7
Спілкування з Іваном чекала не лише Тетяна.
Хтозна, коли це й почалося… До нього і раніше підходили люди. Його просили помолитися за щось чи за когось, йому щось хотіли сказати і щось почути. Це були не бесіди, а просто зустрічі. Підходили й ті, що нічого не питали й не просили, наче їм просто потрібно було його побачити і постояти поруч. Тетяна так добре розуміла цих людей!..
Дедалі таких зустрічей ставало все більше. Люди чекали його, поки він поспілкується з іншими. Іноді Іван підходив до Тетяни й винувато казав:
— Таню, мені тут іще треба дещо з’ясувати…
— Я почекаю, з’ясовуй скільки треба.
І вона з радістю, з радістю чекала. Це були такі дорогоцінні хвилини, коли вона могла бачити свого Івана в найрізноманітніших проявах.
Ось він із літньою жінкою. Вона щось розповідає йому, він мовчить, за своїм звичаєм схиливши голову. Увесь — увага, увесь — співчуття. Ось підіймає очі, щось серйозно говорить. Жінка киває… Потім її змінює багато вдягнений огрядний чоловік. Він обіймає Івана, щось розпитує. Ваня сміється до нього, чоловік знов обіймає його.
Ось до нього підходить церковний староста — пан титар, славетна особа — показує йому на підлогу й на тріщину в стіні, вони щось обговорюють. (Іван прибирав у церкві щосуботи і займався різними господарчими справами. Тетяна якось запропонувала йому свою допомогу. Він подумав і сказав, почавши зі свого улюбленого слова: «Мабуть… поки що не треба, — і чомусь додав: — Ти ще напрацюєшся тут»). Вони з титарем ідуть у вівтар, потім Іван виходить, іде вже до неї. Його зупиняє чепуриста дівчина. Іван хитає головою, говорить тихо, впевнено, категорично… Ваня почув, що плаче дитина (дівчинка, яку щонеділі водить бабуся), обернувся, підійшов, щось спитав у бабусі, присів біля дитини, узяв її на руки… Який батько так дивиться на своє дитя?.. Вони усміхаються одне одному…
До нього підходить Георгій, старший син отця Євгена (сімнадцятирічний юнак з типово грузинськими, як і в матінки Ніни, рисами обличчя, з вогненним поглядом, сором’язливий і нестримно палкий одночасно; він багато хворів та місяцями лежав у лікарні, і тепер тільки-но вернувся). З якою теплотою Іван обійняв його! Зазирнув у лице, так проникливо… Щось спитав. Тепер слухає, так уважно…
Вона вдивлялася в нього.
Який він різний з усіма… Серйозний, усміхнений, чуйний, обережний, рішучий… Він, наче розігрітий віск, змінювався від того, чиї руки його зараз тримали, однак залишався при тому все тим же незмінним Іваном, і від цього всім чомусь було добре.
«У нього це справжня любов, — думала Тетяна, спостерігаючи за ним. — Він довготерпить, милосердствує, не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого… усе покриває… все терпить… Як навчитися такої любові??»
Їй чомусь постійно згадувалася ікона, на якій Господь умивав ноги своїм учням. Чому в неї виникала ця асоціація? А, ну звичайно ж тому, що Христос сказав: Якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то й ви повинні вмивати ноги один одному. Так, цей Ваня справді «вмиває ноги» всім, вмиває душею, вмиває з радістю!
Тетяна вдивлялася в нього і не могла надивуватися.
Вона зовсім його не знала… Його, найріднішого…
Звідки у цього хлопчини така духовна привабливість, такий витончений такт, такий психологічний досвід, що притягує до нього людей і відкриває перед ним їхні душі? Де ключ від цієї таємниці?
І звідки в нього це незвичайне внутрішнє благородство, якесь просто царське достоїнство? З якої він держави, з якого роду? Він спілкується з людьми якоюсь недовідомою мовою, зрозумілою їхнім душам, мовою, яку вони прагнуть почути. І хто навчив його цієї мови? Чи легко це йому далося?
І як він досягнув такої наддитячої простоти й безпосередності? Він спілкується з людьми так само природно, як дихає.
«О, Іване, ти підступний! Ти приваблюєш людей своєю неймовірною простотою, до якої вони не звикли. Вони підходять до тебе, щоб роздивитися цю простоту, і поринають у безоглядну глибінь твоїх очей… Ти береш їх у полон без усякого їхнього спротиву, ти накидаєш на них свої невидимі мережі, з яких вони не хочуть вийти…» Так було колись і з не…
Вона згадувала їхні походи в ліс у Карпатах і ту здібність Івана, яка для неї відкрилася тоді, — уміння бути потрібним. Тоді вона ще не могла належно оцінити цей скарб.
— Ваню, а як навчитися бути потрібним людям?
— Я б сам хотів це знати.
— Хіба ти не вмієш бути потрібним?
— Не вмію, на жаль.
— Чого ж до тебе йдуть люди? Чого ж усі просять твоєї молитви?
— Мабуть… це неправильно думати, що «вони йдуть». Їх посилає Господь. Напевно, щоб я дивився на сяйво Божого образу в кожній людині, на невичерпність Божих дарувань — і бачив, як їх любить Господь, і скільки мені треба вчитися у кожного. Не я їм потрібен, а вони мені. Я відчуваю себе поруч із ними жебраком.
— Але ж, Іване, до тебе іноді підходять люди… дуже різні. Скажімо, сьогоднішні дівчата…
«Це я була така», — подумала вона.
Іван низько схилив голову і коротко вимовив:
— Просто їм важче, ніж нам.
