла свій войовничий підбор у його майже беззахисну ногу.
Він трохи не скрикнув від болю, кров кинулася йому в лице. А вона обернулася до нього, щоб нічого не пропустити, і пронизувала його холодними презирливими очима, і цинічно посміхалася… Він миттєво схилив перед нею голову, наче поклонився, і, їй здалося, із самого його серця вирвалося майже пошепки: «Прости мені!»
Вона все ще стояла, але вже не посміхалася. Монах підняв на неї теплі очі, сповнені сльозами від гострого болю, і ще раз промовив, навіть попросив: «Прости!..»
Ніхто навколо не почув і не побачив цієї сцени.
Тетяна відійшла. Їй було соромно. Вона пошкодувала, що так зробила… Скільки разів так було в її житті: їй здавалося щось оригінальним і дотепним, аж до захвату, а коли вона здійснювала це, воно виявлялося навіть… не дуже розумним…
Тепер цей Монах не виходив у неї з голови.
Він якась дивна людина! Чому він так відреагував? Церковник не повинен був так відреагувати!
«Можливо, в ньому ще залишилося щось незвичайне… Може, я помилилася, і він не навмисно потрапив у полон церкви, а несвідомо. Може, дійсно він, як дитя, заплутався… І навіщо тоді його цькувати? Тоді його треба витягти звідти…
Стоп! А чому я зациклилася на тому, що церковник має бути обов’язково злим? Звідки в мене пішли ці думки?.. Схоже, я сама не знаю, чого хочу… Я починала з того, що вони — раби своєї релігії, що не мають почуття власної гідності… хіба цього мало? Я сама заплутала себе. До чого тут злість чи заздрість? Цей Монах поводить себе бездоганно, не в тому річ, — просто він ворог свободи, свідомий чи несвідомий — от що! Навіщо було смикатися з одної думки на іншу?
Тепер я нарешті знайшла правильний хід думок.
Але головне навіть не в тому, щоб довести якусь свою думку, якою б правильною вона мені не здавалася, головне — з’ясувати істину. Навіщо мені обманювати саму себе? І так уже мене занесло кудись не туди, і я зробила щось зовсім непотрібне…
Треба розібратися: якщо він лукавий церковник — тоді вже безжалісно викрити його і розбити, розчавити (це я зможу!), а якщо дитя — то помогти йому зрозуміти самого себе, щоб він не пропав зовсім, і тут треба бути обережною (це я теж зможу!). Це цікаве психологічне завдання».
Згадуючи теплі очі Монаха із цим немислимим: «Прости мені!», Тетяна більше схилялася до висновку, що він — дитя. Але це треба було перевірити.
Вона перестала глузувати з нього і шукала тепер приводу пояснити йому… елементарні речі, викрити страшну небезпеку, яка загрожувала йому цілковитою втратою індивідуальності. І скоро трапилася чудова нагода. Коли їхня група розташувалася в коридорі під дверима кабінету в очікуванні заліку, Монах зі старостою Андрієм зупинилися просто біля Тетяни.
— … І висловив досить своєрідні думки щодо постів, — продовжував розмову Андрій. — Але Церква критикує його. А як ти ставишся до його статей?
— Так само, як і Церква.
— Невже в тебе немає власної думки? — миттєво зачепилася Тетяна.
Видно було, що Монах якийсь час вагався, відповідати їй чи ні. Він пильно подивився на неї і впевнився, що вона чекає відповіді.
— Власна думка — то не велика цінність. Добра думка — цінність. А хіба можна придумати щось таке, чого б не було раніше? Мабуть, усі наші відкриття, уся філософія — це те, що колись уже було… І якщо уважно подивитися, то можна побачити, куди ведуть ті чи інші думки.
— Це правильно…
Тетяна мусила визнати слушність його міркувань, вона була чесною. Але їй не хотілося, щоб його слово залишилося останнім, щоб він не думав, що такий розумний. Тому вона зробила ще одну спробу викрити його:
— … Але для християн найбільшим добром є рабська покора. Ось що є вашим критерієм доброї чи злої думки, хіба не так? Смирення — перше християнське гасло і ваш ідеал.
— Це правда, — просто погодився Іван.
— І це добре??
