3
Однак невідома сила виявилася, врешті-решт, потужнішою. І після геройської боротьби Тетяна мусила все ж таки визнати свою тимчасову поразку.
Їй нестерпно було усвідомлювати, що вона підкорилася, що не змогла звільнити сама себе від чиїхось міркувань, та ще й церковних! І ще страшніше — що звільнитися від них навіть не в її владі! Невже ця ідеологія сильніша за неї, за її волю, за її свободу?..
Це були такі страшні думки, що вона намагалася сховатися від них, заплющивши очі, мов страус — головою в пісок.
Однак нічого не лишалося, як тільки змиритися зі своїм становищем і шукати інших методів подолання цієї дивної, несподіваної проблеми.
«Мені треба не чавити в собі ці міркування, не відволікатися від них, а навпаки, розкрутити Монаха до кінця, — вирішила вона, — докопатися до дна. Я не можу заспокоїтися, тому що залишилося щось нез’ясоване. Це як задача: поки не розв’яжеш її до кінця — не вгамуєшся».
Вхопивши якось після пар зручну хвилину, вона почала «розкручувати» його:
— Іване, хто такий дяк?
— Той, хто читає в церкві богослужбові тексти.
Тетяна скривилася. Так вона й думала, що це щось таке.
— Ти читаєш у церкві ці тексти?
— Ні.
— Як — ні? А хтось мені казав, що ти служиш у церкві…
Монах зібрався обійти її, але вона втримала його.
— Як ти поспішаєш!.. Так ти нічого в церкві не робиш?
— Я співаю в хорі.
— Ти вмієш співати?
— Та ні, не вмію. Але співаю.
Тетяна ще дужче скривилася. Вона згадала, як була на вінчанні у своєї подруги в невеличкій церкві і як нестерпно там фальшивив хор. І вона яскраво уявила собі Монаха в тому хорі. Він дуже програв. І це було чудово! Треба було вести розмову в такому ж напрямку. Згадати, наприклад, християнську «безкорисливість».
— Скажи мені, навіщо ти робиш добро? Задля якої мети?
— Я?.. Ні, ти помилилася. Добро робить тільки Бог. А Він може робити добро і через грішників, таких, як ми з тобою, якщо ми не дуже протидіємо Йому.
Це була новина.
— Значить, ти не розраховуєш на нагороду?
Він навіть здивувався.
— За що? За мої гріхи?.. Ні, я сподіваюся лише на милість Божу.
— А що, крім гріхів, у тебе нічого нема? Нічого-нічого хорошого?
— Тільки те, що дає Господь. Але ж це — не моє.
— Слухай, чому ти постійно принижуєш себе? Навіщо тобі це потрібно?
— Хіба я принижую? — він знову здивувався.
— Ти знущаєшся? Нащо ти лукавиш!? Ти принижуєш себе штучно. Що, і всім людям, по-твоєму чи за твоєю релігією, треба принижувати себе і вважати нікчемами?
Він замислився на мить і коротко відповів:
— Я не знаю про інших. Я сам не такий, як треба.
— Ну, це дійсно, ти не такий, як треба! — охоче погодилася вона і без найменшої паузи атакувала його знов: — А за що ти просив у мене тоді прощення?
— Про всяк випадок, — знайшовся на відповідь Монах і знову спробував утекти, але вона не пустила його.
«Хай і він постраждає! Чому я одна маю терпіти, а йому як з гуски вода!?»
— Ні, ти, будь ласка, не тікай… «Про всяк випадок»… Про який це? Це щоб, борони Боже, не впасти у якийсь гріх?
— Може й так.
Він уперто закінчував розмову.
— Який ти… стриманий. А що, не можна бути нестриманим? Скажи мені, чому християнин повинен себе обов’язково обмежувати? Чому не можна користуватися усіма радостями світу, які теж, до речі, дав людям Бог?
— Чому, можна. Є правило: вживай, але не зловживай.
