* * *
Тепер Тетяна йшла через лісок до того місця, де бачила його, сподіваючись, що їй, як побажала подруга, пощастить.
Монах сидів на траві під сосонкою біля води і заглиблено читав книгу. Вона підійшла і сіла поруч.
— Розкажи мені що-небудь… Не сердься вже на мене! Я не буду говорити нічого поганого про твого Бога. Правда. Вибач мені. Християни вміють прощати?..
Того вечора вони сиділи поруч і більше мовчали. Про що він думав, вдихаючи п’янку свіжість літнього вечора, спостерігаючи величну бистрину?.. А їй було просто добре коло нього.
Але вона боялася заважати йому.
— Ну, я пішла. Вивчай свою літературу. Дивись, щоб тебе комарі не з’їли.
У сутінках лісу її хтось схопив за руку.
— Танюхо!.. Йди сюди!..
На неї дивилися п’яні очі Славка.
— Йди геть! — із силою вирвалася вона. — Геть пішов!..
І побігла чимдуж.
1
Уранці Лев Аронович усім дав завдання і відпустив групами до обіду.
Тетяна заздалегідь напросилася бути у групі з Іваном та його напарником Юрком. «Аби заблукати! — мріяла вона. — Невже так важко? Але, мабуть, уже і в Карпатах не заблукаєш!..»
Вони ходили далеко в ліс у пошуках потрібних для дослідів комах. Розставляли принади з пастками. Тетяна блискуче організувала роботу й розподілила кожному його функції. Міні-лабораторію влаштовували просто на галявині і тут-таки записували результати. Робота йшла жваво, і в них було багато вільного часу. Але дослідницька праця розтягувалася на цілий день, хоч і з великими перервами (Тетяна навмисно спланувала так, щоб Іван не втік собі в ліс на півдня). Зате й показники в них були найкращі.
На дозвіллі ходили до джерела за сім кілометрів і носили воду для всіх. Просто так. Було мінеральне джерело і тут, під боком, у профілакторії, але всі вважали, що те — краще. Іван не пив з джерела, йому, як він казав, шкодила та вода, але пляшки з водою носив. Спочатку було непросто туди добиратися — вони втомлювалися. Але вирішили ходити щодня, навіть у дощ (хоча дощів, як для Карпат, ішло на диво мало). Це був їхній добровільний обов’язок, у цьому була мета, і їм трьом це подобалося.
Іноді вони просто мандрували, розвідували місцевість. Знаходили місця, здавалося, недоторканої природи, безстрашно продиралися крізь хащі, заро́слі болота й чагарники, переходили бурхливі потічки, невтомно дряпалися на узвишшя… Іноді натрапляли на гнізда й нори, на знаних лише з книжок птахів, звірів, комах і земноводних!.. Юрко все фотографував — виходили просто унікальні кадри! Вони бачили суперницький турнір двох кротів, які, стоячи на задніх лапках, молотили один одного передніми, відвернувши вбік свої сліпі мордочки; бачили раз маленьких, ще бурих лисенят біля нори; бачили полювання горностая на мишу, і сірих карпатських білок, і дикого кабана, від якого їм довелося рятуватися на розлогому яворі, і чорного лелеку, і величезного, хоч іще й жовторотого пташеня беркута, що стояло в них на шляху, по-розбишацьки розставивши міцні лапи з гострими кігтями та войовниче розчепіривши крила (вони потім ходили й шукали його гніздо, яке мало бути на найвищому дереві, але так і не знайшли)… А які там були дерева! Гігантські білі ялиці завтовшки у півтора метри! А буковий ліс!.. А тисові гайки!.. Вони із захватом упізнавали червонокнижні рослини і всі разом розглядали їх, збирали гриби — солодкі сірчано-жовті трутовики, ковпачки, часничники, а бувало й білі.
Якось, іще на початку своїх мандрів, вийшовши з лісу на полонину, вони зустріли вуйка і спитали: «Скажіть, пане добродію, у цих лісах хижі звірі водяться?» — «Та ні, — заспокоїв той. — Хіба що ведмеді…» Вони подякували і знову заглибилися в ліс, але ведмедів так і не побачили…
Юрко кожні п’ять хвилин просив їсти. І справді, їсти на цьому повітрі за таких незвичних для міських мешканців фізичних навантажень хотілося страшенно. І тому вони брали з собою «гамчик» і кілька разів зупинялися під’їдати. Іван з ними не їв. Він казав, що не хоче, і ніхто його, звісно, не примушував (взагалі, він їв невідомо що; хлопці казали, що він просто нічого не їсть і, найгірше, — не п’є). Але кілька разів Іван таки приєднався до їхньої нехитрої лісової трапези, і це було так добре!.. І все, що діялося в тих карпатських лісах, — було напрочуд добре!
Одного разу вони добряче заблукали, але до ночі вибралися все ж таки до траси і, на жаль, ночували не в лісі. Цікаво, що Юрко вже пізно ввечері, коли вони майже зовсім вибилися із сил, попросив: «Ваню, ти хоч помолися, щоб нам вийти…» І буквально хвилин через п’ять вони вийшли на дорогу.
— Чого ж ти раніше не молився? — весело питав Івана Юрко, коли вони вже ловили машину.
— А ти ж раніше не просив, — усміхався Іван.
Які це були щасливі часи! Складні переходи здружили їх, з’єднали якоюсь таємною однодушністю, що її знають лише ті, хто колись сам мандрував.
