6
Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Ті самі клопоти, те саме безділля. Хотілося вірити, що небезпека позаду, і все, що було позавчора, — лише поганий жарт.
Однак Іванові довелося сьогодні триматися людей, і Тетяна, виконуючи його прохання, не ходила сама. Тому майже весь день вони були разом серед усіх.
Під вечір Тетяна прийшла на «пляж», де вже зібралася громада.
— О, монахиня прийшла! — весело зустріли її одногрупники.
Вона не звернула уваги на їхні жарти, поки не знайшла очима Івана. Він сидів біля самої річки, споглядаючи далечінь. Поруч із ним був староста Андрій. Тетяна заспокоїлася.
Вона балакала з подругами, жартувала з хлопцями…
Увімкнули оглушно приймач. Це закон: чим бридкіша попса, тим голосніше її вмикають. Але багатьом подобалося…
Тетяна бачила, що Монахові тут нестерпно, у цьому галасі, в цій бездіяльності. Але тут, серед усіх, було краще, ніж десь. Спокійніше. Принаймні їй.
Скупавшись у річці, вона вдяглася й сіла на бережку. Не чуючи грому музики й зупинивши погляд на переливчастому сріблі води, замислилася…
«Я — монахиня?! Монахиня… Хіба я так змінилася? Так, я змінилася за ці дні… Я сказала йому, що можу бути йому сестрою і другом. Чому я не сказала, що готова йти за ним на край світу? Що його Бог буде моїм Богом, і його церква — моєю церквою… Що я зрікаюся колишньої свободи, усіх своїх мудрувань — вони не більше, ніж бруд під його ногами, перед його ЧИСТОТОЮ… Чому я не сказала, що просто не можу тепер курити, що мені тепер байдуже, якщо з мене сміятимуться, що я не боюся і бідності — нехай буде! — і поневірянь, і знущання поруч із ним… І якщо його розіпнуть, я хочу висіти поруч із ним на хресті…»
Її увагу привернули полохливі крики, що перекрили ґвалт приймача, і брудна лайка Славка. Серце тривожно забилося. Там, де сидів Монах, зібрався натовп.
Славко нещадно бив Івана — бив на очах у всіх. Він розпалювався з кожним ударом усе дужче, а побачивши кров, скаженів зовсім і, мов звір, накинувся на беззахисну й мовчазну жертву. Він забивав Івана взутими ногами, топтав його з нелюдською люттю й запеклістю, вивергаючи такий же нелюдський бруд чорної лайки. А всі навколо стояли із жахом і тільки галасували: «Він уб’є його!!»
Тетяна метнулася і в нестямі кинулася на Славка. Він відкинув її, як порошинку. Але вона миттєво знов накинулася на нього — їй здавалося, що вона може зупинити зараз не те що Славка, але й танк. І тоді вже всі заворушилися, схопили його за руки, відтягли… Він не виривався, а зі сміхом лаявся й погрожував:
— Я все одно уб’ю його. Діти, не хвилюйтеся, я його … доб’ю, цього …
Тетяна метнулася до Івана. Ледве дихаючи, він обливався кров’ю.
— Іване!! Іване!!
Він потроху оклигав і тихо, непоспіхом сів.
Хтось додумався принести банку з водою, принесли рушника, Іван умився. Хтось уже збігав до медпункту (він виявився, як завжди, закритим), пропонували йти у профілакторій чи викликати швидку з міста. А вона все сиділа біля нього і не могла відійти, їй здавалося — якщо вона відвернеться, він зникне навіки…
Його незамінна сорочка була вся подерта й залита кров’ю. Хтось із хлопців приніс йому свою і разом з Тетяною допоміг перевдягтися. Він тільки пошепки дякував.
Нарешті знайшли їхнього лікаря. Іван, хитаючись, підвівся, і його довели до медпункту.
Здоровий дядько напідпитку обмацав Івана, залив рани перекисом водню.
— Нічого страшного. Усі органи цілі (будемо сподіватися), кості цілі, зуби цілі… Як тобі це вдалося? Чи тебе били в рукавицях?.. Можливо, струс мозку. Крові трошки вийшло. А так — гематоми, подряпини — заживе. До весілля заживе. Швидку викликати не треба. А болітиме ще довго.
Після присуду лікаря найактивніші біологи-знавці приступили до лікування. Скільки цілющих засобів одразу ж випробували на ньому співчутливі природознавці! Його негайно поклали на ліжко, пообкладали забиті місця льодом з морозилки, поставили на голову заморожені пакети, поприносили цілющого зілля й таблеток… Усе це Іван прийняв беззаперечно, як істинний монах.
Тетяна чекала Славка біля його будиночка. Нарешті він з’явився в оточенні своїх вічно п’яних приятелів. Побачивши Тетяну здалеку, відіслав їх і підійшов до неї сам. Він був налаштований приязно.
— Що? Зрозуміла?.. — промовив він, дихнувши на неї перегаром. Його очі розтанули і зробилися масними. — Ходім до мене, я тебе не ображу. Будь зі мною, і я не чіпатиму його… Ну добре, тільки один раз — мені вистачить. Слово.
