(Люцер вмикає свiтло в своєму кабiнетi i вводить Янголину.
Завжди, коли вiдкриваються дверi кабiнету, звучить сигнал).
Люцер. Зайдiть подивiться, якщо ви менi не вiрите. (Натискає кнопки, дивляться у монiтор) Що вас лякає?
Янголина. Я бачила. Це все я вже бачила… Я хотiла попросити вас, чи не могли б ви допомогти менi вмовити лiкарiв, щоб вони на якийсь час вiдключили мого брата вiд машини, хоча б на той час, коли вiн приходить додому. Я вас дуже прошу.
Люцер (бере її руки в свої). Треба подумати. Ви ж знаєте, це нелегко… Я домовлюсь. Сiдайте, Янголино, я давно хотiв з вами поговорити. Ви занадто близько все берете до серця. Так не можна. Ви мучаєте себе i людей навколо себе, i брата свого турбуєте… Вони ж усе помiчають, усi вашi тяжкi сумбурнi емоцiї. Розумiєте, вам не можна загострюватись на своєму переживаннi. Брату це не допомагає, навпаки: вашi негативнi емоцii погано впливають i на нього, i на ваше життя, на вашi рiшення. Ви розумiєте, про що я говорю? Ви розумна жiнка, Янголино, ви талановита жiнка. У вас багатi внутрiшнi можливостi, вам дане те, що iншi люди напрацьовують усе життя. Звiльнiть свої резерви, не затискайте їх. (Обiймає її, раптом зупиняється) Ну от, це ви даремно робите. Як хочете, Янголино.
Янголина. Не сердiться на мене.
Люцер. Ви не хочете вчитись. Це сумно. Ви занадто недовiрливi до людей. Ви щось вигадали, затиснулись i не хочете
сприймати життя, яким воно є насправдi.
Янголина. Яким воно є насправдi? Пояснiть менi!
Люцер. Воно є прекрасним, Янголино, якщо людина навчиться користуватися усiма радостями, якi дає їй життя. Треба любити це життя, треба любити все в ньому: чоловiкiв, жiнок, можливiсть добре пообiдати, хорошу музику, ефектне шоу, м’яку постiль, затишний бар…
Янголина. Заради чого менi це любити?
Люцер. Заради життя!
Янголина. Їсти i пити — це життя?
Люцер. Красиво їсти, пити i любити — це життя.
Янголина. Ви справжнiй естет! То ви ЖИВЕТЕ красою? Не розвагами ж, а саме красою?
Люцер (знов бере її руки). Саме красою, Янголино. Я люблю життя, для мене, якщо хочете, iснують два божества — Свобода i Любов. Це моя релiгiя.
Янголина. То ви маєте задоволення, чи йдете до нього? Ви шукаєте, чи вже знайшли?
Люцер. Я практик, Янголино, а не теоретик. Вдосконалюватися можна безмежно.
Янголина. Вдосконалюватися в чому? У сприйняттi краси? Чи в любовi, чи в свободi, в чому?
Люцер. Янголино, не заганяйте мене… Я можу показати, а розказати — то вже справа теоретикiв. (Обiймає її).
Янголина. Менi цiкаво, вчителю, пояснiть. Ви ЖИВЕТЕ цiєю красою? У вашому життi немає нiчого спотвореного, огидного, бридкого? Ви досягли вже тiєї мети, про яку казали: жити красивим життям, чи все ще йдете до неї?
Люцер. Ой, ну до чого тут мета?
Янголина. Ви знов розсердилися на мене?
Люцер. Я не розсердився, я не розумiю вашої безчулостi, несприйнятливостi. Мене це дивує.
Янголина. Дiйсно, вчителю, я не маю чесноти насолоджуватися життям. Усi цi насолоди здаються менi занадто мiзерними. Моя душа прагне прекрасного служiння, нiяк не менше.
Люцер. Звичайно, служiння! Красиве життя — це i є служiння iмператору. Гармонiйне, високе, досконале, рiзнобарвне
життя — це i є мета його спасiння, як ви не розумiєте!
Янголина. До високого служiння менi хочеться i самiй прийти, i брата свого привести. Тому я i просила вас…
Люцер. Я пам’ятаю. Але зараз поки що вам треба особливу увагу звернути все ж таки на себе. Ви занадто закомплексованi. Я говорю вам прямо, тому що знаю, що ви можете мене правильно зрозумiти.
(Входить Жрець).