— Так у вас усе — зловживання! Як подумаєш, як ви живете, то й жити не захочеться! І в тому обмежуй себе, і в цьому… Навіщо ці рамки — в усьому, на кожному кроці!?
Він мовчав. Вона чекала відповіді. Він глянув на неї — вона терпляче чекала відповіді…
Тоді він уже заговорив:
— Мабуть, коли хочеш одужати, то це не дуже важко — обмежувати себе. Так і душа людини, щоб одужати, потребує певної «дієти».
— Але ж буває, що людина їсть усе підряд — і все одно здорова.
— У духовному житті так не буває.
«Ти такий досвідчений в духовному житті», — хотіла зіронізувати вона, але стрималася. Монах продовжував:
— Не буває, тому що всі люди грішні. Усі хворі, і всі потребують обмеження й лікування. І Бог дає нам таке лікування. Бог забороняє гріх, але тільки тому, що гріх убиває людину, позбавляє її життя — і теперішнього, і вічного.
— А яке це ваше теперішнє і вічне життя? Таке, як проповідує церква: життя у стаді? — її очі зблиснули гнівним вогнем. — І справді, ви дуже схожі на стадо — сіре, одноманітне, безлике стадо. І безглузде, бо готове виконати будь-яку волю пастиря!
— Ти, певно, бачила це «стадо» дуже здаля. І чи бачила його? Я бачу якусь частинку цього «стада» зсередини, у церкві. І не можу сказати, щоб ці люди були сірими та безликими. А скільки є видатних людей, які щиро служили Богові й Церкві; хіба можна відкинути те, що найкращі взірці творчості — і в музиці, і в малярстві, і у філософії, і в інших галузях, навіть у науці, — були створені переважно християнами? Хіба творцями цих шедеврів не були особистості? Церква, навпаки, допомагає людині звільнитися від чужорідних для неї нашарувань і відкрити в собі свою неповторну індивідуальність.
— Ти мене заплутав. Ви поважаєте індивідуальність? А в чому, по-вашому, різниця між егоїзмом та індивідуальністю, точніше, збереженням і розвитком своєї індивідуальності?
— Егоїзм — це гріх. Це коли людина вважає саму себе законодавцем і богом. І внаслідок цього втрачає і себе, і Бога. А індивідуальність — це, навпаки, відновлення в собі Божого образу і нескінченне Його розкриття в собі. Тоді людина знаходить себе, вона стає сама собою: несхожою на всіх, унікальною, невичерпною. Це шлях нескінченного збагачення.
Тетянина думка миттєво метнулася в нападі. Як це було їй легко!
— Скажи, те, що ти ходиш у тій самій сорочці, — це якийсь ваш принцип, чи це твоє власне збагачення та оригінальність?
— Мабуть, це не оригінально, — подумавши, тихо промовив він. — Було багато добрих людей, які ходили в тому самому одязі. Можливо, це просто мій вибір: мені хотілося наслідувати цих людей, і в зовнішніх проявах також.
Тетяну здивувала щирість його визнання. Щось тут було зворушливо тепле, і вона вирішила більше не чіплятися до його «вибору». Але її здолала психологічна допитливість, і вона не втрималася:
— А тобі не соромно скрізь так ходити?
— Ні, — просто сказав Іван. — А чому тебе це дивує? Тобі, навпаки, має таке подобатися.
— Мені?! Чого ти так подумав?
— Ти ж любиш усе перекірливе…
— Я люблю, коли я сама так захочу!
«Теж мені, психолог», — не сказала вона.
— Так і я ж сам так захотів! — засміявся очима Іван.
— Гм… Дійсно, — не могла не погодитися вона. — Але я, однак, роблю це не так, як ти. Мені було б на твоєму місці соромно.
— Соромно, щоб на тебе дивилися, як на злидарку й бідолаху, а ще гірше, як на клоуна?
