8
Це сталося через день.
Уранці вони втрьох зупинилися на одному зі своїх «пунктів» біля річки. Юрко відійшов, щоб принести жуків із пасток, розставлених неподалік.
Іван сидів і записував показники в робочий зошит, а Тетяна спустилася до очерету й міняла принади.
Вона спиною відчула щось недобре… Всередині струмом пронизав холод, вона озирнулася.
Наче в уповільненій зйомці побачила, як убивця тихо і повільно, дуже повільно вийшов на галявину. В його руці блищало лезо, а обличчя було сіре й наче кам’яне, від нього йшов холод. Тетяну оглушило його стисле напружене дихання серед тиші безтурботного лісу, серед мирного співу пташок, у великому порожньому світі, де не було нікого, хто міг би допомогти.
Вона хотіла кинутися чи закричати, але не могла, вона заціпеніла, мов у сні, і тільки дивилася це страшне уповільнене «кіно».
Славко дивився на Івана, тільки на Івана — тяжким, холодним, невидющим поглядом. І Ваня дивився на нього своїми добрими й лагідними очима.
Славко пішов на нього. Іван відклав зошит, устав і перехрестився… На мить Славко застиг… і наче прокинувся. З лиця спала кам’яна тінь, він закліпав очима, почервонів… а тоді повернувся і мовчки зник у кущах.
Коліна в Тетяни підігнулися, і вона сіла на траву.
«Господи, дякую Тобі!.. — вигукнула вона до незнайомої, невидимої розумної Сили. — Дякую Тобі за це!..»
«За це» вона готова була віддати Богові своє життя.
З того часу Славко не чіпав їх. Навіть почав вітатися з Іваном.
Це було перше Боже чудо в житті Тетяни. А навколо ніхто тієї переміни наче не помітив.