Жрець. Штурць iз дочкою та з якоюсь ненормальною вдираються в дверi. Впускати?
Люцер. Звичайно! Що там трапилось?
(З’являються Штурць з Ольвiєю, вони вштовхують Настю).
Настя. Пустiть, я не хочу вiд вас нiчого! Пустiть мене!
Ольвiя. Настю, припини негайно! Заспокойся!
Штурць. Йди, йди, голота!
(Пiсля короткої боротьби Настя сiдає в крiсло).
Ольвiя. Викинулася з вiкна. I це вже який раз!.. Вже кишки собi випускала, вiшалася, труїлася, а тепер от… знов. Втекла з лiкарнi i кинулася униз. Повiдбивала собi усе всерединi, голову проломила; спасибi Рональдi, вона усе загоїла.
Люцер. Де Рональда?
Ольвiя. Пiшла. До Намiсника пiшла.
Люцер (натискає кнопку). Негайно розшукайте менi Рональду.
Штурць. Я пiшов. Зайду до тебе хвилин через тридцять. Зафiксуй її, бо втече. (Виходить).
Ольвiя. Янголино! Що ж ти не зайшла до мене?
Янголина. Я зайду, Ольвiє, обов’язково! Я дуже рада тебе бачити.
Люцер. Ну як, Ольвiє, як твої творчi успiхи? Вiдбулася виставка?
Ольвiя (Неґречно). В мене криза. Я не можу малювати. Перехiдний перiод.
Люцер. А менi хвалили твої роботи. Як на мене, то мистецтво найцiкавiше саме в «перехiднi перiоди».
Ольвiя. Моє мистецтво залежить вiд транквiлiзаторiв.
Люцер. Вони вивiльняють твою пiдсвiдомiсть.
Ольвiя. Краще її не вивiльняти. Легше контролювати. Як на мене, то краще змiцнювати свою психiку, а не розгойдувати її. Щоб не дiйти до такого, як вона, або багато iнших моїх добрих знайомих iз слабкими нервами. Творчiсть — це небезпечна штука. Мене тягне до прекрасного, менi здається, я вiдчуваю нерв життя, i в менi дiйсно закладенi якiсь сили, але я не хочу, щоб за мною постiйно стежили у щiлинку, чи не перейшла я той кордон, де вже закiнчується творчiсть i починається хвороба. Якщо в мене будуть такi вибухи, як у неї, мене просто запруть у лiкарню, i на цьому скiнчиться i моя творчiсть, i моє вiльне життя.
Люцер (смiється). Ти справжнiй логiк, але занадто прагматична. Хiба можна так розраховувати кожний свiй крок?
Ольвiя. Доводиться. Таке життя. Треба постiйно дбати, щоб не ускочити в якусь халепу.
Люцер. Пiдлiткам властиво перебiльшувати проблеми. Все набагато простiше.
Ольвiя. Звичайно, я не маю такої самовпевненостi, що її маєте ви. В мене немає досконалого, зваженого у кожному кроцi шляху без похибки. Ви, здається, його знайшли, i цiлком задоволенi.
Люцер. Я не вважаю себе безпомильним.
Ольвiя. А схоже.
Люцер. Чого ти така сердита сьогоднi, Ольвiє?
Ольвiя. Я усе чекаю, коли ви звернете увагу на людину, яка потребує вашої допомоги. Вона викинулася з вiкна; щось її примусило це зробити?! Чому вона мучається, i чому ви, маючи таку владу, не можете їй допомогти?
Люцер. Тобi все треба подати на тарiлочцi. «Всi робiть те, що я хочу». Хочеш допомогти — допоможи. Ти сама це можеш.
Ольвiя. Але ви знаєте, як це робиться, краще за мене.
Люцер. За нас не турбуйся. Ми можемо її i втiшити, i заспокоїти. До речi, твоя тiтка Рональда вмiє це робити так, як мало хто у всьому нашому мiстi.
Ольвiя. Мою тiтку Рональду саму треба лiкувати.
Люцер. Ти плутаєш, Ольвiє, елементарнi поняття. Я розумiю, ти творча i дуже романтична особа, але ти уявляєш собi людину якимось бездоганним напiвроботом. Зрозумiй, що досконалiсть — це гармонiя. Це поєднання свiтла i темряви. В людинi все прекрасно, а не саме тiльки свiтло. Свiтло без тiней — то темрява.
Настя. Ми завжди хитаємося мiж добром i злом, але чомусь надаємо перевагу злу.
