* * *
Весела це річ — практика. У наш час опинитися надурняк на курорті в Карпатах трохи не на місяць — фантастика. І з ким! З науковим співробітником Макухою Левом Ароновичем — пісня!
З такими радісними думками розселялася по обшарпаних дерев’яних будиночках група зоологів 3-го курсу біофаку. Відчувши свободу, молодь казилася: грали в квача, верещали. Увімкнули дурну музику… Передбачливий Лев Аронович заздалегідь сховався у своєму будиночку, доручивши влаштування студентів сумлінному старості групи, — він і поїхав з тою умовою, що студенти все робитимуть самі. Старий науковець не помилився: студент студента завжди зрозуміє, і скоро всі адміністративні справи було завершено.
Перший вечір на волі…
Вогнище, печена картопля, горілка, жарти, сміх, плескання відчайдушних у крижаній річці, музика, галас.
Тепло. Вже майже літо…
Сидячи між двома подругами, Тетяна останній раз затягнулася й погасила сигарету об землю.
— Все, дівчата, піду.
— Та ну… Він тебе чекає — мрій!
— Хай, хай іде, а раптом… Іди, йди, Танько. Може, пощастить.
Тетяна піднялася.
— Піду. Може, пощастить…
Вона повернула в лісок, прямуючи до берега, на якому бачила його.
1
Монах — так усі його звали, Монах на ім’я Іван.
Він був незвичайно красивий якоюсь не чоловічою, не жіночою, а, певно, ангельською красою. Люди, бачачи його лице, так і питали: «Ти віруєш у Бога?» Він був тихий і лагідний, розумний, добрий, привітний до всіх, не мав «шкідливих звичок», мало говорив і зовсім не дивився на дівчат. Отже — це був ідеал.
До нього ставилися по-різному (на те були вагомі причини, бо дещо в його проявах було-таки дуже дивним): одні поважали його, трохи не обожнювали, інші — глузували й осуджували, але всі чомусь любили його. Усі, крім неї.
Просто Іван був, як їй здавалося, абсолютною її протилежністю. І цю протилежність вона визначала одним словом, найогиднішим, найненависнішим для неї словом — раб.
Іван служив у православній церкві дяком. Тетяна не знала, хто такий дяк, але була впевнена, що це щось дуже принизливе. Вона взагалі вважала, що церкві — цій «структурі духовного насильства» — себе можна тільки продати, що таке служіння недостойне навіть звання людини.
За дивним збігом обставин у них з Іваном було те саме архаїчне прізвище (яке дуже личило йому, але зовсім не личило їй) — Туптало. І всі, як навмисно, питали її: «Іван тобі брат?», «А ви з Іваном родичі?» І вона мусила щоразу й без кінця повторювати з незмінним глибоким презирством і внутрішнім обуренням: «Нічого спільного!» У кінці першого курсу ці нескінченні перепитування їй так допекли, що вона пішла і змінила собі прізвище. Та це було й на краще, бо їй уже давно набридло те «Туптало», і вона замінила його на те, що було її власною ознакою, — Воля.
Але, звичайно ж, не у прізвищі була річ, а в тому, що Іван — нікчема і підлабузник.
Її дратувала загальна симпатія до нього.
«Ну чому, за що його люблять? Навіть відчайдушний Славко, наркоман і бовдур, і той ставиться до нього прихильно. За що?! За те, що воно таке незлобиве й сумирненьке? Усім таке подобається! А те, що він не має власної думки, що він раб своєї релігії — жалюгідний раб із жалюгідною рабською психологією, позбавлений найменшого почуття власної гідності! Так, якщо він б’є земні поклони, то певно вибив уже зі своєї голови всяку самоповагу! Це повний фанат, зомбі! Як вони себе називають — стадо, вівці. Стадо, в якому кожен придушує в собі все оригінальне і стирає все індивідуальне, щоб добровільно злитися з масою! І це — їхнє прагнення, їхня довершеність! Раб церкви, яка пригнічує будь-яку творчість, будь-яку свободу думки! Вони вважають, що монополізували істину, і всі інші для них — нижчого сорту! Так, вони спотворюють себе, а потім осуджують в інших те, чого їм не дістає. Та краще вже зла людина, якщо вона мислить своєю головою і шукає своїх шляхів!»
Тетяна вважала, що людина зобов’язана «розширювати свою свідомість». Їй хотілося облазити всі закутки світу, все пізнати, піднятися над релігіями і філософіями, над усім! Зійти на таку висоту, звідки можна було б на все дивитися згори. Вона поспішала «жити», поспішала охопити всі надбання людства, перекуштувати усі страви, запропоновані в цьому житті людині. Їй хотілося за рік прожити десять. Вона була гаряча й небайдужа, і пишалася цим. Не сахалася вона й наркотиків і вела такий спосіб життя, про який не слід говорити, і в свої 19 років стала вже… досить досвідченою.
Вона знайомилася з різними людьми, хапала модні духовні дослідження, цікавилася філософіями неорелігій, бесідувала з теософами, спіритами, сатаністами, постмодерністами усіх видів — ні з ким не погоджувалася і про все мала власну думку. В усьому їй хотілося вийти за межі. Вона вважала себе непоганим (якщо бути скромною) психологом і до того ж філософом (ніяк не менше!). Їй подобалося все незвичайне, бунтарське, нове. Після школи вона на парі вступила на факультет міжнародних відносин, але після першої ж сесії кинула його і гучно догуляла до літа, готуючись, однак, до вступу на філософський; а потім, несподівано для всіх, пішла на біофак — навмисно, щоб довести собі та всім, що робить усе, що захоче. Вчитися вона не любила, але вчилася, бо вирішила закінчити університет.
