* * *
Тетяна одужала напрочуд швидко. Уже за кілька днів почувалася здоровою, ковтала пігулки тільки щоб завершити курс.
«Це знов його молитви, — думала вона, поспішаючи до церкви. — І молитви їх усіх — моїх друзів і духовного отця».
Їй здавалося, що в її житті все налагодилося й утвердилося, що вона зрозуміла найголовніше і вже досягла чогось… і, може, саме тому (безумовно, наміри Божі недослідимі й неосяжні) Господь дозволив їй зазирнути в той «колодязь», з якого Іван вимолював у Бога всіх людей…
1
Одного разу, коли вона прийшла з бібліотеки, мама сказала, що до неї заходив Іван.
— Іван? — здивувалася Тетяна. — Чого?
— Він не сказав. Тільки попросив дозволу зайти пізніше.
«Що могло трапитися? — думала Тетяна, набираючи номер Івана. — Чому він не зателефонував, чому не можна було дочекатися неділі?»
— Іване, це я. Що трапилося?
— Нічого не трапилося. Мені треба дещо сказати тобі, але не по телефону. Якщо можна, я приїду.
— Звичайно приїзди!
Тетяна схвильовано підійшла до ікон і стала на коліна.«Нехай буде воля Твоя! Нехай буде воля Твоя!» — повторювала вона рядок Господньої молитви. І заспокоїлася. Точніше, настроїлася і вгамувала збентеження.
Іван скоро приїхав, і вони сіли в кімнаті. Він заговорив спокійно, як завжди тихо.
— Таню, мені потрібно відлучитися… — серце її впало. — На кілька місяців.
— А як же диплом?
— Я домовився з керівником.
«Що ж могло трапитися? Для чого так терміново потрібно їхати? І так надовго! І куди він може їхати?»
— Ти мені більше нічого не скажеш?
— Таню, я буду в монастирі у брата. Я приїздитиму сюди раз на тиждень. У понеділок. Тільки ми не бачитимемось.
«Ну все. Почалося… Звичайно, університет закінчено… »
— А чому так терміново?
— Так… треба.
— З братом усе в порядку?
— Все в порядку.
— А ти… повернешся?
— Я сподіваюся.
— Вибач, я ще спитаю. «Кілька місяців» — це… ?
— Я не знаю. Мені так було сказано.
Вона не спитала, ким сказано — відчула, що не треба про це питати.
«Але якщо він їде, значить отець Євген благословив… » Тетяна трохи втішилася.
— Може, мені провідувати твою маму?
— Мабуть… поки що не треба. Дякую тобі! Ну піду я…
— Іди з Богом.
Він підняв на неї очі-небо і подивився незвичайно, так, як не дивилася і мати.
Мовчки перехрестив її, наче благословив і озброїв.
І пішов.
Поки він був поруч, у неї були сили і спокій. Та лише за ним зачинилися двері, їй здалося, що вона залишилася сама в усьому світі. Їй хотілося наздогнати його й не відпустити, наче без нього мала трапитися якась велика біда.
Але вона вже навчилася стримувати себе і відганяти безбожну печаль.
«Нічого, я сильна, я витримаю», — беззастережно подумала вона, не розуміючи, як глибоко читає Господь людські думки…