3
Вона просто не помітила цього. До її темного потопу додався карколомний буревій пристрастей. Він накинувся на неї несподівано і з такою силою, що на неї посипалися уламки її власного корабля…
Почалося з роботи.
Цю роботу, про яку вона могла тільки мріяти, дав їй Господь, коли вона перед захистом диплома опинилася на роздоріжжі й не знала, куди йти. Несподівано зателефонував її приятель і запропонував місце декана у приватному природознавчому коледжі свого батька. Це було просто маленьке диво. Тоді їй конче потрібна була матеріальна підтримка, але головне — її захопила сама перспектива незвичайного закладу, тим більше, що організаційні справи їй давалися завжди легко. Отець Євген благословив її, і вона пішла. Це було ще до від’їзду Івана.
На роботі Тетяну всі поважали. Вона вправно координувала роботу, влаштовувала незвичайні заходи, започаткувала кілька перспективних напрямків. Її діяльність стала дуже помітною — і тут почалися неприємності.
Вона зі здивуванням і досадою помітила, що викладачі наче навмисно ігнорували її розпорядження, усі заходи — регулярно зривали. До неї почали ставитися упереджено, якщо не сказати вороже.
Тетяна скли́кала збори і попросила пояснити їй, що відбувається, вказати на її недоліки, обіцяла виправитися, запевняла, що не хотіла нікого образити. Просила не приховувати від неї невдоволення, благала, щоб їхні стосунки були відвертими та щирими… Викладачі промовчали. А після зборів усе пішло по-старому, ба й ще набагато гірше! Тетянина заступниця — жінка немолода і знервована, яка все своє життя пропрацювала у цьому закладі, — до того зненавиділа її, що перестала з нею навіть спілкуватися, винуватила її позаочі перед викладачами й учнями, обмовляла, ширила в коледжі дикі чутки, а коли Тетяна зверталася до неї, поводилася вкрай агресивно. Дійшло до того, що у гніві ця жінка штовхнула Тетяну та поскидала папери з її стола на підлогу. А директор відмовчувався і, схоже, був на боці викладачів.
От де Тетяна відчула, що справді не має смирення! Вона згадувала Івана, як тихо, як рівно переносив він усі негаразди, усі наклепи, докори й обра́зи, з якою незмінною любов’ю ставився до своїх кривдників, яким був непохитним у несподіваних спокусах… Згадувала його теплі очі і «прости мені» — після такого болю, такої зневаги!.. Він до кінця усім і все прощав. Але її серце озивалося на кривду не прощенням, а обуренням, осудом, презирством, вона не могла забути підступних слів і вчинків, не могла без гніву стерпіти несправедливості (і вона ще вважала себе другом Івана!). Тетяна стримувала ці гріховні почуття в собі, як тільки могла, умовляла себе згадати Іванову лагідність і його вірність Господеві, його нездоланну незлобивість, гадаючи, що дорогоцінні спогади допоможуть їй опам’ятатися й виправитися, очиститися від пристрастей і стати подібною до свого вчителя. Але вийшло навпаки: несподівано на неї навалилося ще одне випробування.
Перед нею постала вся її колишня злоба, уся підступність щодо Івана. У пам’яті спливали безжалісні слова, приниження, жорстокість, вона згадала і гострий підбор, і свою лють, і богозневагу, якою нагло вразила Івана в його святе, беззахисне серце!..
Злий дух безперервно крутив перед нею це старе кіно та озвучував: «Дивись, яка ти насправді. Таке не можна ні простити, ні спокутувати». Це стало для неї вже справжнім пеклом. Її душа розривалася від сорому й розпачу. Якби тоді вона могла уявити собі, що буде так страждати від свого немилосердя!..
«Саме таке, мабуть, і відчувають грішники в пеклі, коли до них вертаються їхні беззаконня… О, яким безжалісним був той біс, якому я тоді підкорилася! О, які вони насправді всі безжалісні!..»
