«Це листи дівчинці, яка втратила віру, надію та любов до Бога. Умовно я назвала її Лізою, і в листах називатиму її саме так. А втім це листи до кожного, хто має бажання говорити про головне».
Я розмістив «Листи Лізі» у розділ «Статті», бо… бо це важливо.
Оскільки більшість листів — недописані, не завжди можна впевнено вибрати остаточний (чи останній) варіант з кількох. Крім того — все було написано у певних обставинах певній людині, тому ми не зажди можемо бачити контекст. Але публікуватиму без редакцій, залишатиму недописане недописаним.
Лист 1. Про біль
Знаєш, дорога Кицю, на початку 90-х я дуже добре усвідомлювала, що обираю не лише іншу мову (українську замість російської), а обираю разом з нею постійний біль, біль усіх тих, хто не зрікся української мови в час постійного приниження та нищення її. І досі той самий час. І досі за мову можуть убити, її принижують, зневажають, відкидають, як непотріб. І те, що мені це болить, свідчить, що моя душа жива. Бо коли не боліло, коли я безтурботно базікала російською і складала непогані вірші та пісні, ставила гарні вистави, писала твори — і мені не пекло від того, що комусь це дуже болить, тоді якась важлива частина моєї душі була мертва. Я це дуже добре зрозуміла, коли перейшла на бік гноблених та скривджених і стала однією з них, тому що саме на цьому боці були і є правда і Бог. Краще мати цей біль і бути живим, аніж позбутися його — і стати мертвим.
Так і у вірі. «Усі, хто бажає жити благочестиво у Христі Ісусі, будуть гнані». На цьому шляху той самий біль, який свідчить душі, що вона жива, що вона йде до світла, а не навпаки.
29.08.2019