(Образ всеприсутностi антихриста. Пiдлазисто, майже пошепки, вкрадається голос, розростаючись, гiпнотизуючи, впиваючись владою).
Голос. Я есмь ваш учитель; Я более, чем это: Я есмь — Вы, и Вы — суть Я Сам. Я — Вы, Вы — Я, Мы суть — Он и Все составляем Единое. Я там, где вы находитесь, Я есмь Свет вашей души. Всегда называйте Меня так, и станете этим светом для других. Думайте об этом, и вы никогда более не ошибетесь, принимая кого-либо другого, как отдельного от Меня, так как Я это — Они, и всякий есть Я. Я смотрю через глаз всякого. Думайте обо Мне, как о Мощи, которая помогает и указывает. Я, наконец, во всём, что помогает во всякой жертве; и помогая другим, вы делаете себя единым со Мной. Я есмь любовь, и всякое выражение чистой любви является выражением Меня. . . Думайте об Единстве и перенесите своё сознание вне формы и станьте единым с сознательностью всех. Помогите этому Единому в Его эволюции по направлению к полному выражению на низших планах в Его Божественности.
Дія четверта
(Вулиця).
Люцер (вповзає). Штурце! Штурце!!
Штурць (з’являється п’яний). О-в.
(Впродовж сцени вiд холоду та розмови друзi тверезiшають).
Люцер. Бiс!
Штурць. Що ти кажеш?
Люцер. Бiс, — он поповз. Якщо ти не хочеш злiтати на небо… мусиш плазувати по землi. Ой, як мене нудить!.. Штурце!
Штурць. Е-м…
Люцер. Я тебе благаю, не впивайся до забуття!
Штурць. Нi! Я хочу до забуття.
Люцер. Не треба! Я кажу тобi, як друг. Собачий холод. Куди йти?.. Не спи! Куди ж iти з цiєї… ями? Де ж тут…
Штурць. (Махає рукою) Облиш.
Люцер. Нам тут до-обре. Тобi добре? (Грiється об нього) зi мною? Як ми з тобою сьогоднi, га? А вони такi… симпатичнi, i такий темперамент… Чого ти мовчиш? Тобi добре? Не спи! Ти знаєш, що ми вчора робили з твоєю дочкою?
Штурць. З якою?
Люцер. З якою?.. Я вже не пам’ятаю. Ти не сердишся? Не сердься! Вона тебе — мене… мене — тебе… тебе — менi здала. Все розказала про тебе, все! Я їй заплатив.
Штурць. Ольвiя?
Люцер. Нi! Не Ольвiя. Друга. Чи третя. У тебе їх стiльки… i всi вони однаковi. Махають ногами… як пропелерами. Молодцi!
Штурць. I Ольвiя?
Люцер. Нi! Ольвiя… (Зморщується).
Штурць. Ольвiя — нi!.. Люцере, що ти все пнешся пiд мене? Га? Що ти хочеш? Я й так — нiхто. А ти — перша особа, коронована, визнана, всi титули маєш, усе! Тобi — вiльний вхiд до iмператора, тобi влада над нами усiма, тобi усi п’яти лижуть i не знають, що до твоїх нiжок покласти, — що тобi не вистачає, негiднику?! Що ти вiд мене хочеш? Хочеш, щоб друга замордували, щоб оце все (показує на голову) витягли i зробили опудало?
Люцер. Що?! Що?! Це ти на друга? На мене? Я тебе рятував!..
Штурць. Де ти мене рятував?
Люцер. Я не видав тебе!
Штурць. Що ти не видав? Що ти про мене знаєш такого, що можна було б видати? В чому ти мене пiдозрюєш, га? Блазню, як ти зi мною дружиш! Пiдкопуєш, вишукуєш, вичiкуєш…
Люцер. Що ти говориш!.. Я тобi друг, а ти… ти сам пiдозрюєш мене, пiдкопуєш. Ти думаєш, менi легка та посада? Ти
думаєш, я радiю з неї? Я ненавиджу її!
Штурць. Люцере!
