На початку серпня регент запропонував Тетяні цікаву справу, яка стала для неї згодом великою втіхою. Він приніс ізвідкись старовинну одноголосну збірку та віддав Тетяні зі словами:
— Гармонізуй, коли буде час.
— Я ж безграмотна, Тарасе, я нот не знаю, — спробувала відмовитися вона.
— Так вивчи. Теж мені проблема.
І довелося їй учити нотну грамоту, як у школі. Вона її трохи знала, але цих знань вистачало лише на її нехитрий спів, а тут треба було зовсім інше. Тут потрібно було зайнятися музикою фундаментально, заглибитися, вивчити її закони й традиції. У цьому їй дуже допомогла Оксана. Вона поприносила Тетяні потрібні підручники, підшукала зразки церковної гармонії. Найбільшим їхнім з Оксаною досягненням було те, що вони отримали дозвіл користуватися нотними фондами Лаври.
Що Тетяна відчувала, спускаючись крутими кам’янистими доріжками найдорожчої святині, — передати неможливо. Усе тут було сповнено неземним і неповторним розспівом, вона йшла, а в ній бриніло торжество славетного Лаврського «Єдин Свят»… У повітрі, здавалося, зупинилася вічність і напоювала богомольців невмирущою потаємною благодаттю, усе тут мовило про речі нетлінні, а все тимчасове залишалося за брамою цієї духовної твердині…
Тримаючи теку чистого нотного паперу, Тетяна прямувала до Ближніх печер і, вклонившись безсмертним отцям, верталася до скарбниці молитовного співу.
Десь тут, де вона ходила, був її Іван. Він був тут присутнім… Його нагадував кожний стрункий інок, його приховували стіни будівель і церков. Він був тут… Тетяна не зустрічала його (хоч і намагалася прийти ближче до вечірньої служби, коли напевно приходив і він). Вона заходила у різні храми, де було завжди людно, і знайти його серед усіх було непросто. А коли починалася служба, Тетяна вже й не оглядалася.
На службі її охоплював трепет. Серце завмирало, і вона переставала дихати. Кожне слово і дія насичували душу й зігрівали Божественним вогнем. На службі, особливо на Літургії, вона забувала Івана… Ні, неправда, не забувала! Вона знаходила його! І ще не так: вона нарешті заходила всередину того неосяжного світу його серця, у який так прагнула «увійти та роздивитися». На Літургії вона бачила зсередини Іванове серце. І там заспокоювалась. Там була вся повнота неба. Вона не могла це збагнути, лише торкалася своїм серцем цього небесного вічного світу, торкалася, як немовля — матері, і їй було добре…
Її тягнуло на Всенічні, і вона почала частіше приходити сюди.
Одного разу Тетяна побачила збоку в церкві юнака в темній сорочці. Їй здалося, що це Іван. Його було ледве видно в напівтемряві за плечима людей. Ішла служба, він стояв обличчям до стіни, схиливши голову, іноді підносячи руку до лиця. І по цьому жесту вона впізнала його, але не підійшла. І він не бачив її.
Їй хотілося вмерти тут, біля нього… Наскільки це було б краще, ніж вийти з церкви і покинути його…
Як їй хотілося зберегти пораду отця Євгена: «не засинати», пам’ятати, що вона йде понад прірвою, що вона — в біді!.. Але яке ж нещасне, некероване було її серце! Іноді воно чуло, а іноді — ні…
І як добре було, коли воно відчувало неоціненне всепрощення Боже і Його невмістиму любов! Тоді легко було побачити всю глибину своєї немочі, тоді душу обіймав спасенний, животворчий страх Божий, подяка за все, чим Господь так милує всіх без винятку людей, душа палала молитвою і плакала, дивно утішаючись сльозами серця…
Їй стали зрозумілими Іванові слова про недостойність. Усе її життя було великим, невичерпним даром Божим: повітря, яке вона вдихала, небо, в яке Господь дозволив їй дивитися, земля під ногами, дах над головою, і хліб, і проста вода, і друзі, і батьки, усі люди, яких їй дав Господь у цьому житті, і чудо кожного дня, кожної хвилини… І церква — справжнє небо на землі — з усім чином її Божественних установ і молитов, і сама можливість молитви — цього духовного дихання… і всі обставини життя — усе, чим Господь так милостиво виховував її, пробуджував від сну, загартовував, учив думати не про тимчасове, а про вічне — усе те, мале й велике, чим Господь рятував її… Але вона так усього цього не заслуговувала! Настільки не заслуговувала!..
І разом з гарячою подякою її переповнював невимовний жаль за свої гріхи, бо вони відлучали її від Господа…
Раніше Тетяна не бачила безодні своєї гріховності, бо її очі були засліплені (хіба раніше вона могла собі уявити, що бачення своїх гріхів є великим даруванням, ще й таким, яке наближає людину до Святая Святих?!). Але Господь, єдиний, Хто відкриває очі сліпим, торкнувся її — і вона побачила… побачила себе всю, з ніг до голови, вкритою гріхами, просотаною, очорненою ними наскрізь… І Господь дав їй уповання, щоб вона не вмерла від розпачу й не збожеволіла від бачення самої себе, а лише всім серцем привернулася до свого безвідмовного Лікаря і Спасителя.
І тепер, побачивши себе у гріхах, у пучині немочей, у біді й на краю прірви, благаючи Бога про помилування та прощення, — треба було лише, як казав Іван, не охолоджувати, не затьмарювати таке дихання душі. А це було… просто неможливо: зберігати очі ясними, а серце — живим! Так часто серце ставало кам’яним, а очі — без жодної краплі роси, і залишався лише жаль, жаль невимовний за Господом, у якому — все!..
І саме тепер Тетяна бачила різницю між нею та Іваном, між нею та святими — космічно нездоланною. І саме тепер, як ніколи, вона усвідомила, що не може обійтися без допомоги й без керівництва святих, якщо хоче йти туди ж, куди й вони.
І там, у Лаврі, серед святинь, що пробуджували її покаянням від глибокого мирського сну, в ній тихо й недовідомо ожила пам’ять Неба, яке вона знайшла колись в очах розіп’ятого Спасителя… І знову в неї забивало подих від того простору, і серце нескінченно нило в ностальгії за справжньою і недосяжною для неї свободою…
Там, у височині, вона бачила сильного птаха, знайомого, рідного. Вона дивилася на нього, мов пташеня, якого не взяли у вирій… І в її душі народжувалася дивна осіння пісня:
«Нащо ти покинув мене, мій Орле?
Чи ж я не хотіла летіти з тобою?!»
Вона проганяла цю красиву осінню пісню, але та звучала у чистому небі, в шумі темного листя дерев, у церковному співі, на вулицях міста — скрізь.