У лісі в низинах на них накидалися хмари комарів. Спочатку це було нестерпно, бо як від них не відбивайся, вони однак заїдали, особливо вранці біля річки чи на болотцях. Але Іван не відбивався. Він їх хіба що проганяв від очей, і ці вампіри поїдали його живцем. Тетяна з Юрком жахалися, а він лише усміхався й казав, що це корисно. Тетяні сподобалося таке, і вона теж перестала відбиватися й чухатися. Це виявилося не так уже й важко, треба було лише перетерпіти якийсь момент, особливо після укусів, зате потім було навіть легше. А Юрко казав, що вони дурні, і ходив із великою гіллякою, несамовито відмахуючись.
Іще в тих лісах водилося море гадюк. Це було трохи гірше за комарів. Але вони втрьох поставилися до такого факту як справжні біологи й намагалися визначити вид гадюки (там водилося кілька видів) та особливості її поведінки. Юрко був головним фахівцем, він виявив неабияку обізнаність у зміях. Тетяна з Іваном злегка жартували з цього змієзнавця, бо змій він страшенно боявся.
Одного разу вони натрапили на гадюче царство (певно, там було не одне кубло), гадюки оточили їх звідусіль і почали кидатися. Це було дуже страшно. Навіть Тетяна злякалася. І бігти було нікуди, бо скрізь лазили ті гадюки. А Іван ходив між ними спокійно і скидав їх палицею на одну купу, і вони не кидалися на нього. Юрка це страшенно вразило. Коли вони вирвалися з того лихого місця, він назвав Івана приборкувачем тигрів і Серафимом Саровським (щоправда, навряд чи він знав, який досвід боротьби з гадюками був у святого). А Тетяну це не дуже й здивувало. Вона бачила одною з тих гадюк себе…
Тетяна балакала переважно з Юрком. Монах мовчав і був майже весь час зосереджений, наче безмовно молився, часто тримався осторонь. Але вона насолоджувалася його присутністю і кожного разу, поглядаючи на нього, дивувалася: «Що це за почуття таке до нього? Чому його лице таке… рідне? Чи був у мене хтось рідніший за нього? Ні, не було. Він так далеко від мене… Як наблизитися до нього? Як зрозуміти його?»
Вона спостерегла в ньому одну незвичайну рису. Він був непомітний, коли в ньому не було потреби, але якщо комусь потрібна була допомога — він завжди опинявся поруч. Він знав, коли вчасно підставити руку, коли пройти першому, а коли пропустити вперед чи підстрахувати, знав, коли можна відійти, а коли треба йти поруч. І головне — він міг одним словом, самим своїм виглядом заспокоїти їх з Юрком, коли хтось із них починав нервувати і дратуватися, — це була найбільша, найсуттєвіша допомога. А сам він, здавалося, ніколи не дратувався, навіть коли дуже стомлювався чи коли щось не виходило. Як це йому вдавалося?! Тетяні хотілося зрозуміти цей секрет, навчитися й собі такій самовладі. Це захоплювало її уяву. Це було набагато вище, ніж сваволя.
І ще одну Іванову рису усвідомила для себе Тетяна. Іван боявся когось звинуватити і навіть просто збентежити. Бувало, коли Юрко чи вона робили зовсім не те, що він просив або чекав, він ніколи не виявляв незадоволення чи досади. А коли вони самі це помічали, він заспокоював їх і казав, що «так іще й краще». Це було зовсім незбагненно для Тетяни. Вона не могла пережити, коли робилося щось не так, як вона хотіла, тому ця Іванова… особливість, яку вона навіть не знала, як і назвати, вразила її ще більше, ніж його вміння бути потрібним.
«Усю мою свободу і всі філософії світу віддала б за те, щоб навчитися в нього цій потаємній силі… І щоб бути так завжди поруч із ним, — думала вона. — Це мої власні слова? Це я кажу? А як же моя незалежність? Мені вона і даром тепер не потрібна. Чому ж я так боролася за неї? Бо не знала, як буде без неї. От я залежна від Івана, я хочу бути з ним, і страждаю без нього, і, головне, майже не маю надії, що хоч колись буду з ним. Але, виявляється, це краще, ніж незалежність без нього. Чому так? Загадка! Знову загадка. Скільки їх з’явилося в моєму житті з його появою…
Але як він далеко!.. Як зрозуміти його? Як до нього наблизитись?»
Іноді Тетяна прокидалася ночами і дивилася у вікно на зоряне-презоряне небо… Зовсім близько тьохкав соловейко (це він, розбійник, щоразу будив її своїми останніми в цьому році співами).
Вона дивилася й думала: «Чому всі зорі схожі на Івана? І це в моєму улюбленому небі!.. Невже він настільки ближче до нього, ніж я?..»
А Велика Ведмедиця зазирала їй у вікно і сяяла Івановими очима…
«Як він далеко!.. Як зрозуміти його? Як наблизитися до нього?»
Щосуботи й щонеділі, рідко в будень, він їздив у місто, як усі здогадувалися, в церкву. Це теж було так далеко від неї…
Над дверима його будиночка зеленіли зламані гілки липи та клену — він привісив їх на честь одного з найбільших (якщо вірити приймачу) християнських свят — Трійці. І за ті гілки один їхній одногрупник, адвентист, називав Івана язичником. А Тетяні це було байдуже.