Люцер. Так що ти даремно ображаєшся на Рональду, якщо вона зробила щось таке, що тобi не сподобалося. Вона має таку саму свободу, як i ти. Де ж та Рональда?
Ольвiя. Чому ви iгноруєте Настю?
Люцер. Чому я її iгнорую?
Ольвiя. Вона щось сказала, а ви не звернули на це уваги.
Люцер. Вона щось про себе сказала.
Ольвiя. Навiть якщо i про себе, хiба вам немає до того дiла? Ви навiть не дивитесь у її бiк, вам нецiкаво, ви її зневажаєте, а я хочу вислухати її. Настю, що тебе мучає, що тебе турбує?
Настя. Я можу сказати.
Ольвiя. Скажи.
Люцер. Ольвiє, давай дочекаємося Рональду, цi розмови має проводити фахiвець.
Настя. Все втратило сенс.
Ольвiя. Що втратило сенс?
Настя. Немає любовi, Ольвiє, немає любовi! Серце спустошене, я думала, тiльки у мене, а насправдi у всiх! Ти подивись: чим бiльше намагаємося керувати своїми внутрiшнiми процесами, чим бiльше ми захоплюємося цiєю грою, яку називаємо роботою над собою, тим бiльше серце наше спустошується. Є у свiтi щось сильнiше од нас, що виходить з-пiд нашого контролю, щось жахливе, потворне, бридке, що керує нами! Не ми — ним, а воно — нами! Подивись: замiсть любовi в нашiм серцi живе марнославство, самовпевненiсть, сластолюбство, ненажерливiсть, пiдозрiлiсть, зневага до iнших!.. Невже це неправда, Ольвiє, заглянь у себе, подумай; подивись на «досконалих», як вони сваряться, як дратуються, з яким презирством ставляться до iнших, особливо ж до тих, кого вони не розумiють; подивись, як вони бояться втратити комфорт, першi мiсця на балах та безплатнi обiди; як вони бояться впасти в очах тих людей, яких зневажають, навiть ганьбують; i перед такими людьми вони i ми всi хочемо виставитися таланистими та вдачливими, такими, що досягли внутрiшнього обновлення, досягли божественної досконалостi! I це плоди нашої роботи!? Це свобода? Це «служiння вселенському розуму, яким ми являємося»? Хiба ти не бачиш, що це все гра, iлжа, цiла система iлжi, яка виправдовує будь-якi найогиднiшi нашi дiї! Iмператор оточив нас наддостатком, дав нам свободу для усiх пристрастей, навчив нас усяким фокусам, щоб ми впивалися марнославством, вiдiбрав вiд нас хвороби i страх смертi, щоб ми не замислювалися над своїми вчинками i Божим судом, нарештi, вiн дарував нам безсмертя, — здається, у нас тепер є все, — але сенсу жити немає, мети немає! Ми вiдкинули Бога, того, що знали нашi дiди i прадiди, i замiнили його якоюсь фальшивкою, якимось порожнiм сурогатом, i чим ми стали без Бога? — полiгоном для бiсiв, i ми нiчого не можемо з ними зробити! Ми вiдкинули Бога, i пропав самий сенс боротьби зi своїм брудом, зi своїми пристрастями, вiдпав сенс боротьби за чисту, духовну людину. Я так жити не хочу! Я не можу жити оцим брудом, заради того, щоб їсти, пити й веселитися, народжувати дiтей i їх вчити оцiй порожнечi… Тут все душить, все змушує мене зрiкатися самої себе i моєї Божої iскри, Божої пам’ятi… Пророки нас попереджали про це, але їх повбивали. Ми ж самi повбивали!..
Люцер. Зрозумiла, Ольвiє, тобою керують бiси i пристрастi, i все в своєму життi ти робиш корисливо. Ти не можеш жити без Бога, що сидить на небi, щоб не бути злодюгою. З такими думками, дiйсно, тiльки пiд потяг стрибати. Але нам, подяка iмператору, є заради чого жити. Ольвiє… (Пiдзиває її, щось нашiптує).
Янголина (тихо до Настi). Я можу тобi допомогти.
Настя (голосно). Нiхто не може менi допомогти, i якщо я справдi вiдчуваю, що ми свiдомо, без усяких машин, вiддаємо свою душу сатанi, — в мене є один шлях: тiкати до ущiльникiв, куди завгодно, в зону катастрофи, — може, хоч там я спокутую свої безмежнi грiхи перед Богом i своєю совiстю.
