Передмова до брошури «Молебень за перемогу в час нашестя варварів і навали чужинців»

Цей молебень складено багато віків тому. Уперше його надруковано у грецькому Євхології ХVІ ст. Видатний український святитель Петро Могила зредагував його та видрукував у знаменитому Требникові 1646 року. А в українському перекладі цей молебень уперше з’явився 2014 року¹.

І всі ці віки він був однаково злободенним. Бо нападники й загарбники — завжди «язичницький, богоборчий народ», хоч би й прикривалися стіною ікон і хрестів; а захисники рідної землі, оборонці своїх святинь — завжди «христолюбне воїнство», хоч би й обзивали їх мазепинцями-зрадниками, ворогами народу, хунтою чи будь-якими злими та неправдивими словами.

Бо насправді будь-яка війна — лише видимий прообраз одвічної апокаліптичної битви наклепника-диявола з Богом і з Його улюбленим творінням — людиною, смертна битва за душу кожного з нас.

І кожен з нас неодмінно стає на бік того чи іншого війська: своїми вчинками, словами та думками приєднується чи то до Бога, чи до диявола.

Відомо, що диявол не воює з тими, хто вже в його владі, у владі неправди, смерті й пекла, а воює з тими, хто насмілився повстати проти його злої влади. Тому все воїнство Христове — це єдиний духовний «Майдан», який неодмінно перемагає — не силою зброї, а силою віри та правди, силою Божою. І чи не тому так люто накинулися на Україну слуги диявола, що її народ так просяяв Божими чеснотами: любов’ю, щедрістю, добротою, милосердям навіть до ворогів, прагненням правди, жертовністю, неперервною молитвою?

Диявол — заздрісник, і не може стерпіти, коли комусь добре. Такі ж і його раби. Істинно «вороги наші не задля того воюють, щоб чим-небудь скористатися після перемоги, а тільки для того, щоб позбавити нас неба» (свт. Іоан Золотоустий). Це написано про духовну війну, але як це подібно до того, що відбувається нині в Україні!

І воюватиме з нами диявол — отець неправди, ненаситний мучитель, грабіжник і вбивця — усіма видами «забороненої зброї». А триватиме ця війна аж до кінцевої перемоги Христової над дияволом і всіма його темними ордами, до загального воскресіння померлих, Страшного Суду й остаточного розділення добра і зла на Царство Боже, де зустрінуться і вже ніколи не розлучаться всі од віку Христові воїни, — та пекло, де в цілковитій самотності й нестерпних
муках сумління опиняться запеклі чи байдужі до людської біди слуги князя світу цього.

Тож доки триватиме ця битва, земна й піднебесна, доти цей молебень буде актуальним.

Нам є за що змагатися! Нам є за що терпіти і страждати! Тому і сказано: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душı́ не можуть убити; але бійтеся більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні. Чи не дві малі пташки продаються за один асарій? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все полічено; не бійтеся ж»! «І волосина з голови вашої не пропаде» (Мф. 10:28–31, Лк. 21:18).

* * *

Для чого в цій книжці подано паралельно два тексти — церковнослов’янський та український? Точніше, навіщо читачам давній текст з Требника свт. Петра Могили 1646 року?

Цей текст подано для того, щоб українці мали змогу помолитися мовою своїх пращурів — богослужбовою мовою всіх найвидатніших святих землі Української; мовою, якою від часів хрещення Руси-України молився наш народ «від Сяну й до Дону»!

Це не та зросійщена церковнослов’янська мова, яку жорстоким лінгвоцидом і репресіями впровадили в наших православних церквах московські окупанти кілька століть тому. Вчитайтеся, вслухайтеся — ця давня сакральна мова звучить зовсім по-українськи. Саме так у загальних рисах вона звучала понад 1000 років! Дехто називає її Київською, бо народжувалася вона в перших давньоруських храмах Київщини, а значно пізніше — удосконалювалася знову ж таки в Києві, вже за часів свт. Петра Могили.

Щоправда, варто пам’ятати — це все ж таки не українська, а церковнослов’янська мова, тому деякі слова, наголоси та мовні конструкції відрізняються від українських. Проте це не має завадити нам знати, шанувати, а іноді й практикувати традиційну богослужбову мову Руси-України.