Так склалося в їхній церкві, що до Івана спрямовували всіх незадоволених, знервованих, несамовитих і бешкетників, котрі навмисно чи випадково опинялися у храмі й починали щось вимагати. Іван був захистом від таких людей, він «умів з ними розмовляти». Він, насправді, не стільки розмовляв, скільки дійсно «умів». Він підходив до них, озброєний непохитним миром — Христовим миром; вони бачили в його погляді те, що колись побачила і сама Тетяна — він не зневажав їх. І більше. Тепер вона вже могла сказати, що са́ме було це «більше»: він любив їх. Любив, напевно, більше, ніж вони — самі себе. Він казав їм своєю недовідомою і чутною їхнім душам мовою, що вони — прекрасні й неповторні. Казав, що його серце розривається від гніту їхньої тривоги та скорботи, він своєю любов’ю покривав і перебирав на себе їхній сором — той темний тягар гріха, який мучив і їх, і всіх навколо, — і вони заспокоювалися й переставали дратуватися…
І, здавалося, чим грішніша людина, тим ніжніше він її зціляє та перемагає любов’ю.
Одного разу Тетяна бачила, як до Івана вчепилася тітка — за те, що він «неправильно» поставив свічку. Іван нічого не зрозумів (бо це були невідомі для нього забобонні «правила»), але, ні секунди не вагаючись, щиро вибачився перед нею. Та вона розлютилася ще дужче, злобно смикала його й сичала на всю церкву, що він учинив гріх. Тоді він став перед нею на коліна і сказав з глибоким покаянням: «Ради Христа — помилуйте мене!..» І той злий дух, що мучив жінку, примушуючи її досаджати Іванові, не витримав цього — і вийшов, як з біснуватої. Вона, наче прокинувшись зі сну, опам’яталася й почала сама просити у Івана прощення.
І такої любові вистачало в нього на всіх, на всіх!
«Чому, маючи такі дари, він прагне усамітнення, навіщо йому це там?» — з подивом думала Тетяна, спостерігаючи за ним у такі хвилини.
— Іване, як навчитися любити людей?
— Мабуть, не можна навчитися інакше, як через молитву. Навчитися любити всім серцем, і так, щоб ніколи, ні за що не розлюбити… Це і є справжня любов.
«Так, він любить кожного з людей — найбільше. Він радіє і страждає від цієї любові, він бачить гріх тільки як біду — і не перестає любити. Він вдивляється і вслуховується в кожного майже так, як я — у нього. Як це можна вмістити в одне серце?
О, я, здається, натрапила на відповідь, здається, я впіймала той невловний секрет: щоб усіх умістити, треба зректися себе, як казав Спаситель. Невже ми самі в собі займаємо стільки місця? Всього лише зректися себе, віддавши себе людям, і з’явиться стільки місця для Божих дарів!.. Як це здається легко, і як це насправді майже нездійсненно. Зректися самолюбства, саможаління, забути, що тобі буває боляче, що в тебе теж є втома, чи голод, чи якісь бажання, — умерти для себе — і раптом ожити таким повним, неперевершено потрібним життям. Ось суть твого чернецтва, Іване! О, як я близько підійшла до твоєї таємниці! Ще крок — і я вже буду біля тебе!..»
— Ти так любиш людей, Іване, як же ти підеш у монастир? Як усамітнишся?
Вона вже знала, що, згадавши свій монастир, він не зможе одразу ж нічого сказати. Він поринав у нього думкою і споглядав там якісь неймовірні дива і красоти, якесь сокровенне чудо. Так було вже багато разів.
— Ти знаєш… Моя ж любов нездорова… як і все… А монастир — це перевірений і найкоротший шлях зцілення душі й розуму, думок і почуттів. Це ж не віддаляє, а наближає до людей, до самої душі кожного… Монах усамітнюється не для того, щоб бути самотнім, а для того, щоб бути з Тим, Хто тримає у Своїх руках увесь світ, Єдиним, Хто може втішити і нас, і наших ближніх.
Коли ми віддамо Йому все своє життя, тоді краще зможемо побачити, як допомогти людям. І в чому полягає ця допомога…
Наближався Великий Піст. Наче всесвітній загальний похорон, у якому вже визріло й проростало насіння незбагненної радості — вічне життя.
Увечері, після читань Псалтиря, всією церквою співали простий і щирий народний кант:
1. Під Хрест Твій стаю, Спасителю мій милий,
і молю Тебе: подай же мені
за гріхи жаль щирий.
2. За мене терпів, за мене Ти розп’явся,
За гріхи мої, провину мою
убитися дався.
3. Ісусе Ти мій, Твої безмірні муки
Сильніше від слів взивають мене
до жалю покути.
4. О, рани Твої, хоча без слів, без мови
Вони в кожний час закликають
нас до любові.
5. Подай же мені про них все пам’ятати
Любити Тебе, боятись гріха,
Тебе прославляти.
Іван показав Тетяні молитву, яку треба було читати щодня протягом Посту:
Молитва Єфрема Сиріна
Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадії, владолюбства і пустомовства не дай мені (доземний поклін).
Духа ж чистоти, смиренномудрости, терпеливости й любови дай мені, рабові Твоєму (доземний поклін).
Так, Господи Царю! Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки вічні. Амінь (доземний поклін).
Боже, очисти мене грішного (12 разів з малими поклонами і хресним знаменням).
Прочитавши молитву, Тетяна спитала Івана, чи можна їй не кланятися до землі. «Спитай в отця Євгена», — відповів він.
З благословення духівника Тетяна молитву вивчила і читала, але до землі не кланялася.
