1. Повернення
Тими днями Тетяна знайшла собі втіху — у Маринки вдома (вона тепер часто бувала там). Коли вона вперше прийшла у їхній дім, до неї, разом з Маринкою, вистрибнуло хлоп’ятко рочків трьох.
— Це твій братик, Маринко?
— Названий. Мама взяла його з дитячого будинку.
— Як тебе звуть?
— Він не скаже. Соромиться. Треба казати: «Івасиком мене звуть». От мале!.. Ну не чіпляйся на мене, йди до мами! А скажи, схожий на нашого Івана!
У душі в Тетяни щось тенькнуло, але вона лише розсміялася:
— Копія!
— Ні, ну не зовні, я маю на увазі, але щось є!..
— «Щось», Маринко, може, і з нами знайдеться…
Але згодом Тетяна справді побачила, що таки «щось є». І в тому, як воно повернуло голівку й поглянуло, і в тому, як зосередилося, будуючи пірамідку, і в тому, як розсміялося… «Гола дитина», — згадала Тетяна визначення отця Євгена.
— Знаєш, Маринко, мабуть, на Івана всі дітки схожі…
— Не знаю, як усі, а наше — схоже!
Тетяна не могла намилуватися Івасиком, гралася з ним, читала йому казки. Часто, пригортаючи дитину до серця, вона про щось глибоко замислювалася…
Вона ніколи не розповідала Маринці про свої почуття до Івана. Про їхні взаємини взагалі з її розповідей ніхто не знав (крім отця Євгена, звичайно). Але всі бачили, що Іван її проводжає, і дехто вважав, що вона «має на нього вплив». Маринка теж так думала. Яка вона була ще дитина!..
Натхненна прикладом Маринки, Тетяна вирішила поїхати у в’язницю — провідати Славка. Він таки втрапив туди після якоїсь бійки напідпитку й сидів уже більше пів року.
Поїхала вона не сама, а з Маринкою.
Його привели у вузьку незатишну кімнатку для побачень. Вигляд у нього був змарнілий і жалюгідний. Але він зрадів, побачивши їх.
Тетяна ще раніше передавала йому теплі листи, і він знав, що вона йому співчуває і не зневажає його.
Тетяна познайомила Славка зі своєю найближчою подругою.
Балакали про всякі дурниці, про все на світі.
— А як Іван? — спитав її Славко. — Ви ще не побралися?
— Ще ні, — усміхнулася Тетяна. — Але все добре.
— Передавай йому привіт…
Прощаючись, він вдячно подивився на неї і, ледь стиснувши її руку, тихо промовив:
— Таню, ти… вибач мені за те…
— Та що ти, Славко! Ну було, ну минулося. Головне, ти зараз тримайся. Дай Боже, щоб у тебе все було добре. А ми ще постараємося приїхати.
— Спасибі.
«Іван і його витягне своїми молитвами, — подумала Тетяна. — Дай, Боже, щоб витягнув!»
А ввечері на неї чекала ще одна дивовижна подія, навіть кілька подій (такий уже був той день).
Прийшовши додому, вона побачила лист від сестри… з Німеччини.
Софія писала, що вийшла заміж за німця і поїхала до нього. Але вона не знайшла там щастя. Чоловік виявився скнарою, рахує кожну копійку, економить на ній, дорікає шматком хліба. Власне, вона потрібна була йому лише як безоплатна господарка та щоб день і ніч сидіти за комп’ютером, виконуючи наймаруднішу частину чоловікової роботи.
Писала, що пити вона кинула. Кинула після тяжкої хвороби, у якій була близькою до смерті. І дуже багато зрозуміла після того…
Вона просила у Тетяни прощення й вибачалася перед батьками… Казала, що сумує за Києвом, не так за Україною в цілому чи Одесою, як саме за Києвом. Але вертатися поки що не хоче, та й нема на це грошей.
Софія передавала всім вітання, казала, що намагається не сумувати і розуміє, що кращого життя не заслужила — «занадто багато в мене гріхів».
Вона просила помолитися за неї й поставити свічку в церкві… (Аби вона знала, скільки сотень свічок поставлено було за неї, мабуть, у всіх храмах Києва, скільки церков здіймали за неї молитви у вівтарі, і яка безперервна була за неї Безкровна Жертва!..)
Сестра просила, якщо вони не сердяться на неї, написати їй…
Тетяна підійшла з цим листом до образів — і не знайшла слів для подяки. Вона стояла, показуючи Богові це свідчення чуда, і плакала, і згадувала, скільки Господь для неї зробив…
А потім сіла й написала сестрі доброго листа. Написала, що кожного дня згадує її та сподівається, що вони все ж таки зустрінуться. Що ніхто не сердиться на неї, навпаки, дуже-дуже люблять і завжди чекають.
І розповіла їй про Івана, як він придумав за неї молитися. І як вимолив колись їхню маму. «Ти теж старайся хоч потрошку молитися, — просила Тетяна. — Ти побачиш, що твоє життя зміниться, бо Господь чує наші молитви, навіть коли здається, що Він не чує. Він ніколи нас не кидає! Аби тільки ми не кидали Його… А я за тебе молюся щодня».
І вклала в конверт маленьку іконку Богородиці.
Увечері, коли прийшла мама, Тетяна показала їй листа від Софії. І вони довго сиділи вдвох і плакали разом, згадуючи тільки все добре… і так багато його знайшлося!.. А потім Тетяна почала розповідати матері про Івана. Усе — від початку до кінця. Вона нікому цього не розповідала й ніколи не була з матір’ю такою відвертою. І мама зрозуміла — все-все. І в обіймах матері Тетяна залишила усю свою журбу, всю біду, і так легко стало на серці…