Отець Євген сварив її й наказував негайно викинути всі ці спогади з голови. Він казав, що роздумувати про свої гріхи (гординю, злість, осуд, нетерпеливість тощо) і про пекло — можна і треба, бо це виводить із забуття, хоча й тут слід незмінно пам’ятати про милість Божу до всіх, хто кається. А згадувати якісь події з усіма подробицями — не треба й не можна, бо нав’язливі спогади лише затьмарюють очі серця.
— Таню, ви ж знаєте «Невидиму боротьбу» напам’ять, згадайте, що́ там сказано про уяву й пам’ять. Це — міст, яким лукавий входить у серце людини, щоб збити її з пантелику та звести на манівці.
— Я пам’ятаю, отче. Я стараюся, як можу…
— До того ж, ви вже давно розкаялися в усіх тих гріхах, я вам давно їх відпустив, і Господь уже давно їх викреслив з вашого життя, навіщо ви їх повертаєте?
— Отче, я знаю, я стараюся, я відбиваюся від них, але вони з’являються знов, наче хтось крутить кіно…
Отець зітхнув.
— Ну тоді старайтеся… Таке, мабуть, належить вам витерпіти — і перемогти з Божою допомогою… Терпіть і боріться… А ви просили в Івана прощення за це все?
— У Прощену неділю просила…
— Це добре, але я не про це. Особисто, за все, чим образили його, — просили?
— Ні… Якось не вийшло…
— А я вам давно вже казав це зробити.
— Невже?! Чомусь я зовсім не пам’ятаю… Може, я не так зрозуміла? Простіть мені!..
«А може, я щось іще так само „не почула“? Може, й Іван мені щось казав, а я навіть не помічала… Який жах!.. А мені здавалося, що я така уважна…»
— Вам треба вибачитися перед ним.
— Для цього мені ще треба дожити до його приїзду…
— Доживете, Бог дасть… А поки що попросіть у нього прощення подумки, просто в серці. І заспокойтеся. Намагайтесь утішити себе (са́ме щоб було тихо на душі). Старайтеся думати про вічне. Про перехід у вічність і відповідь на Страшному Суді, про всі блага Царства Небесного і те, як Господь хоче нашого спасіння, про довготерпіння і любов Божу до нас, невдячних, — а не про якісь слова чи обра́зи, чи то свої, чи то чужі. Усе це дрібниці, Таню, це сміття, непотрібне для душі, його треба спалити покаянням — і все. Не в цьому річ, а в тому, що ми ранимо Господа. Постійно. І тоді, і зараз… Головне — велике покаяння перед Ним — за все. Смиріться — і Господь потопить ваші гріхи в океані Свого прощення і любові. Смиріться, не сердьтеся ні на себе й ні на кого, не згадуйте нічиїх обра́з. Смиріться — і Господь візьме вас на руки, і втішить вас, і Сам понесе у Своє Царство крізь усі бурі; бо така властивість смирення — його не досягає ні вогонь, ні потоп, ні диявол, ні смерть, ніяка інша руйнівна сила. Смирення не падає, але підіймає тих, що впали, як кажуть Отці. Смиріться — і ви перестанете падати.
Ці святі слова Тетяна розуміла! Вона розуміла, що так треба, що треба саме так! Але одна справа — розуміти, а зовсім інша — виконувати!.. Вона згадувала Іванові слова про те, що не знання, а лише виконання заповідей наближає до Бога. Як часто вона згадувала його слова! Згадувала і дивувалася його духовному досвідові. У цій бурі її вели з двох боків два духовних отці. Але вона, однак, не трималася чомусь на ногах…
Чомусь однак її зносило брудним потоком.
Вона не встигала відбиватися від злої зграї псів, що шматували її, не встигала навіть перев’язати старі рани, як уже з’являлися нові й нові… Чогось усе звалилося на неї одночасно…
І найтяжче було ще попереду.