Люцер. Не лякайся, Ольвiє, слабi люди так i реагують на змiни у всесвiтi, i якщо вони упираються й не хочуть вчитися, не хочуть знати iмператора, i розумiти…
Настя. О, iмператора я знаю набагато краще, нiж ви, i я його прекрасно зрозумiла! П’ятнадцять рокiв знайомства все ж таки дещо розтлумачили менi. Оце людина, яка дiйсно не мучається, яка досягла всього, чого хотiла, i тепер насолоджується цим, упивається… Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що вiн усе може i має безмежну силу. Є дещо, чого вiн не може, що йому не пiдвладно.
Люцер. Ми вiдкладемо це розслiдування до iншого разу, Настю. В нас iще буде час побалакати на цю тему.
Настя. Я хочу, щоб ви знали: є дещо, що не пiдвладно iмператору! Вiн нiчого не може зробити з посухою, iз вiдсутнiстю сонця, iз катастрофами у космосi i на землi, врештi-решт, вiн нiчого не може зробити з нашою совiстю, з нашим серцем, якщо не пiдключить нас до машини. Вiн не Бог! Ольвiє, ти зрозумiла, — вiн не Бог!
Люцер. Ми все зрозумiли, Настю, iди вiдпочинь. (Пауза) Ти вiльна, Настю, можеш iти.
(Настя виходить).
Янголина. Я теж пiду. До побачення. Я сподiваюсь на вашу допомогу.
Люцер. Я не забув. Не сьогоднi, але через кiлька днiв я домовлюсь.
Янголина. До побачення. Ольвiє, до зустрiчi.
Ольвiя. Чао.
Люцер. На все добре.
(Янголина виходить).
Ти зрозумiла, Ольвiє, з ким ти мала справу? Тобi надалi треба бути обережнiшою. Ця Настя кидає тiнь i на тебе. Вчися розпiзнавати людей. Повiр менi, такi люди, як Настя, не вартi твоєї уваги. Це слабкi люди, якi не знають, чого вони хочуть, та не здатнi нi на який вчинок, крiм самогубства. Так вона i дригатиметься все життя, якщо лiкарi серйозно не вплинуть на її психiку.
Ольвiя. Може й так. В чомусь ви маєте рацiю. Бiльше за все на свiтi ненавиджу слабовiнь.
Люцер. Але ти спiвчувала їй. Ну добре, йди. Заходь, коли схочеш.
Ольвiя. А як ви її вiдпустили? Її ж треба iзолювати.
Люцер. Ольвiє, не будь наївною дiвчинкою. Вона нiкуди не втече. Вона навiть не встигне вчинити наступне самогубство. Її вже взято на облiк. Прийде Рональда i ми вирiшимо це питання, не хвилюйся. Ну все, бувай. Привiт сестрам.
Ольвiя. До побачення. (Виходить).
Люцер (натискає кнопку). Принесiть мiцного чаю. I щось iще… коньяк, чи що там…
(Входить Рональда).
О, Рональда! Ти, як завжди, пiзно.
Рональда. Я й не поспiшала на це видовисько.
Люцер. Ну ясно, усе спхнула на мене i не схотiла допомагати.
Рональда. Я вже двiчi допомагала тобi, а ти робив вигдяд, наче нiчого й не було.
Люцер. Як це?
Рональда. Намiсник нiчого про це не знає, в документах це не зафiксовано…
Люцер. А, от що тебе образило! Рональдо, мила моя, я напишу на твiй рахунок кiлька десяткiв справ, яких i не було. I скрiплю їх всiма печатками, якi маю.
Рональда. З мене достатньо тих справ, якi я роблю. Просто я не люблю невдячнiсть.
Люцер. Вибач, Рональдо, такого бiльше не буде. Правда, менi сьогоднi важко було без тебе… А ти майстерно її залатала! Хто б сказав, що в неї була пробита голова.
Рональда. В неї були розтрощенi кiстки, а про нутрощi я й не кажу. Я зiбрала її наново.
Люцер. Твоя робота неперевершена, Рональдо. Так що з цiєю навiженою? Машина?
Рональда. Тiльки машина! Це вже все, безнадiйно.
Люцер. Викликати «швидку допомогу»?
Рональда. Викликай, менi що…
Люцер. Я запишу це дiло на твiй рахунок в першiй графi i пошлю Намiснику. Ну, не сердься на мене. Ти сувора й непохитна, як твiй брат Штурць.