Люцер. Отi всi бали, отi облуднi паради, сексуальнi демонстрацii, отi всi огиднi прилади, що роблять тобi уяву райського життя, — i за такi грошi!.. — та мене млоїть вiд оцього всього! Штурце, аби ти знав!.. Я лiкувався у найкращих лiкарiв, я ходив пiд машиною, — нiчого менi не допомагає! Я не маю спокою. Менi страшно! Я божеволiю вiд страху! Аби ти знав, яке моє життя, якi в мене ночi!.. Я боюся спати, я засинаю, коли мене вже звалює… Ти думаєш, я боюся з усiм оцим розстатися? Ти думаєш, я боюся iмператора? Так, я боявся, може ще й зараз боюсь, але найбiльше я боюся темряви i сну. (Плаче) Аби ти знав, якi сни менi сняться: темно i тiсно. Якiсь коридори або пiдвали; та тiснота тисне мене звiдусiль, я задихаюся. Я все бачу навкруги, але так темно, таке жахiття огортає душу, — волосся стає дибки, — i тодi з’являється ПIЧ, кожен раз з’являється пiч. Я вже знаю, що вона буде. Я кричу, й не можу нiкуди втекти. I з тiєї печi виходить Геруда, моя перша жiнка, i в неї таке страшне обличчя!.. I вона так страшно благає мене: «Помолися за мене!..». I на колiнах, i плаче, i руки ламає. Кожну нiч! Кожну нiч!. Ти радiєш, що iмператор дарував нам безсмертя, а я не знаю, куди дiтися вiд цього життя. А ось iще один цiкавий сон, вже пiд самий ранок: сидимо ми з кимось перед вiкном. I от бачу: темне, аж чорне небо. Хмари такi чорнi, обiрванi, — летять, i небо — як сувiй, i блискавки, — слiпучi, аж прорiзають, а з землi — гуд. Гуде земля, i лускається, трiщить… Я тому другому кажу: «Ну от — почалося!..». А вiн менi каже: «Це гроза». А я йому кажу: «Нi. Це вже почалося».
Штурць. Ти погано скiнчиш.
Люцер (смiється). Ти запiзнився! Одного разу мене так допекло, що я пiшов до iмператора, i все йому виложив. Ти хочеш знати, що вiн зробив? Вiн засмiявся. I сказав: за твою мужнiсть я подам тобi ще одну славу.
Штурць. Ти смiлива людина. Але тебе вже майже нема.
Люцер. Тебе вже теж майже нема. Штурце! Яка сатанинська гра! Ти розумiєш, Штурце, аби менi заборонили мислити,
аби мною керували, як тими (показує) тюльками пiд машинами… Увесь сатанизм у тому, що менi дозволяють мислити, менi дозволяють говорити усе, бо я — їхнiй, i нiкуди вiд них не втечу. Вони НАСОЛОДЖУЮТЬСЯ моїм плазуванням. Знаєш, яка моя нова слава? Я — найдосконалiший. Тобто менi тепер можна усе. Я вчитель над вчителями.
Штурць. Ти нiчого не боїшся!
Люцер. Боюсь! Штурце, боюсь! У цьому я не брешу, Штурце! Я конаю вiд того жаху день i нiч. Уся держава — велетенська експериментальна лабораторiя. На нас ставлять експерименти!.. Вони з нами можуть зробити все, що захочуть. Все, що їм потрiбно. Я ж бачив зону катастрофи! Я бачив зону катастрофи… Штурце!.. Що це за пекло! Я бачив, як там конають люди… Це вже не люди, i не звiрi, — це чудовиська; вони i зараз у мене в очах… Геть!.. (одмахується) Ой, як мене нудить, як мене… нудить…
Штурць. Це все ти менi сказав тому, що через кiлька днiв мене не стане.
Люцер. Нi, Штурце, нi!.. От послухай… ти ж не знаєш. . . Коронацiя Ольвiї пiслязавтра о десятiй. Її номер сiмдесят четвертий. Штурце, ну стiй, не йди… Ну, не кидай мене. Штурце!.. Куди все подiлося? Ти пам’ятаєш, як ми боялися дихати? Який був за́хват вiд тих чудес, вiд тих знамень… Як iмператор благословив об’єднання всiх релiгiй любовi; як ревiв народ, ридаючи по храмах в релiгiйному екстазi…
Штурць. Ти не вiриш, що вiн — месiя?
Люцер. Хто ж не вiрить, що вiн месiя? Хто може сумнiватися?
Штурць. Ти двоєдушний лицемiр! Того ти так i страждаєш, що живеш подвiйним життям.
Люцер. Так, я живу подвiйним життям! Я найнегiднiший з усiх негiдникiв, я проклятий, бо нiхто не мучиться так, як мучуся я. Ти смiєшся з мене? Смiйся! Я i друга не маю, а мав…
Штурць. Що ти скиглиш? Що тобi не подобається в твоєму життi? Вiзьми i змiни.
Люцер. Що ти менi порадиш змiнити, друже? Порадь — я змiню.
Штурць. …Вибач менi, Люцере, я злий якийсь зробився.
Люцер. Нiчого, Штурце, ти менi пробач. Ти сильний, i нiколи не дiлився зi мною своїми проблемами. Але ж я дiйсно бачу дещо… Скажи менi, — один раз, — вiдвертiсть за вiдвертiсть: що тобi до Янголини?
Штурць. …Ти хочеш знати?.. Я бажаю її мати. Понад усе. Ця пристрасть спалила мене, i палить щодалi — бiльше. Я сатанiю од тiєї пристрастi. Але якась нелюдська сила мене стримує. Ти задоволений? Прощай. (Виходить).
Люцер. Не вiшай носа. Штурце. Куди ж ти пiшов? (Плентається в iнший бiк) Янголина — то така… штучка… (у бiк Штурця) Не поминай мене лихом! Ну, бувай.