Кохання

Г. Куземська. Похвала любові (альб. 1, зобр. 12)

7

Славко вдруге побував у Ароновича. Довго вони говорили. Нарешті Славко вийшов.

— Ну що? — спитали його друзі.

— «Що»!.. Міліції не буде. Все нормально. Порядок.

Макуха викликав до себе Івана.

— Слухай, Іване, те, що Славко тобі погрожував, — це балачки, чи… справді він може щось утнути?.. Як ти гадаєш?

— Не знаю, — не одразу ж відповів Іван.

— Ну от що. Збирайся і завтра поїдеш у Київ. Я вже якось домовлюся з деканатом…

— Я не можу поїхати без Тетяни, — несподівано твердо відмовив Іван. — Вона теж у небезпеці. Може, ще в більшій, ніж я.

— Ну що це таке! — розгублено розвів руками викладач і навіть піднявся й заходив по кімнаті. — Це через неї він тебе б’є? Ну звичайно… — з досадою відповів він сам собі. — Навіщо тобі було зв’язуватись… І що тепер робити? Славко мені щойно клявся, що не чіпатиме тебе, що ви з ним «розрахувалися». Ну як я доведу, що треба вас відправляти, та ще й двох? Мені скажуть: «Мало хто з ким з’ясовує стосунки», — і що я відповім?..

Якийсь час викладач і студент мовчали.

— Давай так, Іване: поки закінчуйте роботу, а там подивимось — може, обійдеться… без пригод… Усе-таки Славко обіцяв мені…

Іван мовчав, і Леву Ароновичу було неспокійно й недобре на душі, наче він зробив не те, що треба.

— А може, відправити Тетяну? — нерішуче закинув він. — Може, тоді він заспокоїться, як ти гадаєш? Спробуй умовити Тетяну, нехай поїде вона.

— Я спробую, але вона, мабуть, не поїде.

— Куди вона без тебе поїде!..

Івана трохи здивувало, що їхній «класичний науковець», такий далекий від студентського життя, знає… усі ці подробиці. Та значно більше його турбувало зараз те, що у Макухи можуть бути великі неприємності — через нього… Йому було дуже прикро, але він і справді не міг поїхати!

— Слухай, Іване, — трохи згодом заговорив викладач, — підеш завтра у профілакторій, я домовлюся, хай тебе обстежать, чи дійсно в тебе все ціле… А як ти почуваєшся?

— До весілля заживе, — усміхнувся Іван, згадавши оптимістичний прогноз лікаря. У нього розвалювалася голова, живіт пекло, його нудило й лихоманило.

— Всередині не болить?

— Та це все пройде…

Йому дуже хотілося якось заспокоїти Лева Ароновича, але він не знав чим. Навряд чи він міг пообіцяти йому, що «все буде добре».

Викладач стомлено сів і безпорадно подивився на Івана.

— Що робити, я не знаю… Молися, може Бог тобі поможе…

І Йван молився. Молився за Макуху, за Славка, за маму, за друзів і ворогів, за всю їхню церкву, і подумки просив молитов і благословення свого духовного отця. Найбільше молився за Тетяну. Молився так палко, що й не сумнівався, що Господь захистить її і збереже від образника чи образників, скільки б їх не було, від ворогів видимих і невидимих.

Славка він не боявся. І смерті не боявся, і мук. Було трошки моторошно від близькості вирішальної межі, яку він відчував чомусь дуже гостро: межі та відповіді перед Господом, — але саме завдяки цьому прорвалася його молитва, за якою він так скучив, і все житейське відступило на другий план. Зараз він стояв між життям і смертю. І тут усе було просто і все ясно. Він не дозволяв наблизитися до себе спокусливим думкам, що намагалися застрашити його й похитнути. Відганяв їх цілковитою довірою Богові. Якщо ми не можемо змінити ситуацію, то добре, коли ми не сперечатимемося з Богом, а дозволимо Йому рятувати наші душі, як Він Сам знає. І в тому, що Господь це зробить краще, ніж будь-хто з людей, Іван не сумнівався.