— Смирення — це мир між людиною і Богом.
— Але… Але чому людина має бути рабом Божим? Чому не дитиною, а рабом?!
— Діти схожі на свого Батька, а ми не завжди схожі… Діти шанують доброго Отця, виконують Його заповіді. А я, на жаль, не виконую. Я мрію бути рабом Божим, а не рабом гріха, але досі у мене виходить більше служити гріху, ніж Богові. Я не можу назвати себе Божою дитиною.
— У чому твій гріх? У чому?? Хто примусив тебе вважати себе грішником?! Чому і перед ким ти мусиш принижуватися?!!
— Занадто багато питань, — доброзичливо усміхнувся Монах. — Обговоримо це якось іншим разом.
На цьому розмова скінчилася.
«Чому він завжди тікає в кущі, коли його притискають? Ні, він тікає тоді, коли вже треба не відповідати, а сперечатися. Це я давно помітила. А чому? Може тому, що в суперечках ніхто нікого не слухає, бо кожний доводить своє? Ну тоді він чинить розумно. Тоді він поважає власне слово і не хоче розкидатися ним. Це непогано… Це дуже непогано!
Він поважає своє слово, але чомусь вважає себе грішним. Який у цьому сенс? Він не дурний, невже він не бачить, що він безгрішніший за всіх навколо?.. А якщо він не може себе назвати дитиною Божою, то хто ж тоді може? Якийсь абсурд!.. І якщо він грішник, то хто тоді я в цій ієрархії наближення до Бога? За його логікою виходить, що я ще нижче, ніж раб… Якщо я безпросвітно грішу, тобто, як він сказав, служу гріху, то я — рабиня гріха. Я — рабиня?!»
І далі йшов якийсь темний і мішаний потік думок, неясних і майже підсвідомих, а може, таких, які вона не хотіла чи не могла поставити в себе перед очима. Щось тут було дуже тривожне…
Ці думки раптом отруїли її свободу і впевненість у собі.
Тетяна розуміла, що церква називає рабами гріха всіх, хто їй не підкоряється, але чомусь це не втішало її. Щось у словах Монаха і в його очах було таке, що її стурбувало. Щось тут було не так… Їй хотілося зрозуміти, в чому головна невідповідність між її та його світосприйняттям, у чому саме він найбільше помиляється. І хотілося зрозуміти, що саме в усьому цьому її найбільше бентежить.
«Він розумна людина, — думала вона. — Навіщо ж він сам обмежує свою свободу? Навіщо ходить до церкви разом із забобонними бабцями і клякає там, не маючи ні найменшої гордості?..»
Усе єство її закипало від самої тільки цієї думки.
«Я занадто багато про це думаю, — вирішила вона. — Треба викинути його з голови. Треба якось при нагоді розпитати його, щоб розв’язати для себе це питання і закрити тему. А то це вже перестає бути грою, і я вже починаю бути залежною від цих нескінченних думок. Треба закінчувати з цим».
Одного разу вона впіймала Монаха в порожній аудиторії.
— О, Іване! — швидко зорієнтувалася вона, зачинивши за собою двері. Серце її билося як у левиці, що йде на здобич. — Поможи мені з’ясувати дещо незрозуміле.
Вона підсіла до нього, безсоромно заглядаючи йому в лице.
— Скажи мені, будь ласка, як християнство ставиться до іновірців?
— Навіщо це тобі?
— Думаєш, не зрозумію?
— Думаю, не зрозумієш.
— Овва!.. Сміливо! А чому ж ти так думаєш? Поясни, будь ласка. Чому Я не зрозумію?
Він підняв на неї очі — океан тихого світла… «Так буває тільки навесні», — подумала вона.
— Тому що ти Бога хочеш пізнати розумом. А Бог пізнається тільки любов’ю.
— А, от як?.. Чого ж ти і твої улюблені монахи більше за всіх тікаєте від любові? Мовчиш?.. Щось ви, православні, не дуже шануєте день святого Валентина!
— Це не та любов.
— Не та? А що, любов буває різна?
— Любов буває справжня і несправжня.
— Ну?! Яка ж це справжня?
Монах поринув кудись углиб себе і звідти почав витягати живі й вагомі і теплі слова.
— … Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — мідь, що дзвенить, або кимвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так, що й гори можу переставляти, а любові не маю, — то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені від того ніякої користі.
Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить.
Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне…
Він виринув назовні… і мовчав. Він весь тепер струменів тим тихим світлом, яке вона побачила в його очах…
— Це цитата з Біблії? Не люблю цитат… «Не шукає свого»? «Усе покриває»? «Все терпить»?.. Що ж це за любов?.. А що, не може бути справжньої любові між чоловіком і жінкою?
— Треба, щоб так було. Взагалі між усіма людьми…
— А якщо це можливо, навіщо йти в монахи?
— У монахи не всі йдуть. Тільки ті, хто може.
— А навіщо?! … Ей, ти заснув?
— Не все можна так одразу ж пояснити. І не все потрібно пояснювати. Бо й це легше пізнати не розумом, а любов’ю.
«Навряд чи це лукавство, — подумала вона. — Ні, він не викручується. Це сказано так, наче він це пережив… Але з такими його формулюваннями й напівнатяками я нічого не дізнаюся. Треба заки́дати його конкретними й дуже ясними питаннями, яких у мене безліч, і почути конкретні та зрозумілі відповіді. І закрити тему!»
— Ну добре, поки що залишимо це. Але шлюби у вас усе ж таки не заборонено?
— Не заборонено.
— А якщо дівчина була із кимсь до шлюбу — це гріх?
— Гріх.
— Це блуд?
— Так.
— Ну чому? От яке діло Богові до того, зі скількома я спала? Поясни мені!
Він помовчав якусь мить, наче знову пірнаючи у глибину.
— У блуді немає і не може бути любові, тому це гріх. А гріх убиває душу, вона стає нездатною до вічного життя. Бог не хоче, щоб ми вмерли. От і все.
— Чому ж Господь не зробив людину такою, щоб вона не грішила?
«Ну все — заси́пала його, — подумала вона. — Це камінь спотикання».
Але ні! Він нітрохи не збентежився. Він взагалі відповідав так, наче живе словами і дістає їх уже готовими зі своєї глибини. Він відповідав просто й поволі, і навіть з якимось натхненням.
— Тому, що Господь поважає людину… як Свою наречену. Він хоче, щоб це було свято співтворчості, нескінченне свято зростання в любові, щоб людина була подібною до Нього, а не до комп’ютера. Якщо людина приймає Божу любов, то вони йдуть разом, і Бог зводить людину на божественну висоту.
— А якщо не приймає цієї любові?
— Якщо людина не приймає любові, то вона перестає бути людиною. Уся різниця між людьми в тому, наскільки хто відкриває себе для небесної любові… А Божа любов для нас відкрита повсякчас.
— Але ж буває любов не взаємна!
— Це не та любов!
Тетяну підкорила його впевненість, навіть твердість. Так могла сказати тільки людина, яка знає, про що говорить. Але ж тут — безліч суперечностей!
— Ви вважаєте, що самогубство — це теж тяжкий гріх.
— Так.
— А хіба монахи не самогубці? Хіба вони не вбивають своє тіло й не вкорочують собі життя?
— Монахи не вбивають своє тіло. Вони вбивають лише гріх, а це непросто. Це вимагає багато труда.
— Цікаво… Цікаво… От вони сидять у печерах, не їдять, не п’ють, сплять на голій землі, не мають жінок… А тільки плачуть і моляться. І таке знущання угодне Богові? І це є святом співтворчості?
— Коли монах зрікається цього світу і віддає всього себе Богові, Бог відкриває для нього інший світ, перед яким цей — нічого не вартий. Ніхто не став би міняти краще на гірше. Монахи обирають краще.
— А може, це лише уява? Наркомани теж бачать інший світ… Такий красивий-красивий…
— Якби це було так, то ніхто б не йшов у монахи, а всі були б наркоманами, — промовив Іван, на мить звівши напрочуд серйозні й лагідні очі. — Наркотики відомі з давніх-давен, але чомусь монахи обирають тяжкий багаторічний труд замість одного уколу… Наркотики дають людині тимчасову насолоду, вона проходить, як і будь-яка інша тілесна насолода, і зі смертю людини зникає. А християни шукають і знаходять таку насолоду, таке світло, яке не зникає ні в цьому житті, ні в майбутньому.