— О, саме так!
— Але ж це залежність від чужих поглядів…
Його очі ледь усміхалися. І Тетяна зрозуміла, що він викрив її, викрив, як малу дівчинку, викрив те заховане, що вона боялася показати й самій собі. Їй це дуже не сподобалося. «Треба бути уважнішою з ним. Він зовсім не такий простий… Єзуїт хитрющий!»
— А-а, от як ти вмієш нападати!.. Не знаю, може ти і правий, а може й ні. То що, тобі взагалі не буває соромно?
— Мені має бути соромно, коли я грішу. Сором є тільки у гріху. Де немає гріха — не повинно бути й сорому.
Їй захотілося задати йому якесь страшенно безсоромне запитання, щоб побачити, як він знітиться і спалахне рум’янцем (це в нього гарно виходило), — і таке запитання вже було в неї на вустах. Але вона глянула на нього — і зупинилася…
Він стояв, опустивши очі, дихаючи миром. Неземним миром і неземною красою. Ця врода вдарила її в саме серце. Вона чомусь не помічала раніше, що він… такий…
«Такий чистий лик… З чим його порівняти? З криничною водою? Зі снігом у горах?..»
Чомусь прийшла на пам’ять ікона — проста ікона юнака, що вона бачила колись давно в музеї і що вразила її тоді своєю довершеністю і невимовним спокоєм, хоч то був якийсь мученик…
«Навіщо я хотіла зганьбити таку чистоту? Чи мало я соромила його раніше? Чи мало соромили його інші? Ця надлюдська безтілесна краса однак залишилася б недоторкано чистою… Він правий: сором є лише у гріху».
Вона згадала, як відійшла від Монаха посоромленою після того, як проштрикнула йому ногу своїм підбором… Дійсно, дійсно він правий!..
«Чому я постійно хочу його зганьбити чи знайти в ньому щось погане? Навіщо мені це потрібно? Що я роблю? Чи я й справді, наче рабиня, безвідмовно виконую волю гріха?..
Я так і жила все життя, не розуміючи що і навіщо роблю… Ця безперервна кручія галасу, бруду й непотребу, запеклості і пристрасної любові, яка охолоджувалася за хвилину й оберталася на огиду… Гулянки, де напивалися до забуття, несамовиті оргії, сором, істерики, непотрібні злети і нескінченні падіння… Що в моєму житті було справжнім? Що було дійсно необхідним, неминущим, вічним?.. Якщо й з’являлося щось чисте, воно було розчавлене, спаплюжене, знищене…»
І так багато пригадалося того темного й важкого, що їй стало сумно до сліз. Вона відвернулася від Івана і трохи не плакала…
А він стояв і чекав, поки вона все це передумає. І чомусь уже не тікав.
Вона бачила — вона вже давно це бачила, але тільки зараз усвідомила остаточно, — що він не лицемір і не обділений. Він просто чиста дитина (яку зовсім не треба було рятувати). Маленький Принц зі сторінок Екзюпері… У нього був зовсім інший світ… і це був світ Церкви. Тепер вона остаточно зрозуміла, що він — дитина своєї Церкви.
Вони з Іваном були ровесники (або майже ровесники: здається, він був на рік старший), вони вийшли разом, але пішли різними шляхами. І тепер він світиться чистотою, а вона…
«А чому те, що я роблю, — гріх? Хто придумав гріх? І що таке гріх?»
— Що таке гріх? — глухо спитала вона, ледь повертаючись до нього. — Чуєш, що таке гріх?
— Порушення Божої волі.
— Чому я повинна виконувати Його волю? А своєї волі я не маю права мати? — їй було так сумно, наче вона вмирала.
Монахові очі відкрилися, і він на мить осяяв її таким лагідним світлом, що їй стало трохи спокійніше і легше (чому її так розрадив цей погляд?).
