7
Славко вдруге побував у Ароновича. Довго вони говорили. Нарешті Славко вийшов.
— Ну що? — спитали його друзі.
— «Що»!.. Міліції не буде. Все нормально. Порядок.
Макуха викликав до себе Івана.
— Слухай, Іване, те, що Славко тобі погрожував, — це балачки, чи… справді він може щось утнути?.. Як ти гадаєш?
— Не знаю, — не одразу ж відповів Іван.
— Ну от що. Збирайся і завтра поїдеш у Київ. Я вже якось домовлюся з деканатом…
— Я не можу поїхати без Тетяни, — несподівано твердо відмовив Іван. — Вона теж у небезпеці. Може, ще в більшій, ніж я.
— Ну що це таке! — розгублено розвів руками викладач і навіть піднявся й заходив по кімнаті. — Це через неї він тебе б’є? Ну звичайно… — з досадою відповів він сам собі. — Навіщо тобі було зв’язуватись… І що тепер робити? Славко мені щойно клявся, що не чіпатиме тебе, що ви з ним «розрахувалися». Ну як я доведу, що треба вас відправляти, та ще й двох? Мені скажуть: «Мало хто з ким з’ясовує стосунки», — і що я відповім?..
Якийсь час викладач і студент мовчали.
— Давай так, Іване: поки закінчуйте роботу, а там подивимось — може, обійдеться… без пригод… Усе-таки Славко обіцяв мені…
Іван мовчав, і Леву Ароновичу було неспокійно й недобре на душі, наче він зробив не те, що треба.
— А може, відправити Тетяну? — нерішуче закинув він. — Може, тоді він заспокоїться, як ти гадаєш? Спробуй умовити Тетяну, нехай поїде вона.
— Я спробую, але вона, мабуть, не поїде.
— Куди вона без тебе поїде!..
Івана трохи здивувало, що їхній «класичний науковець», такий далекий від студентського життя, знає… усі ці подробиці. Та значно більше його турбувало зараз те, що у Макухи можуть бути великі неприємності — через нього… Йому було дуже прикро, але він і справді не міг поїхати!
— Слухай, Іване, — трохи згодом заговорив викладач, — підеш завтра у профілакторій, я домовлюся, хай тебе обстежать, чи дійсно в тебе все ціле… А як ти почуваєшся?
— До весілля заживе, — усміхнувся Іван, згадавши оптимістичний прогноз лікаря. У нього розвалювалася голова, живіт пекло, його нудило й лихоманило.
— Всередині не болить?
— Та це все пройде…
Йому дуже хотілося якось заспокоїти Лева Ароновича, але він не знав чим. Навряд чи він міг пообіцяти йому, що «все буде добре».
Викладач стомлено сів і безпорадно подивився на Івана.
— Що робити, я не знаю… Молися, може Бог тобі поможе…
І Йван молився. Молився за Макуху, за Славка, за маму, за друзів і ворогів, за всю їхню церкву, і подумки просив молитов і благословення свого духовного отця. Найбільше молився за Тетяну. Молився так палко, що й не сумнівався, що Господь захистить її і збереже від образника чи образників, скільки б їх не було, від ворогів видимих і невидимих.
Славка він не боявся. І смерті не боявся, і мук. Було трошки моторошно від близькості вирішальної межі, яку він відчував чомусь дуже гостро: межі та відповіді перед Господом, — але саме завдяки цьому прорвалася його молитва, за якою він так скучив, і все житейське відступило на другий план. Зараз він стояв між життям і смертю. І тут усе було просто і все ясно. Він не дозволяв наблизитися до себе спокусливим думкам, що намагалися застрашити його й похитнути. Відганяв їх цілковитою довірою Богові. Якщо ми не можемо змінити ситуацію, то добре, коли ми не сперечатимемося з Богом, а дозволимо Йому рятувати наші душі, як Він Сам знає. І в тому, що Господь це зробить краще, ніж будь-хто з людей, Іван не сумнівався.