4
Монахові було важко стрибати за Тетяною з думки на думку, усього торкаючись похапцем. Важко, бо його долали сумніви, наскільки це взагалі потрібно. І що дасть цій дівчині сумбурна розмова, де про святе сказано стільки слів… Але не він планував ці бесіди…
І щоразу, простуючи за її примхливою думкою, він сподівався, що вона все ж таки знайде для себе щось потрібне. Він не знав, що́ для неї найважливіше, — може, якесь просте щире слово. Можливо, просто щось добре (чого він так їй бажав!) дасть їй нарешті мир якого вона так палко дошукувалася…
Він не покладався на свої слова. Спілкуючись із нею, він молився, благаючи Бога напоумити його та її, і щоб Господь дав їй спокій. Він молився також до преподобних Марії Єгипетської, Мойсея Угрина та Віталія Монаха, які краще могли зрозуміти цю дівчину, і дуже сподівався на їхню допомогу.
А сам намагався лише не втрачати молитви й любові. І за це також молився — щоб Господь зміцнив його в любові. І вірив, що Господь молитвами святих помилує її та приведе до Себе.
Іноді, правда, йому було з нею скрутно… Дуже скрутно…
А вона атакувала його питаннями, і це було не найгірше, чим вона його атакувала. Якийсь час Тетяна навіть спокушала його, використовуючи свою з досвіду безвідмовну зброю поглядів, інтонацій, рухів… Вона й сама не розуміла, навіщо їй це потрібно (лише все частіше із жахом усвідомлювала, що й справді робить… не завжди те, що сама хоче, виконує наче не свою, а чиюсь чужу і злу волю та слухається чиїхось лукавих і жорстоких порад — це гнітило її, але вона, мов невільниця, не мала сил зупинитися). І що б вона робила зі спокушеним Монахом? На що б він тоді годився? Чи мало їй було з іншими клопоту та проблем? Добре, що він не знадився!
Це випробування тривало недовго. Одного разу Монах беззахисно глянув на неї і промовив:
— Ти хочеш убити мене?
І продовжував, але не словами, а самими очима:
«Я прошу тебе, не роби цього».
Це було сказано з такою довірою, яку вона не могла зрадити. І вона із соромом (але й з полегшенням) припинила його спокушати. І миттєво, без передиху, перемкнулася на іншу хвилю.
Але з якого б боку вона не «вивчала» його, він залишався непохитним у своїй лагідності й чистоті. Вона бачила його зніяковілого і збентеженого, розгубленого й рішучого, тихого й натхненного, радісного й засмученого, але в усіх проявах він не втрачав свого світла, і він не дорікав їй, не осуджував і не відштовхував її — хоч би що вона робила, хоч би що казала йому. І промовляв до неї незмінно просто й тепло, і з такою довірою, яка ранила їй душу.
Як на цю довіру можна було не відгукнутися взаємністю? Але як можна було відгукнутися, якщо довіра прив’язувала до нього гірше за всі ланцюги, і він почав уже ставати для неї незамінним другом…
І знову вона перетворювала їхнє спілкування на баталії, і знову він без жодного докору вгамовував її та заспокоював.
І вона відчувала — щось у її житті руйнується, вона перестає розуміти саму себе і все навколо. Вона страждала, але її ще дужче тягнуло до нього, бо в ньому вона знаходила спокій. І поруч із ним утішалася. Чому??
Чому ця недосяжна й незрозуміла «ікона» могла заспокоїти її буремну душу? Невже Тетяна — Королева й зірка на висоті своєї слави — потребувала милості й допомоги закінченого церковника?..
Коли він до неї промовляв, їй здавалося, що вона спирається на чиюсь надійну руку. Чи була це рука Івана, чи чиясь інша, чи це була лише якась дуже важлива думка, але в її житті з’явилося щось, за що можна було ухопитися — і не впасти.
Їй підсвідомо хотілося не випустити цю надійну руку. І тепер їй уже заважали ті справи, зустрічі й розваги, які колись були для неї цікавими і навіть необхідними. Поринаючи у «вир життя», вона втрачала свою знайдену точку опори і мусила через це повертатися й уникати бурхливих проявів, таких звичних для неї.
Тетяна трохи не плакала від цієї несумісності. Вона боялася, що так і зовсім зробиться черницею. Нічого жахливішого за це вона не могла собі уявити.
Однак Іван своїми словами і всім своїм образом просто причарував її.
Усе, що вона знала раніше, було несхожим на його просте й вагоме слово, на тихе мовчання його очей, через які для неї відкривався неосяжний світ.
Її вражали ці очі. У них завжди був простір, чи то бриніла прозорістю березнева блакить, чи то світилася стигла золота осінь, чи плескався безкрайній насичено темний океан. Але не встигала вона вхопити солоний подих його могутніх хвиль, як господар ховав його за повіками.
Це було прикро і незрозуміло. Якщо в його очах таке багатство, то чому він приховує його? Дивно. Навіщо ховати цей скарб?! Усі нормальні люди намагаються виявити те краще, що в них є, і приховати все непривабливе, а він — навпаки. Ну чому в таких прекрасних очей такий нерозумний господар!?
Хоча, напевно, вони світяться зсередини. То який же тоді той внутрішній світ, що пробивається крізь очі неземними картинами!? От аби безперешкодно зайти туди й роздивитися!..
Щось до болю знайоме було в його очах і одночасно невідоме. Чи так буває? Якась незнана доти й очікувана все життя краса. Що це?
Одного разу вона між іншим спитала його:
— Іване, я тебе наче зустрічала вже колись. Може, в попередньому житті?
— Ні.