Рональда. Запам’ятай, Люцере, раз i назавжди: не треба мене ставити поряд iз Штурцем.
Люцер. Чого це так? Чим вiн тобi не догодив?
Рональда. Я сьогоднi чула його розмову з Янголиною. Вiн закохався в неї, як безголовий школяр i, здається, зовсiм «поїхав».
Люцер. Штурць закохався? Штурць? У цю Янголину?
Рональда. Це варто було побачити на власнi очi!
Люцер. Я думав, вiн розумнiший…
Рональда. Але вiн настiльки втратив голову, що це вже стає небезпечним.
Люцер. Що саме?
Рональда. Вiн пропонує Янголинi допомогу. Ти чув!?
Люцер. I що?. . Ми теж їй пропонуємо допомогу: ти — як бiоенергетик, я — як вчитель.
Рональда. Вiн пропонує їй iншу допомогу. Вiн знає, де вона переховує Омелька.
Люцер. Хто це такий?
Рональда. Це її молодший брат.
Люцер. Яке нам до нього дiло?
Рональда. Ви всi нiчого не розумiєте! Зрозумiй: Янголина багато знає — саме того, що цiкавить iмператора, це серйозне дiло, Люцере, яке було доручене Штурцю. Її сташий брат, який зараз пiд машиною, — невiглас i телепень, вiн i не мiг нiчого знати, а ця з братом меншим невiдомо, звiдки прийшли. I вони можуть знати дуже багато. А як нi, то цей хлопчик — наш козир, розумiєш? Янголина труситься за ним.
Люцер. Рональдо, давай обiйдемося без детективних iсторiй. Залиш їх у спокої.
Рональда. Ти не розумiєш! Ти не розумiєш, наскiльки це навiть для тебе небезпечно.
Люцер. Для мене це цiлком безпечно.
Рональда. Твiй друг Штурць може бути пов’язаний з цiєю компанiєю.
Люцер. Це ти на брата?
Рональда. Люцере, не прикидуйся, це твiй найближчий друг, i всi про це знають. Приходив Намiсник i розпитував Штурця про зону катастрофи.
Люцер. Що ти хочеш вiд мене?
Рональда. Якщо вiн дiйсно пов’язаний з цiєю компанiєю, ти маєш викрити його. Це твiй обов’язок.
Люцер. Я з таким же успiхом можу викрити тебе. В мене вже є покази, що тебе треба лiкувати.
Рональда. Е, нi! Тут ти помиляєшся, милий! Поки я служу iмператору, нiхто мене пальцем не торкне, наведи їм хоч скiльки свiдоцтв. А я служу iмператору бездоганно. Тут я сильнiша за тебе, Люцере, так що тут моя буде завжди зверху.
Люцер. Я добра i лагiдна людина, Рональдо, а ти з мене знущаєшся. Я нiкому нi в чому не можу вiдмовити, i це моє дошкульне мiсце. Я й тобi не вiдмовляю, я просто прошу тебе: не чiпай мого Штурця. Хочеш, шукатимемо Омелька, хочеш, заберемо Янголину… я прошу тебе по-людськи: не забирай мого Штурця!
Рональда. Та хто його в тебе забирає, Люцере, чого ти злякався? Я хочу, щоб ти пильнував, я не збираюсь використовувати свою силу проти тебе. Просто я хочу, щоб ти зважав на мою думку й на мене взагалi, я ж не порожнє мiсце. Ой!..
Люцер. Що таке?
Рональда. Щось стиснуло в головi. Усе темно в очах, не бачу!..
Люцер. Зараз! (Натискає кнопку. Сам робить Рональдi наче масаж).
(Входить Жрець).
Зробiть що-небудь.
(Жрець вдягає Рональдi на голову обруча).
Рональда. Не треба, менi вже краще. (До Жреця) Ви вiльнi, можете йти.
(Жрець виходить).
Люцер. I часто з тобою таке буває?
Рональда. Буває.
Люцер. Ти зверталася до лiкарiв?
Рональда. Я сама собi лiкар.
Люцер. Ти мене налякала.
Рональда. А ти не лякайся. Нiчого, пройде. Не помру. Боюся тiльки, щоб не заслiпнути зовсiм, а то iнодi буває, нiчого не бачу. I серце так стискає… Найголовнiше — оця темрява мене турбує. I душно так стає… Зненацька, як грiм з ясного неба… Ну, те все дрiбницi. Пiду я.
Люцер. Посидь iще.