Зауважимо, що до ХVІІ ст. в церковнослов’янських словах отець, вінець, птиць, любить, веселить, ходить, будуть тощо закінчення пом’якшували. Але за часів свт. Петра Могили ці закінчення, відповідно до болгарської орфографічної реформи, почали писати й намагатися вимовляти твердо: отец, любит, будет… Звісно, це правило було штучним і неприродним для нашої орфоепії (на відміну від болгарської чи російської). Оскільки ми відтворювали текст молебня ХVІІ ст., то мусили писати тверді закінчення. Проте, гадаємо, якщо читач у молитві пом’якшуватиме їх, буде тільки краще, тим паче, що «м’яка» традиція — значно давніша і триваліша.

Сакральна мова України відрізняється від московської не тільки вимовою, а й відшліфованою віками системою наголосів (власне, кожен слов’янський народ сформував і свою вимову літер церковнослов’янської абетки, і неповторну систему наголосів). В українських богослужбових книжках завжди писали: ім’я́, долги́, дару́й, защити́тель, утіши́тель, твоє́му, моє́му, ко́лесо, дру́гий, зло́дій, ку́піль, ле́гко, сини́. А в московських богослужбових книжках — ı́мя, до́лги, да́руй, защи́титель, утíшитель, твоєму́, моєму́, колєсо́, другíй, злодє́й, купє́ль, лєгко́, си́ни. Для нас характерно: даси́ єму благословеніє; вече́рі Твоє́я тайния; а для Московщини — да́сі єму благословєніє та вє́чєрі Твоєя́ тайния. Отже, навіть самих наголосів достатньо, щоб легко розрізнити українську та московську тридицію написання й вимови церковнослов’янських текстів.

На жаль, тривале насаджування московської редакції церковнослов’янської мови, а ще більше — ідеологічний міф, що ця місцева редакція (московська вимова та наголоси) ніби і є традиційною мовою святих просвітників Кирила та Мефодія, привчили багатьох священиків вимовляти церковнослов’янські слова по-московськи. Але ця книжка дає нагоду виправити таку вимову згідно з традицією святих отців нашої землі, згідно з нашою, значно давнішою культурою церковнослов’янської молитви.

У сакральній мові часів свт. Петра Могили ще трапляється багато дуже древніх мовних форм, замінених пізніше, зокрема закінчення -ца, -ша (-шя) у множині та родовому відмінку іменників жіночого роду: спаси душа наша, Пресвятої Богородица, от Святія Тройца, або наголошування прийменників із займенниками на́тя, на́ни (на Тебе, на нас) тощо. Ми не змінювали цих форм, аби читач міг відчути подих правічної давнини. Виняток — виправили древнє во віки віком на сучасніше — во віки віков, тому що саме у Требникові 1646 року вперше введено цю нову форму (у Київському Полууставі 1643 року ще бачимо стару). Цей молебень — єдиний, у якому, певно за недоглядом, залишено віком, але непослідовно: у кінцевих молитвах бачимо все ж таки нову форму, тому й віддали перевагу саме їй.

* * *

Оскільки для нас було головним, аби священний текст давньої Української Церкви знову залунав у молитві, то мусили скоригувати його відповідно до сучасної богослужбової практики. Наприклад, нині не моляться за короля, гетьмана, господаря, а за народ, військо, уряд. Тому подібні місця в церковнослов’янському тексті ми змінили, а зміни відзначили курсивом, подавши у примітках оригінальний текст. Поминання святих доповнили іменами багатьох прославлених у Господі українців, оскільки тоді й видавця (свт. Петра Могилу), і багатьох його попередників та послідовників ще не було долучено до лику святих.

Враховуючи, що бойові дії відбуваються нині не лише в містах, а й у селах, у полі чи в лісі, де також перебувають бойові частини, ми додавали в дужках село, край (весь, стра́на).

Також ми розкрили всі скорочення (те, що у Требникові подано тільки початковими словами): належні молитви взяли з інших богослужбових книг того часу. Через скорочений виклад важко тепер сказати, чи вживали того часу ті чи інші короткі фрагменти служби, до яких ми нині звикли (ідеться про кілька речень між читанням Святого Письма і відпуст), тому ми вставили їх відповідно до загального чину сучасного молебню та виділили вставлене курсивом.

Деякі фрагменти молебню, які за часів свт. Петра Могили служили трохи в іншій послідовності, ніж нині, ми залишили: принципового значення ці відмінності не мають.

Тобто зберегли з давнього богослужіння все, що тільки було можливо.

На слові Господеві ми не ставили наголосу, оскільки в церковнослов’янському тексті це слово завжди стоїть під титлом, і тому неможливо сказати, як його вимовляли. Більшість із нас звикли ставити наголос на першому складі: Го́сподеві. Проте славетний мовознавець проф. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) стверджував, що наголос Господе́ві був типовим на теренах усієї України² . Нині нормативні обидва наголоси.