— А воля Божа і твоя — однакові. Хіба ти бажаєш собі зла? Хіба ти бажаєш не вічного життя, повноцінного, багатого усіма радостями? Хіба ти бажаєш собі вічного вмирання і вічної муки? Ваші волі однакові. Просто іноді гріх і пристрасті примушують тебе робити щось таке, що тобі здається добрим і втішним, а насправді воно погане і непотрібне тобі й твоїй душі. І воно дає тобі зовсім не те, на що ти сподівалася.
Він прочитав її! Звідки він це знає?!
Монах продовжував:
— І в цьому ваші волі розходяться. А Бог не хоче, щоб тобі було погано ні зараз, ні у вічності. Він не примушує тебе чинити Свою волю, Він лише показує тобі, що немає ніякого справжнього добра і щастя, яке б не було Його волею про тебе і про всіх людей.
Вони стояли в порожньому коридорі самі, наче двоє у цілому всесвіті, і тихий голос Монаха звучав, як пророцтво згори. Вона не могла і не хотіла цього не почути.
— Можливо… Я так ніколи не думала…
Вона ніколи не могла б уявити, що проповідуваний у Церкві Бог хоче того ж, чого й вона, — насправді…
— А як розрізнити волю Божу і волю не Божу?
Його очі стали глибоко темними, просто бездонними.
Він думав, як пояснити їй, що волю Божу шукають усе життя, вслуховуючись і вдумуючись у Слово Боже, шукають ненаситно, і чим більше пізнають, тим більше прагнуть пізнати; шукають болісно, на вузькому тернистому шляху, ним ідуть усе глибше, роздираючи у кров тіло і знаходячи такі скарби, яких не вартий цілий світ…
— Та ти й сама багато чого знаєш із волі Божої. Ти сама знаєш, що добре, а що зле, але не виконуєш. І це не тільки ти, це більшість, і я — в першу чергу. А поки ми не виконали того, що знаємо, хто нас переведе у другий клас? Хто нам пояснить щось досконаліше й складніше, якщо ми не впоралися з простим?
Після цієї розмови Тетяна просто мовчки відійшла від нього. Занадто багато всього відбулося за цей короткий час. І знову всі її розрахунки не здійснилися. Монах казав їй зовсім не те, що повинен був казати… Його слова, і очі, і образ ще більше стурбували її…
Її душу наповнювали дивні почуття. Їй було сумно і добре одночасно. Їй хотілося помовчати й подумати, але останнє не виходило. Думки не склеювалися і залишалися тільки непоясненні почуття. Щось дуже важливе і справжнє, до чого вона доторкнулася. Але за якийсь час усе те розвіювалося. І вона могла б вважати себе вільною, аби ті несклеєні думки не виринали з її підсвідомості у найнепотрібніший момент. За нею ганявся то «сором у гріху», то її «залежність від чужих поглядів», то невиконана заповідь і втрачена егоїстом індивідуальність…
Згори (з її улюбленого неба) лунали дивні слова, що втішали, насичували, підіймали її дух, слова такої невимірної суті, що не вміщалися в розум і вривалися в серце — але хто це пророкував!? Монах, який співав у фальшивому хорі, а потім бився головою об підлогу, який не написав жодного вірша і навіть молитви читав по книжці з чиїхось слів, і рабськи кланявся перед бундючними архієреями й ловив кожне їхнє слово…
«О, це нестерпно! Куди він мене веде?!»
І знову її душу скаламучували суперечності та гнів на християн. І знову її спопеляла воїнська рішучість і бажання попри все докопатися до дна і віднайти так глибоко заховану істину.
І вона була готова до нової дуелі — і сподівалася на перемогу!
— Ти все правильно говориш, Іване, все красиво й логічно, але що за цим стоїть?! Ваші нескінченні земні поклони, ваші нескінченні повторювання: «Господи, помилуй»?! Для чогось Бог назвав же вас стадом?!
