(Янголина з Омельком входять у кiмнату Ольвiї).
Янголина (прислухається). Тс-с… От, мiй маленький, ми й прийшли. Слава Богу! (Хрестить його, обiймає) От ми й дiсталися. От бачиш, нiчого з нами не зробилося — Господь нас зберiг.
Омелько. Я молився кожного вечора. Ти не думай, сестричко, я нiчого не боюся. Я знаю, що нас можуть катувати… але я нiчого не боюся! I ти не бiйся. Ми ж до Бога пiдемо! Я вже не можу дочекатися, коли це станеться.
Янголина. Рiдненьке моє! Так, ти все правильно сказав: де є Бог, там немає страху.
Омелько. А вони побачать Бога?
Янголина. Ти хочеш? (Омелько киває) Тодi молися за них, Омелечку, щоб вони повернули на добре. Щоб Господь простив їм їхнi безумства, усi їхнi злочини. Молися за них, братику, щиро, наче молишся за себе чи за мене. I молися за спокiй душi нашого старшого братика.
Омелько. Олеся вбили?
Янголина. Сьогоднi вранцi. Бачиш, братику, вiн тепер радiє з Пресвятою Богородицею i з усiма святими. Його душу взяли чистi Янголи, i вiн бачить таке свiтло, якого тут нiде немає.
Омелько. Як би i я хотiв бути там!
Янголина. Ми ж iще не потрудились тут, Омелечку. Ти ж вiриш Господу! А Вiн хоче, щоб ми з тобою були тут i попрацювали ще трохи, скiльки кому Господь призначить. Я тебе прошу, Омелечку: я тебе тут заховаю, а ти сиди тихо, як мишка, що б не сталося, навiть, якщо на мене хтось нападе. Ти маєш витримати усе! Бо твоє життя належить Боговi, i ти сам ним не розпоряджайся. Бо тобi належить iще вчитися у матiнки Марiї. Ти пам’ятаєш, як до неї йти? Вiдси вже зовсiм близенько: це там, де колись жила наша бабуся, пам’ятаєш? Спочатку до рiчки, там, де вона була, а тодi усе вгору; а тодi — через поле, пам’ятаєш, як ми їхали? А тодi?
Омелько. Тодi по стежцi вниз.
Янголина. Вниз-вниз, а тодi навпрямки через ярок. Згадав усе? Твердо пам’ятаєш? Не побоявся б один? Як буде нагода — одразу ж тiкай.
Омелько. А ти?
Янголина. Мене розшукують по мiсту. I мене бачив сторож. А тебе нiхто не бачив. Як Бог дасть, то пiдемо окремо, а разом не пiдемо все одно. Зрозумiв?
Омелько. Я розумiю, ти хочеш врятувати друга.
Янголина. А ти вiдки знаєш? Так, я маю друга в цiй родинi, i я не можу його тут залишити.
Омелько. Я розумiю.
Янголина. Отож, що б не сталося, знай, що зi мною Бог, i не виходь. Терпи. Ставай тут тихенько, i терпи. З нами Бог!
(Дiстає сопiлку, грає. Входить Ольвiя).
Ольвiя. Янголина! Мила моя!
Янголина. Ольвiє!
Ольвiя. Що це таке?
Янголина. Сопiлка.
Ольвiя. Ти вмiєш грати? Чому я не знала? Як красиво! Заграй iще!
(Янголина грає, Ольвiя радiє i трохи не танцює).
Щось таке знайоме-знайоме, аж до болю. Чому я нiколи не чула такої музики? Янголино, як я скучила за тобою. Ти єдина чесна людина. I в твоїх очах нiколи не буває злостi.
Янголина. Менi легше: я дуже щаслива.
Ольвiя. Як можна бути щасливою? В моєму серцi постiйно якась нудьга i самотнiсть. Це, напевно, вiд того, що я не прийняла ще силу вiд нареченого. Ну, нiчого. Завтра я коронуюся, i тодi я багато чого зможу зробити. I декому показати, на що я здiбна.
Янголина. О, нi! Ти не знайдеш тим щастя, Ольвiє! Тi чародiйнi насолоди — то отрута для душi. Не буде краще, а буде гiрше. Або ж забудеш себе, забудеш, що ти людина, аж до смертi, до Страшного Суду. Це так страшно, Ольвiє, коли душа наче прокидається i дивиться на те зло, що вона наробила, на ту спустошенiсть, на той бруд, i розумiє, що нiчого не можна повернути! Так страшно, коли перед нами постануть не тiльки усi дiла нашi, усi, найогиднiшi, найсоромнiшi, але й усi думки, усi помисли нашi, якi ми хотiли приховати вiд людей, усi вони виявляться у своїй безжалiснiй оголеностi. Усе, що ми хотiли приховати, усе вийде перед нашi очi й катуватиме нашу совiсть довiку.
(Входить Штурць, зацiкавлюється розмовою, непомiчений, сiдає у крiсло).