Для зручності читання церковнослов’янський текст відтворено українськими літерами (тобто подано в українській транслітерації)³. Також для зручності співу ми розмітили рисками тропарі, а в каноні після тропарів повставляли приспіви.

Змушені зазначити, що в оригінальному тексті цього молебню трапилась помилка в означенні євангельського читання⁴. Для визначення істини, ми опрацювали інші молебні з Требника, ніде не знайшли Євангеліє з двох сполучених зачал, тому подали саме той уривок, який згаданий і в цьому молебні, і в найближчих до нього за тематикою («За царя і народ у час війни» та «За звільнення тих, хто у ворожому полоні»): 51 зачало від Марка.

В українську назву молебню ми додали «за перемогу», оскільки нині звикли зазначати, за що той чи інший молебень. А цей — за перемогу!

* * *

Порівнюючи церковнослов’янський текст з українським перекладом, пам’ятаймо, що багато слів сакральної мови звучить подібно до зрозумілих нам слів, але означають зовсім інше. Наведемо кілька прикладів:

• Амалик, Агар — амаликитяни, агаряни (войовничі народи, нащадки Амалика й Агарі, що ворогували з народом Божим).
• мишца — пахва, плече, рука, усемогутня сила Божа;
• молва — заколот, тривога, марнота, шторм;
• налог — насильство, напад;
• озлоблений — скривджений;
• премирний — небесний, у вічному блаженстві;
• работа — рабство;
• разстояніє — ворожнеча, розбрат, відчуженість;
• смиреніє — упокореність, убогість; поразка, приниження; мир, примирення; одна з найвищих чеснот;
• уже — мотузка, ланцюг, пута;
• шатанія — зарозумілість, похвальба, гордість.

І так багато інших слів. Тож, якщо виникнуть сумніви, краще звернутися до церковнослов’янського словника.

Досліджуймо наші традиції та незглибиму культуру! Молімося за Україну всіма мовами, усім серцем!

1. Святитель Петро Могила. Молитви в час війни: Переклад із церковнослов’ян., упорядкув., передм., коментарі: Людмила Іваннікова; ред. прот. Юрій Мицик. — К., 2014. — 184 с. [↩]
2. На жаль, за часів комуністичного терору ми втратили багато питомих, незмінних протягом довгих століть особливостей нашої мови, зокрема й наголосів. Ще у ХХ ст. вся Україна вимовляла: Божестве́нний, а не Боже́ственний, про це свідчать Російсько-український академічний словник А. Кримського та С. Єфремова 1924–33 рр.; Російсько-український словник О. Ізюмова 1930 р.; Словник українсько-російський А. Ніковського 1927 р.; Правописний словник Г. Голоскевича 1929 р.; Український стилістичний словник української мови І. Огієнка 1924 р.; Словарь української мови Б. Грінченка 1909 р. Словарь росийсько-український М. Уманця та А. Спілки 1893–1898 рр. Так само суто московським є наголос чесни́й, пречесни́й (докладніше див. примітку 39 на с. 76). Нині, через якихось 70 років, ми вже не пам’ятаємо цього, як не знаємо й багатьох неповторних рис рідної мови та героїчної історії своєї Батьківщини, тому що московські окупанти передусім намагалися викорінити в нас пам’ять, змусити зректися свого, дарованого Богом, назвати рідним чуже та ще й славити мучителів. [↩]
3. Основні правила української транслітерації цсл. мови: ѣ пишемо та вимовляємо як i; е, є — як е, а на початку слова, пiсля голосних i префiксiв — як є; и — як и, а пiсля голосних — ї. Також фіксуємо апостроф, бо хоч його довгий час не писали, але завжди вимовляли (писали па́мять, а вимовляли па́м’ять тощо). Докладніше див.: Куземська Ганна. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. Вид. 2-ге, доопрацьоване i значно доповнене. — К., 2012. — 112 с., 165 iл. [↩]
4. В оригіналі подано: Єва́нгеліє, Матфе́й зача́ло 51. Нача́ло єго́ сı ́є: Рече́ Госпо́дь: «Кто от вас імı ́яй дру́га…». Коне́ц же сей: Отпу́стит вам согріше́нія ва́ша. Проте, зачало 51 від Матфея має зовсім інший текст. Сюжет про друга («Кто от вас…») є лише в Євангелії від Луки, у середині зачала 55. А «Отпу́стит вам согріше́нія ва́ша» — це кінець 51-го зачала Євангелія від Марка. [↩]