У неї був винятковий слух. Хто казав — абсолютний, хто — гармонічний, хто — внутрішній, та як би його не називали, вона без усякої освіти навчилася грати на різних інструментах і щойно почуту мелодію відтворювала настільки, наскільки вистачало в неї пальців. Вона писала вірші — і вдало, її хвалили — співала їх під дванадцятиструнну гітару, що їй подарували прихильники її таланту, посідала призові місця на конкурсах авторської пісні і як переможець навіть їздила, не без успіху, зі своєю програмою за кордон. Вона вважала, що авторська пісня — єдиний жанр, де вповні може виявитися особистість, а точніше — єдиний гідний її жанр. На інших авторів вона дивилася згори, з такої гори, що майже не бачила їх. Її запрошували колись співати у престижній музичній групі, але їй не сподобалося підкорятися керівникові. Її запрошували співати у джазі, але вона не любила джаз.
Усе, за що вона бралася, в неї виходило. Вона купалася в успіху. Вона була суперзіркою на богемних тусовках, її змальовували художники, їй присвячували музику та вірші, їй дарували дорогі подарунки, її називали Королевою.
Її атакували приятелі. В неї закохувалися до нестями, але вона нікому надовго не віддавала переваги, бо вважала це закріпаченням — більше за все на світі вона цінувала свою незалежність (батьки і старша сестра вже давно стали для неї чужими людьми). Її неможливо було примусити щось зробити. Її релігією була СВОБОДА.
Ніщо так не подобалося їй, як непокірливі стихії — вони були їй рідні! — і небо, небо, якому немає меж!..
А Монах усім своїм виглядом і кожним словом сповідував ортодоксальну упокореність. Він був живою проповіддю церкви і залежності від церкви — і Тетяна не могла з цим примиритися!
— Чого ти на нього нападаєш? — питали її подруги. — Що він тобі поганого зробив?
— Він не має пошани до себе, не має елементарної гордості, як ви цього не розумієте?! Навіщо він тягає цю свою злиденну сорочку? Що це за фіґлярство? З нього ж сміються, з нього глузують, а він… Терпіти не можу таких індиферентів — ні риба ні м’ясо. Ні, він навмисно не вилазить із неї, щоб усі бачили, який він смиренний! Раб! Жалюгідний раб і фіґляр!
Її душу перевертало від гніву.
— Ну сорочка — справді… Але що тобі до того?
— Він нікуди не ходить, — не вгамовувалася вона, — нічим не цікавиться, не реагує на жінок, не грає ні в які ігри — це здоровий чоловік? Він не радіє життю, він байдужий до всього! Він сам себе зробив неповноцінним! Він навіть ходить завжди з опущеними очима, наче соромиться дивитися на світ. Це нормально?! У нього з цією церквою вже пішов якийсь психічний розлад… Він хоче живцем зарити себе в землю — ось мета його існування!
— Так обходь його, а навіщо ти зачіпаєш?
— Я хочу зрозуміти психологію таких людей. Мені цікаво з’ясувати спосіб його мислення.
З’ясовувати спосіб його мислення легше за все було на парах з філософії. Їхній філософ любив підіймати Івана і ставити йому провокаційні питання. На запитання Іван відповідав стисло й ортодоксально. Якщо хтось починав з ним сперечатися, він замовкав. Але й цього короткого часу Тетяні було достатньо, щоб якось підчепити Монаха, вколоти його. Вона намагалася, за власними словами, розворушити його — але їй не вдавалося. Вона не могла знайти той гачок, яким можна було б витягнути його сутність, викрити його, щоб усі побачили, що він — або обділений Богом, або лицемір.
«Він слизький, як вужака, і на словах він — саме́ янголятко. Він зовні — цяця-хлопчик, але скільки там, усередині, має критися лукавства й презирства, страху та злоби, і обов’язково заздрості — такі люди не можуть не заздрити тим, хто дозволяє собі жити вільно! От що приховують його опущені очі! Ну нічого, я таки зірву з нього маску!
Усі думають, що він цнотлива дитина, — наївні! Мені аби дістатися до його оченят — тоді подивимося, який він праведник!» О, як добре вона вміла читати погляди! Вона бачила безпомилково той вогник пожадання, який підкоряв їй чоловіків.
Але Монах не відкривав своїх очей, а на слові вона не могла спіймати його. Він був хитрий! І вона загорілася бажанням попри все вивести його на чисту воду. Це стало для неї цікавою грою і справою її честі й гордості — вона мусила його перемогти!
Вона мусила його перемогти хоча б тому, що мислила незатьмареним вузькістю ідеологій розумом. Вона була вільною від упереджень філософських систем і догм і сприймала світ цілісно, всією глибиною, усім багатством людської думки. Вона обожнювала вільне мислення і не могла не мислити, не розмірковувати, не думати. І, як філософ, вона бачила кричущі суперечності християнства, бачила в ньому фальш — фальш, якої не могла терпіти все життя!
«Я покажу, на що спирається їхнє „добро“ — на розрахунок отримати нагороду в майбутньому житті. От і все! От і весь секрет його ангельської доброти!»
Їй не вдавалося це довести, і вона сердилася на себе за свою невдачу, і вперто шукала можливості «дістати» його.