Тепер усякі питання типу «Що тобі треба?» відпали. Тетяні хотілося брудно вилаятися, але вона вже не мала права. Вона вже була «монахинею».
— Ти боягуз! Ти знав, що він не буде захищатися, як ти міг його бити?!
— Ти прийшла заступатися за нього? Він тобі такий дорогий?.. — крижаний вогник злоби зблиснув у його очах. — Слухай, ти мені не цікава. У мене до тебе був спортивний інтерес, і тільки — зрозуміла? Я тобі обіцяю, я тобі клянусь: будеш цілувати свого … в гробу. Якщо ще знайдеш його!.. Він смертник, зрозуміла? А будеш виступати, ляжеш поруч із ним.
Тетяна мовчала. Від його злоби в неї підгиналися й тремтіли коліна, у горлі пересохло. Вона боялася ще дужче розлютити Славка і не сказала більше ні слова.
Він пройшов до дверей і озирнувся, зловтішно посміхаючись.
— Якби ти була розумною — могла б його врятувати. Я не жартую. Подумай. Ще є час.
І причинив за собою двері.
Тетяна його чудово зрозуміла. Він хотів «перестрибнути» Івана. Іван, несподівано для всіх, «підкорив» її, а Славко вирішив перемогти. Так, не кохання, не ревнощі, а саме «спортивний інтерес» штовхав його на таке. Тетяна розуміла його, бо й сама не раз відчувала подібне…
Але вона не могла собі уявити, щоб через цю нікчему, через цю пародію на людину загинув земний ангел. Щоб брудні руки цього пияка-недолюдка поранили і вбили найкращу в світі людину, виняткову особистість… Ні! Вона мусить пожертвувати собою і задовольнити марнославство цієї гадини. Невже вона не здатна віддати себе — і вона врятує Івана. Що може бути простішим від цього!.. Жертовний вогонь запалав у її серці, і вона зробила крок до дверей… І стала.
«Чого я думаю? Чого я чекаю? Вихід один. Які є варіанти? Вперед». Вона нерішуче ступила ще кілька кроків і знову зупинилася.
«Що це? Що мене не пускає? Гордість? Яка там гордість, коли йому загрожує смерть! Огида? Ні. Колись для мене це було так звично… Чому ж тепер, коли я можу врятувати життя найдорожчій людині, — я стою і чекаю… Чого? Поки той нелюд його заріже?..» Але вона не рухалася з місця.
«Ні, краще смерть. Що це я? Смерть — краще? Невже смерть менше зло, ніж це?.. Але ж я не заради себе, не заради свого життя… Що мене зупиняє? Любов? Так заради любові я й хочу піти на це! І я мушу…»
Вона постояла ще трохи і розгублено пішла геть від будинку.
«Скільки всього є незрозумілого у світі, незбагненного… Ще недавно я думала, що все можна зрозуміти… Я не розумію, чому я так вчинила. Але я не можу цього зробити. Хтось тримає мене. Може, мій Ангел-Охоронитель?.. Може, чиїсь молитви?.. Івана…
„Не бійся смерті, не треба боятися смерті“. Як можна не боятися смерті, Іване? „Ми в руках Божих“. Так, ми в руках Божих, але наркоман всадить ніж у твоє тіло, ти будеш на небі і більше ніколи не ходитимеш по землі. Я більше ніколи не почую твого голосу, не побачу твоїх очей, твоєї усмішки… Оце пекло!.. Я не зможу жити без тебе! Чому я не врятувала твого життя, коли могла? Я прощу собі це, якщо він уб’є тебе? Невже тобі краще, щоб я не пішла на цю брудну умову? Так… Так! Напевно, у цьому причина!.. Напевно цього ти хочеш від мене — щоб я не пішла на це за будь-яких умов… Для тебе і біль, і страждання, і смерть — ніщо в порівнянні з тим, що є гріх. Добре. Я спробую не грішити… навіть якщо тебе не стане… О Боже! Тільки не це!!!»
Так вона дійшла до Іванового будиночка, піднялася по сходинках і зайшла всередину. Він лежав обличчям до стіни, один. На стільці поруч було навалено купу лікувальних засобів. Вона мовчки притулилася до одвірка. Іван відчув чиюсь присутність, обернувся і бадьоро сів.
Вона не впізнала його лиця…
Тихо підійшла… і, несподівано для самої себе, ледь торкнулася рукою його волосся.
— Рідний мій, любий… Він уб’є тебе…
Іван ніжно, але владно перейняв її руку і відсторонив від себе. Вона не образилася. Сіла поруч із ним.
— Слухай, Ваню… Я могла врятувати твоє життя.
— Таню, — голос його зазвучав серйозно і навіть строго, — врятувати людину може тільки Бог. Погубити людину може тільки гріх.
Вона вжахнулася. Наче він знав усе: і розмову зі Славком, і її думки… На душі стало легше. Останні сумніви відступили. Тепер був тільки біль розлуки.
— Одужуй… До завтра.
Такий біль!.. Навіщо ці муки, ці страждання? Чому не можна так, щоб не було Славка, щоб Іван не був монахом?.. Безодня таємниць…