9
Іван тікав від Тетяни, намагався усамітнитися. Він ходив далеко в ліс і, мабуть, молився там.
Вона не переслідувала його, не розпитувала. Одного разу вдень, коли Юрко відлучився, вона сказала:
— Іване, ти бачиш, я змінилася. Ти бачиш, я навчилася мовчати і не заважати тобі? І ти вчи мене. Ти підказуй мені, як мені стати твоїм другом.
— Я бачу. Спасибі тобі.
— Я читаю Євангеліє. Я вчуся не думати про себе. Я хочу навчитися любити чисто. Але в мене поки що немає такої віри, як у тебе…
Прийшов Юрко, і розмова перервалася.
В останній вечір розпалили багаття й сиділи допізна. Спустилася ніч, і цвіркуни завели свої вічні пісні.
Вже майже всі порозходилися, лишилося чоловік п’ять.
Вогнище догорало, всі лиця поринули у світлий сутінок літньої ночі. Темні дерева височіли між зоряним небом і потаємним ряхтінням води.
Ніч дихала неповторною літньою свіжістю…
Юрко щось розповідав, а потім і він замовк. Ватра ледь шурхотіла, виграваючи переливом жару…
— Іване, а давай заспіваєм оту?.. — несподівано озвався Андрій. — Оту, останню, що ти мені показував… Давай?
Іван мовчав.
— Ваню!..
— Ну давай, — погодився Іван.
І вони тихо заспівали. Живі, теплі, юні голоси наповнили ніч… Хотілося не дихати від такої краси.
«Його голос такий же прекрасний, як і його очі», — подумала Тетяна.
Хлопці співали на два голоси старовинний український кант. У величному храмі всесвіту він був рідним, він зливався зі споконвічними зорями в неоглядному небі, плив над рікою, мрів у сивому жарі багаття, проникав у глибини душі… Правічна давнина молитви оживотворювала все навколо…
Слова були незвичні, але чомусь вони йшли до самого серця і там ставали зрозумілими. Андрій брав то басову, то нижню тенорову партію, а Іван тримався собі нагорі — легким віддихом, мов полум’я свічі…
Вони співали довго-довго… а хотілося, щоб це було вічно.
1. О горе мні, грішнику сущу,
Горе благих діл не імущу,
Како пред Суд Божий явлюся,
Зо святими возвеселюся?
2. Одступив от Бога злобо́ю,
Гріхолюбив сам із собою,
Темность паче світла кохаю,
Світла благодаті не маю.
3. Совлекохся первия одежди,
Божої лишився надежди;
Так моя неправда і діло
Убивають душу і тіло.
4. Одійду далече на стра́ну,
Од рожец питатися стану,
Дому чужд Небесного Владики,
Недостоїн жити с человіки.
5. Временноє предпочитаю,
А о славі вічной не дбаю.
Що маю, бідни́й, сотворити,
Коли прийде Господь судити?
6. Піду перше дня Страшна Судна,
Ісповім діла моя блудна,
Паду пред Отцем, умилюся,
Да пищі Його не лишуся.
7. Піду і реку Йому сміло:
Согрішивий я, Отче, зіло,
О, прийми мя, блудного сина,
Як Твого найми́та єдина!
Так закінчилася практика, і вони вернулися в Київ.
Іван проводив Тетяну до метро.
— Прощаємось… На ціле літо… — вона прощалася, наче на все життя. — Я не буду турбувати тебе, не буду дзвонити… Але скажи, що мені робити, щоб я… змінювалася так, як треба.
— Таню, давай зустрічатися раз на тиждень у церкві. Хочеш?
— Хочу! — радісно погодилася вона.