— Бог назвав нас Своєю єдиною нареченою. Він називає нас і воїнами Христовими, і гілками на виноградній лозі, і сонцями, що засяють у майбутньому житті, і Своїми друзями, братами й дітьми — багато ще як називає. Не можна це розуміти відірваним від контексту… Ти почитай Євангеліє і побачиш, що в цих назвах немає нічого поганого.
— Я вже читала. І нічого хорошого там не бачила.
— Почитай іще раз.
— Я не можу читати десять разів те саме! Я не хочу стати папугою!
Іван замовк, і вона змушена була змінити інтонацію. «Ще спробуй йому догодити, щоб він удостоїв тебе своєю бесідою».
— Я не хочу, щоб Бог обмежував мою свободу, — сказала вона вже зовсім іншим тоном.
— Не Бог, а ти сама обмежуєш себе. Свобода є тільки у Бога, тільки з Богом, бо Він — нескінченність у добрі та світлі. А зло і гріх не мають навіть власної сутності. Вони є лише недостачею добра і світла. Як ти можеш мати свободу у гріху? Це тільки видимість волі, а насправді — рабство, служіння злу.
— А що по-твоєму не рабство? Ходити, як баран, до церкви? До речі, ти знаєш, що є люди, які збожеволіли від Біблії і від церкви? Скажи, як могло це статися? Ви ж самі стверджуєте, що добре дерево приносить і плоди добрі — чого ж тоді тим людям читання Біблії й церква лише зашкодили?
— Божеволіють не від Біблії і не від церкви, — м’яко й сердечно заперечив Іван, — а тільки від гордині. Бога не треба поспішати тлумачити. Треба вірити Йому, як дитина, і тоді Він поступово навчить нас усього, як Своїх дітей…
Чомусь біля нього ставало іноді так тихо… Незвичайно тихо… І їй здавалося тоді, що вона могла б відкрити йому найглибше, найпотаємніше, те, що не сказала б нікому… Але вона ніколи й нізащо не стала б сповідатися перед ним! І, звісно, вона не збиралася дослухатися до його тиші!
— Ну чим, чим, я не розумію, ті, хто ходить у церкву, кращі за тих, хто не ходить і не знає церкви?
— Нічим не кращі. Просто якщо людина любить Бога і не може жити без Нього, то Він приходить до неї і дає їй справжнє життя і велику радість; а якщо людина живе без Бога, то вона блукає поза дорогою, блукає у великій небезпеці, тому що тільки Бог є Дорогою до Життя. Він є Путь, Істина і Життя. І Він кличе всіх на цю путь, але від нас залежить, піти по ній, чи не піти.
— Можна не читати Євангеліє і не ходити до церкви — і мати Бога в душі! Моя мама ніколи не ходила до церкви, але в неї Бог у душі є, і у багатьох людей, між іншим, теж; вони на підсвідомому рівні живуть з Богом, і їм не потрібне ні Євангеліє, ні ваші молитви, ні церква!
— Ти знаєш, Бог є у кожного в душі… тільки нас самих там немає. Ми все зовні… Коли б ми повернулися до Бога, до себе в душу, коли б відбулася ця найголовніша для нас зустріч — нас би нездоланно потягнуло в церкву, ми б не могли начитатися Словом Божим, ми б день і ніч намагалися пізнати, як нам спастися і бути з Богом — не на підсвідомому, а на свідомому рівні, — бо те, що ми побачили б у себе в душі… змінило б усе наше життя. І, напевно, мірою наближення людини до Бога є її внутрішнє прагнення до церкви. І пошана до церкви. Тому що тільки Церква — Єдина, Свята, Соборна, Апостольська Церква — може дати людині повноту зустрічі з Богом, а значить, і повноту свободи, і повноту любові…
— Ну про що ти говориш, Іване! — вибухнула гнівом Тетяна. — Яка в церкві свобода і яка любов?! Скільки в церкві поганючих людей: злих, непорядних, лицемірних, гірших за безбожників, набагато гірших!!