Рональда. До тебе ж Штурць збирався зайти? Не хочу з ним стикатися.
(Входить Штурць).
Люцер (смiється). Ви не можете розминутися!
Рональда. Я побiгла, до зустрiчi. Побалакаємо iншим разом.
(Виходить. Заходить Жрець).
Жрець. Можна вже нести чай?
Люцер. Можна. Тепер вже можна. I ще там чогось…
Жрець. Усе готове. (Ввозить сервований столик).
Люцер. Молодець. Все, iдiть, достатньо. Залиште нас. Штурце! Як я скучив за тобою! Як вони всi менi набридли, аби ти знав: усi такi нахабнi, кожен тягне у свiй бiк. Скiльки, все ж таки, в людинi пiдлостi, пiдступностi… Один ти мене розумiєш… (Наливає у чарки) Штурце, я хочу просто вiдпочити. За що п’ємо?
Штурць. За те, щоб вчасно брати себе в руки.
Люцер. Нi! Не треба полiтики! Давай вiдпочинемо. Поїхали. (П’ють) Їж, це все моя рецептура, усе фiрмове. Штурце, щось давненько ми з тобою не завiювалися до якогось хорошого бару. Давай розслабимося. Треба давати розумовi перепочинок. В тебе таке обличчя, наче увесь твiй мозок всох вiд посилених роздумiв. Викинь усе дурне з голови, Штурце, розслабся.
Штурць. Оце хороше, смачне.
Люцер. Ну, я ж кажу!.. Як ти вважаєш, Штурце, я хороша людина?
Штурць. Давай обiйдемося без iдiотських запитань.
Люцер. Що, в мене погане життя? Чого вони звинувачують мене?
Штурць. Хто тебе звинувачує?
Люцер. Та, ти не знаєш… То все дрiбницi. Справдi, Штурце, пiдемо до бару…
Штурць. Ну, а в чому проблема, пiшли.
Люцер. Нi, сьогоднi я не можу, сьогоднi в мене намiчена зустрiч, i завтра не зможу. А пiслязавтра зможу.
Штурць. Ну, пiдемо пiслязавтра.
Люцер. Штурце, а може дiйсно краще, коли в тебе одна жiнка, i не можна на iнших дивитися, як ти вважаєш? Коли є родина i ти її шануєш, а не просто так… Знаєш, Штурце, Намiсник вважає тебе моєю слабiстю. Це тому, що я тебе люблю. А ти кого-небудь любиш, Штурце?
Штурць. Тебе, Ольвiю, iмператора — всiх.
Люцер. Нi, так, щоб бiльше, нiж iнших, не так, як iнших. Ти закохувався коли-небудь до нестями?
Штурць. Вгамуйся, Люцере, що за дитячi розмови? Ти згадав школу?
Люцер. Ти менi не довiряєш… А я тобi довiряю. Я тобi завжди довiряв, я тобi можу сказати все, що завгодно… Як, все ж таки, добре мати свободу! Тобi добре?
Штурць. Люцере, не юродствуй.
Люцер. Добре, не буду. Вип’ємо… за досконале суспiльство. I за чоловiчу солiдарнiсть.
Штурць. Нi, це наступний тост. I останнiй, бо треба менi йти.
Люцер. Треба, треба, i менi треба… Бiжимо, бiжимо…
Голос Намiсника (Чути пiсля сигналу). Говорить Намiсник. Люцере, ви чуєте?
Люцер. Слава iмператору.
Голос Намiсника. В кабiнетi немає стороннiх?
Люцер. …
Голос Намiсника. Я почекаю.
(Штурць швидко прощається й виходить).
Люцер. Я слухаю…
Голос Намiсника. Термiново займiться розшуком старця Агапiта. Вiдкладiть усi справи i займайтесь тiльки цим. Ви мене зрозумiли? Я вiдключаюсь.
Люцер (натискає кнопку, входить Жрець). Приберiть оце все. I викличте негайно швидку допомогу до тiєї навiженої, що була в нас сьогоднi. Негайно! Що ви на мене дивитесь? Що вам не зрозумiло?
Жрець. Куди викликати?
Люцер. Не знаю, куди. Подивiться в банку даних, розшукайте… I зробiть усе негайно! Ви мене зрозумiли? Зробiть так, щоб сьогоднi ввечерi ми працювали з цiєю особою в окремому кабiнетi в лiкарнi. Дiйте!
(Жрець виходить. Люцер нервово ходить, роздумуючи, тодi виходить, стукаючи дверима).