Автобiоґрафiчна довiдка
Цю «довідку» Гануся написала 2003-го року як додаток до її книжки «Дорога додому».
Куземська Ганна Вiкторiвна, 1966 року народження, киянка.
Мої батьки, Вiктор Сергiйович та Наталя Панасiвна Куземськi закiнчили у 1963 роцi фiлолоґiчний факультет Шевченкового унiверситету. Батько був учителем, а згодом — викладачем на фiлолоґiчному факультетi, мати — старшим iнженером, старшим науковим працiвником в iнститутi кiбернетики, пiзнiше в iнститутi стандартизацiї, сертифiкацiї та iнформатики при держстандартi України.
Усе моє життя, як i життя кожної людини, є живим свiдоцтвом правдивостi Євангелiя Христового, iнодi явним, iнодi таємним…
Дитинство — у лiкарнях, мiж життям i смертю. Господь попустив менi не раз побачити порiг, але заради самозреченої любовi моїх батькiв та iнших добрих людей (якими Господь так щедро обдарував мене на життєвому шляху) Вiн залишав мене жити поки що тут…
У 1984 роцi, пiсля закiнчення школи, я з радiстю працювала десять рокiв режисером у фiзико-математичнiй школi-iнтернатi при КДУ для обдарованих дiтей-старшокласникiв з України та Молдови (цей iнтернат був поруч iз нашим будинком, i саме тут працював 11 рокiв мiй батько). З тими дiтьми, завдяки моїй родинi, ми створили шкiльний драматичний театр i ставили великi дво-тригодиннi вистави з усiєю потугою аматорської технiки. У наших виставах ми намагалися завжди знайти, за словами Лесi Українки, «те, що не вмирає», i кожен наш спектакль був гiмном дружби та любовi. Нам хотiлося радувати одне одного i людей навколо, вiддаючи їм частину самих себе. Мабуть, це було пiдсвiдоме наближення до Церкви…
У 1992 роцi Господь привiв мене з моїм чоловiком, Дмитром Редчуком (колишнiм «фiзматiвцем» i «театралом»), до Церкви. Це був маленький козацький храм Архистратига Михаїла в унiкальному Музеї архiтектури та побуту України просто неба — чудом уцiлiлий вiд пожеж та репресiй дерев’яний шедевр 1600 року, може й найстарший в усiй центральнiй Українi.
З цього часу, мабуть, i починається вiдлiк мого життя, моєї невимовної подяки Господевi за Його милiсть. Так сталося, що я почала спiвати в церковному хорi (до церкви навернулися i деякi з наших театралiв — вони також були в хорi), деякий час була реґентом хору. З цього часу я почала писати iкони, хоча ранiше не знала, що таке фарби. I досi не розумiю, як тi iкони стають такими, як вони є, — це для мене загадка.
Згодом у церкву прийшли й мої батьки. Є в мене ще старша сестричка, Тетяна, з чоловiком i двома1 дiточками. Ми живемо одним духом i одними турботами.
У церквi моїм духовним отцем став протоiєрей Андрiй Власенко — людина, що вiддає себе до кiнця Боговi й людям. Нiколи не забуду служби в порожньому храмi на двадцятисемиградусному морозi. Отець Андрiй здiймає у вiвтарi руки до Неба, вiн у ризах, з вiдкритою головою, спiває своїм божественно прекрасним голосом на повну силу, а згори, крiзь щiлини у банi, тихо струмить снiг… Тодi я зрозумiла рiзницю мiж театром i церквою, мiж службою ради людей i службою ради Бога…
I так самовiддано отець Андрiй служить з дня у день, з року в рiк, не зважаючи нi на хвороби, нi на втому. В нього не бувало «не можу», i Господь давав йому понад людськi сили, як i кожному дає з тих, хто вiддає себе до кiнця.
У нашiй квартирi функцiонує (не так органiзовано, як хотiлося б) церковна православна бiблiотека. Напевно завдяки цьому я почала писати окремi статтi та брошури про нашу вiру.
Одна дiвчина (з колишнiх «фiзматiвцiв i театралiв»), Тетяна Юр’єва, органiзувала недiльну школу при церквi (i досi та школа тримається i розростається її героїчними зусиллями), i просто замучила мене i всiх навколо проханнями «не заснути в грiховнiй смертi», покинувши наших дiтей напризволяще. Здоров’я не дозволяло менi регулярно провадити заняття, то й довелося писати цю книгу «Православна читанка». Мiй чоловiк та батьки допомогли зробити її такою, як вона є, а молитвами i старанням друзiв i з волi Божої вона побачила свiт.
Слава Боговi за все!
- Уже трьома — Д.Р. [↩]