— А ти не дивися на «поганючих», — лагідно втихомирював її Іван, — а то можна помилитися. Біля Ісуса Христа теж було багато грішників — фарисеї побачили це і помилилися, і так нічого й не зрозуміли. А ти дивись у Церкві не на грішників, а на Христа і на безліч Його святих.
— Так у цій церкві вже не залишилося й місця ні Христу, ні святим — там сама політика: брудна, агресивна! Та й раніше була політика; не даремно вас протестанти сварять, що в вашій церкві закони пише не Бог, а імператори й патріархи, змагаючись у владолюбстві й марнославстві! Ти чомусь свідомо заплющуєш очі на те, скільки в церкві брехні й несправедливості, скільки лицемірства й безбожності — так, найстрашнішої безбожності! Скільки зла творила церква в усі часи! Скільки злочинів, насильства, підступності, зрадливості! У цій церкві продано вже все, що тільки можна було продати: і молитву, і прощення гріхів, і честь, і совість! Ваню, я не для того це кажу, щоб образити тебе, але ж треба дивитися правді у вічі! Ну ти хоч трохи знаєш церковну історію?..
— Мабуть, справа не в церковній історії… — він зупинився, чекаючи, поки вона заспокоїться, і тільки тоді продовжував: — Церква — це не організація, це… найсвятіша Істота на землі, народжена Самим Богом, це — живий Божий храм, збудований Богом з найкоштовнішого каміння — святих і праведників, з’єднаних одним Божественним Духом; храм, де земні й небесні живуть одним життям і де найвищим і вічним Патріархом є Сам Господь Ісус Христос… І саме це є головним у Церкві, а не те, що вирує навколо неї і в ній, бо то все шторми, не здатні зачепити її глибин. Оцей святий невидимий стрижень — від землі до неба — він є незмінний і нездоланний, як Сам Господь; і всі сили пекла не здатні подолати Церкви, як каже Слово Боже. Вона є Ноєв ковчег, який рятує людей від смерті в потопі гріха, омани, хибних мудрувань і богозабуття; вона має силу, Богом дану їй силу рятувати людину від самознищення… Вчення Церкви — це вчення не можновладців, не філософів, не «політиків» Церкви, а всіх цих тисяч і тисяч святих, які промовляють одним Духом, тому це вчення істинне, це єдине істинне вчення! І все, що говорять у церковних колах чи будь-де на церковні теми, можна і треба перевіряти на істинність саме цим Божественним Церковним вченням. Ти згадай, якщо ти гарно знаєш церковну історію, скільки святих постраждало в боротьбі проти нечестивих імператорів та ієрархів, як безстрашно викривали сильних світу цього, їхнє лукавство та беззаконня — але ніхто зі святих ніколи не звинуватив Церкви, і не відмовився від неї, і не сказав, що вона вже не свята! Хто відмовляється від Церкви, той відмовляється від Бога, тому що Бога не можна пізнати без Церкви. Хто не любить Церкви, той не може любити Бога. Істинно сказано: «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець»…
Вона сперечалася з ним — він замовкав. Вона сердилася на нього, сварила його, однак чомусь… ні, не вірила! Звичайно ж не вірила! Просто «розширювала свою свідомість», розв’язувала задачу, яка чимдалі — була все цікавішою… і нерозв’язнішою.
Вона випробовувала його нещадно, з різних боків, з усією невичерпністю своєї фантазії, в усьому діапазоні своєї ерудиції — але їй не вдавалося взяти гору над ним!
Він був такий сильний, що, здавалося, на плечі йому можна навалити будь-який тягар — і він понесе. Така сила не могла не захоплювати її, не викликати подиву й поваги. Ця врівноважена тихість була потужнішою за весь її бойовий арсенал, за всі напади, підкопи, шквали й землетруси…
Звідки в нього така сила?..