Ольвiя. Ти що, Янголино, про що це ти говориш?
Янголина. Ольвiє, я свiдчу тобi про те, що є: ця свобода, що її дав iмператор, свобода вiд будь-якого закону, — насправдi є жахливе рабство! Насправдi — це свобода лише для всього поганого, мерзотного, насильницького, гордого, злого, облудного, ненажерливого… Подивись, як гнiтять, як зневажають усе справжнє: чисте, лагiдне. Його приховують, з нього смiються, на нього сердяться, ненавидять його, соромляться. Чи це нiколи не дивувало тебе, чому ми хочемо чогось справжнього, чистого, теплого, рiдного для серця — i самi ж його ганьбимо, боїмося виявити в собi, а як бачимо в iнших — цькуємо, насмiхаємося. Що це за свобода? Чи не є це обманом? Хто примушує нас до такої свободи?
Ольвiя. А ну, кажи далi, я починаю розумiти.
Янголина. Ольвiє, я свiдчу тобi моїм життям, що є iнша свобода, вiд якої серцю нiколи не буває темно, тоскно i страшно; вiд якої не втомлюєшся жити. Ця свобода — це сама безмежнiсть, але безмежнiсть тiльки у всьому доброму.
Ольвiя. Що є добро i що є зло, Янголино? Добро i зло переплетенi, як сестри, i зрослися. Що робило б добро без зла?
Янголина. Це кажеш ти тому, що живеш у злi! Повiр менi, Ольвiє, що є iнше життя. Воно має свої закони, але тi закони — не рамки, а лише вузькi дверi з нереальностi — в реальне, красиве, чисте, безмежно свiтле життя. I це життя — це є сама свобода, без кiнця-краю, тому їй не потрiбно зла, бо зло, в якому ми зараз живемо, — то є мiф, небуття, то порох i смерть. I у порох i небуття пiдуть усi, хто живе цiєю смертю.
Ольвiя. Звiдки ти взяла це все? Чи ти не з тих, хто вважає iмператора дияволом?
Янголина. Так, вiн диявол.
Ольвiя (Заливається смiхом). Я думала, що ти досконала людина, а ти просто божевiльна!
Янголина (Спокiйно). Божевiльних iмператор пригощає в палацах, як друзiв, i надiляє їх чорною силою, а нас вiн вбиває, катує i засилає в зону катастрофи. Чому, скажи, чим ми такi страшнi для нього? Чого вiн так ненавидить нас?
Ольвiя. Ви заслуговуєте на те.
Янголина. Чим, скажи? Тим, що ми говоримо правду, що цей час швидко минеться, що недовго земля буде так бiдувати, що прийде Син Божий судити живих i мертвих, i викриються дiла i помисли кожного…
Ольвiя. Месiя вже прийшов! I немає iншого месiї, крiм iмператора.
Янголина. Чи добре тобi захищати цю неправду, Ольвiє?
Ольвiя. Не розумiю. Є стiльки можливостей реалiзувати себе! Якщо ти хочеш бути оригiнальною, iшла б у Євангелiсти, у «Союз Iсуса», у «Свiтлу Радiсть», до арiанцiв, толстовцiв, у теософську спiлку, у будь-яку магiчну секту, — усi вони живуть i нiкому не заважають. Нi, треба у найпiдступнiшу, найзлочиннiшу! Огиднi, бридкi паразити, якi п’ють кров та їдять м’ясо!.. (Наражається на погляд Янголини, i замовкає).
Янголина. Не вашу Кров, i не ваше Тiло. Продовжуй: «…якi викривають нашi беззаконня, якi змогли зберегти найсвятiше для людини, якi вiдповiдають любов’ю на нашу ненависть…».
Ольвiя. Розмову закiнчено. Я не пiддамся твоєму гiпнозу.
Янголина. Цей гiпноз називається правда.
Ольвiя. Негайно вийди. Анi слова бiльше.
(Янголина розвертається до виходу i бачить Штурця. Тодi обертається й Ольвiя, збентежується).
Штурць (до Ольвiї). Вiльго з машиною надворi.
(Ольвiя виходить).
…Ти чекаєш Сина Божого… Але ж… це вигадка.
Янголина. «Пiди i подивись». Хто бачив свiтло, чи може вiн свiдчити, що не бачив його?
Штурць. А хто не бачив?
Янголина. Вiн не далеко нi вiд кого, хто кличе Його щиро. Чи сам ти не пам’ятаєш свої дитячi чистi мрiї, бажання чогось справжнього, великого, свiтлого? То є вiдчуття своєї Небесної Вiтчизни, що її нам обiцяв Iсус Христос, i що давно вже чекає на нас! Чому ж ми це безмежне свiтло продаємо за тлiн i гнiй? Хiба ти сам не знаєш, що служиш злу?