— Це можна перевірити?
— Можна.
— Як? Адже з того світу ще ніхто не вертався.
— Це можна перевірити, Таню. Коли душа побачить це світло, коли відчує різницю між тим, що минає, і тим, що не минає, — вона вже не сумнівається в тому, що є вічне життя і що все, що їй обіцяв Бог, — правда.
— Можливо…
Їй потрібна була пауза. Ні, вона не вичерпалася, а просто це було зовсім не те, на що вона розраховувала… І цього стало раптом забагато. Вона навіть струснула своїм розкішним волоссям, щоб скинути з себе хоч частину вантажу, який він на неї поклав.
Ну що ж, його відповіді були не такими вже… безглуздими. Вона була в цілому задоволена їхньою бесідою.
— Добре, тоді останнє запитання: усе ж таки, як християни ставляться до іновірців?
— Християнам треба думати про те, як виконувати заповіді Христові, а не про те, як вони ставляться до іновірців. Бо якщо ми будемо добре виконувати заповіді Божі, то всі іновірці стануть християнами.
— Браво! Виходить, усі люди повинні стати християнами?
— Так. Душа людини, як слушно сказано, за природою християнка.
— А що, всі інші підуть у пекло?
Він помовчав і тихо відповів:
— Я вірю, що там не буде нікого з тих, хто любить Бога і ближнього.
«От хитрий єзуїт! Вужака!»
— Ну добре. На сьогодні досить. Дякую. Бувай здоровий.
Чи з’ясувала вона тепер те, що хотіла? Нітрохи! Поки велася розмова, їй здавалося все зрозумілим і не було розбіжностей. Та тільки вона відійшла, слова Монаха вистрибнули зовсім з іншого боку і ще дужче збентежили її.
Вони звинувачували її тепер уже в тому, що вона не має любові! Бо якщо вона не розуміла ні Бога, ні монахів, якщо не вважала за гріх свій блуд, виходило, що в неї не було того о́ргану, яким це все пізнається. Чудово! Спочатку її звинуватили в рабстві, а тепер — у відсутності любові! І при тому запевнили, що є інший світ з нетлінною красою (і не хтозна-де, а вже тут!), заради якого не страшно перетерпіти будь-які труди і страждання… Яка мила ідеологія!
Тетяна сміялася з цих нісенітних думок, а вони дивилися на неї океаном Іванових очей — і зупиняли її сміх…
Вони верталися до неї і засуджували без її на те згоди. Вони десь у її душі пустили своє коріння і весь час подавали ознаки своєї присутності.
Тетяна намагалася відв’язатися від них, відкинути — але даремно! Вони бриніли в ній, затьмарюючи всю її безтурботну радість.
Вона викидала їх з голови, поринаючи у вир творчості, у цікаві справи, спілкування, зустрічі, гулянки — однак скрізь її переслідували уривки церковних фраз і, найгірше, якогось незрозумілого, прихованого за ними підтексту…
Монах став на її шляху. Вона не могла його позбутися.
Кожного разу, як вона «переступала межу», його образ з’являвся перед її очима і заважав.
«Чому, чому я не можу викинути його? Він мені потрібний? Я не хочу його знати! Я маю право сама вирішувати, як мені жити! Ніхто не має права володіти моїми думками! Я вільна людина, я не хочу про нього думати!»
Вона тепер уже не замислювалася над тим, як врятувати суспільство від небезпечного впливу церковника, ні про те, як помогти бідній дитині вирватися з пазурів церкви, — ні, вона думала лише про те, щоб їй самій позбутися незрозумілих і обтяжливих пут, якими зв’язав її підступний Монах.
На парах вона намагалася навіть не дивитися в його бік, щоб викреслити його зі свого життя і заповнити серце іншими, набагато цікавішими особами та ідеями, але нестерпний образ виринав несподівано звідкись із глибини і заступав їй світ.
Вона була в розпачі.
«Чому мої думки не слухаються мене? Ні, я таки позбавлюся цього впливу, я ніколи не піддавалася гіпнозу! Я сама собі бог! Яка сила може бути потужнішою за мою волю?!»