Штурць. Яка ти дивна, Янголино. …Чому я вiрю тобi? Чого я слухаю тебе?.. Аби у вас був той Бог… Iмператор роздушить вас.
Янголина. Ми сильнiшi од вас.
Штурць. Ви немiчнi i безбороннi.
Янголина. Ми помираємо з чистим серцем.
Штурць. Хiба що. Це важко збагнути, Янголино… Але тобi треба тiкати… Не доторкайся до мене. Iди собi i будь щаслива.
(Входять Рональда, Намiсник, Люцер i Жрець).
Янголина. Господи, укрiпи, Господи, поклади руку на уста! Господи, прости i помилуй мене, грiшну!
Люцер. Вмикайте. (Жрець натискає кнопку маленького приладу. Янголина падає, як пiдкошена, з диким криком, i б’ється в страшних муках. Люцер припиняє катування. Жрець грубо пiднiмає Янголину). Iмператор — месiя наш i бог. Повтори: iмператор — месiя наш i бог.
Янголина. Господи, прости їм, бо не вiдають, що творять…
(Люцер дає знак, i катування повторюється. Янголину корчить i вивертає вiд нелюдських страждань).
Люцер (зупиняє катування). Кланяйся iмператору!
Янголина. Господь мiй — Iсус Христос.
Люцер (лагiдно). Хочеш, щоб iще повторили?
(Усе повторюється, тiльки Янголина вже не кричить, а наче молиться. Катування припиняють. Янголина плаче).
Люцер. Кланяйся iмператору! Кланяйся! Ти сподiваєшся, що тебе умертвлять так, як твого брата? Нi!.. Ти будеш мучитися в неймовiрних муках, в таких страшних муках, що ти i уявити собi не можеш. Хочеш, повторимо ще?
Янголина. Нi.
Люцер. Ти будеш мучитися доти, доки не збожеволiєш од тих мук. Ти не зможеш вмерти, i будеш мучитися день у день роками, доки усе твоє нутро не вилiзе, i тодi ти усе скажеш! Все одно, ти усе скажеш. (Дуже нiжно, по-дружньому спiвчутливо) Ти ж знаєш, де старець Агапiт? Знаєш? Скажи. А от мовчати не треба. Нiхто тебе мучити не хоче. Просто, ти хвора. Ти дуже хвора, i тебе треба лiкувати. Але якщо ти будеш розумницею i швидко одужаєш, ми негайно тебе вiдпустимо. Ти матимеш безперешкодний вхiд куди захочеш, житимеш вiльно, як усi оцi нормальнi здоровi люди, матимеш свiй маєток, машину, їжу, одяг, все, що тобi треба. I твоя таємниця не буде розкрита нiколи. Це я тобi обiцяю. А iз старцем Агапiтом нiхто нiчого поганого робити не збирається. Iмператор просто хоче з ним поговорити. Просто поговорити. Iмператор поважає старця Агапiта, як поважає будь-яку свободу. Ти зрозумiла? Ми всi тобi можемо пообiцяти, що з ним нiчого не скоїться. Ну, будь розумничкою. Ми тобi зла не зробимо. Ти слухай нас, i вiр нам. Де старець Агапiт?
(Мовчання).
Скажи нам, де старець Агапiт, i я тобi одразу ж даю печатку i всю свободу. Можеш iти. Ну? Ти ж зрозумiла, що ми твої друзi…
(Мовчання).
Ну, де старець Агапiт? Де вiн знаходиться, Янголино? Ну? (Гладить її) Ну, чого ти мовчиш? Ну, кажи, ми ж не хочемо йому зла. I тобi не хочемо.
(Мовчання).
Янголино… кажи… (до Жреця) Ввiмкнiть прилад. (Диктує Янголинi) Iмператор — месiя i бог мiй.
Янголина. Iмператор — месiя i бог мiй.
Люцер. Кланяйся. (Янголина кланяється).
Намiсник (пiдходить до Рональди). Хто нам допомiг?
Рональда. Ольвiя.
Намiсник. Ольвiя? Iмператор буде задоволений (Привiтно усмiхається Штурцю).
Люцер. Де старець Агапiт?
(Янголина мовчить)
Де старець Агапiт?
(Мовчання).
Що сталося?
(Лице Янголини прояснює, осiняється дивною красою).
Янголина (Iз заплющеними очима, наче до когось). Дякую Тобi!.. Дякую. (Вмирає).
Намiсник. (До Жреця) Що сталося?
Жрець. (Перемикаючи свiй прилад) Я не можу пiдняти її.
Намiсник. Як це?
Люцер. Вона мертва. (Щось поспiхом нашiптує Намiснику).
Намiсник. Вiднесiть тiло до Iмператорського Iнституту. Нiчого, там її пiднiмуть.
(Люцер та Жрець виносять тiло, за ними виходить Рональда).
Намiсник (до Штурця). Я задоволений вами.
(Виходить. Штурць iде у кiмнату).