— Чому ж так категорично?
— Бо є тільки одне життя.
— Одне? Ти мене здивував! Ти не віриш у переселення душ? Чому?
— Бо я вірю в Ісуса Христа.
— Дуже змістовна відповідь… А що, ця віра скасовує закони карми й перевтілення?.. Чому ти знов мовчиш?
— Господь є істина, і Він сказав — через Євангеліє і через усіх святих — що перевтілення немає. Є тільки одне життя і є милість Божа, котра і неможливе робить можливим. А карма — це вигаданий, не Божий, а дуже людський закон, там немає любові.
— Це не відповідь, Ваню. Це бездоказово. Хоча в тебе багато такого…
Тетяна вже перестала пручатися його не завжди лінійній логіці. Вона намагалася тепер більше слухати, і розпитувала для того, щоб глибше зрозуміти його.
— Слухай, я чула, що Ісус Христос тільки частину Своїх знань передав для загального вжитку, а було в Нього ще й таємне вчення, яке Він проповідував для обраних.
Іван запалав ізсередини. Він низько схилив голову, щоб стримати своє полум’я. Тетяна бачила це не вперше. Вона не переставала дивуватися його ставленню до Бога — ставленню, як до живої, найближчої і найдорожчої у світі Особи… Палаючи цим дивним вогнем, він тихо відповів:
— Господь сказав: Я завжди говорив явно світові, і таємно не говорив нічого. І вся складність лише в тому, щоб виконувати те, що Він говорив. І тоді прийде небесне знання, і сили, і святість, і всі Божі одкровення, і розуміння таємниць. Господь сказав: Хто любить Мене, той заповіді Мої виконуватиме, і Ми прийдемо до нього з Отцем і оселю в Ньому сотворимо. І сказав, що виконання заповідей Христових — це єдині двері до Бога, що хто проходить якимось іншим шляхом, той злодій і розбійник, і Царства Божого не досягне. Знання, чи то таємні, чи явні, не наближають нас до Бога. Тільки виконання заповідей робить нас дітьми Божими. І це Господь відкрив для всіх людей.
Тетяна мовчала. Їй було сумно. Наскільки легше й цікавіше було б просто пізнавати щось незвичайне, вчитися володіти науками сил та енергій або вивчити магічні заклинання, ніж виконувати чиїсь заповіді, яких вона навіть і не знала (і не хотіла знати!). Чомусь у неї в голові крутилося: «не судити», «прощати до сімдесяти разів по сім», «підставити ліву щоку», «зректися себе» і ще — «хто хоче з вас бути більшим, нехай буде всім рабом»… Їй стало тоскно від цих спогадів.
— Але ж євангелісти могли перекрутити Христові слова. А якщо й не вони, то хтось інший.
— Таню, це легковажна думка. Ти не уявляєш собі, скільки по всьому світу є копій Євангелія з найдавніших часів. Якби хтось наважився щось суттєве змінити, це стало б відомо дуже скоро. До того ж, подумай, яке маловірство вважати, що Бог неспроможний обрати достойних євангелістів, а потім захистити Свою єдину книгу, яку дав людству на всі віки, до кінця світу.
— А ти чув про те, що не лише Христос воскрес, що були й інші, що самі воскресали?
— Ні, я не чув такого. Але якщо хтось і воскресав з волі Божої, то хто, крім Господа, міг узяти на себе гріхи всього людства, хто міг подолати пекло і відкрити зачинені для людей двері Царства Божого? І хто, воскреснувши в тілі, міг уже ніколи не вмерти? І хто, крім Господа — єдиного Переможця гріха і смерті — має владу підняти й наші тіла із тління, обновити їх і з’єднати з душами в день воскресіння всіх померлих?..
Чому така сила була в його тихих словах? Невидима й непохитна сила.
Увесь великий світ, який колись був лише Тетяниною власністю, пройнявся променями й луною просто невмирущих слів, і вона не впізнавала його.
І в цьому світі ніде було сховатися від очей, в яких світилась недоторканість снігів…
«Невже один якийсь Монах міг так змінити цілий світ?..»
Ні, звичайно ні, це була лише її власна проблема. Хоча і в ньому щось…
У ньому була якась абсолютна повнота. У ньому незбагненно поєднувалося, ні — зливалося в одне ціле — несполучне: убогість і багатство, покора й володарство, м’якість і твердість, мовчання і громове слово, самоприниження й велич, простота й незглибність, рабство та свобода… І він завжди виставляв перше, а друге приховував.
І може це, а може, щось інше підкоряло йому серця людей, що вони всі любили його… але ж вона — не всі! Так, вона — не всі, і тому всі, люблячи його, спокійно собі живуть, а вона втратила життя і ходила за ним, наче прив’язана. Вона не мала права так довіритися йому!..
Він почав важити для неї більше, ніж усі її колишні цінності разом узяті. І що це була за проблема?!
«Невже я так у нього закохалася? Але ж і коханням це не дуже назвеш… І я аж ніяк не хочу пов’язувати з ним своє життя. Що ж припинає мене до нього? Що притягує, наче нездоланним магнітом? Що це? Що?»
Її психологічних здібностей не вистачало для вирішення цієї загадки. Її розум, на який вона так покладалася, зайшов у глухий кут. Монах виявив її безсилість. Він остаточно перемагав її (вона не могла сказати «переміг»)…
Тетяна плакала ночами від свого безсилля. Вона не могла тепер не тільки розв’язати цю проблему, а навіть усвідомити її. Як жорстоко була посоромлена її гординя!
Вона не розуміла, чим він її підкупив, чому став для неї таким вартісним і вагомим, чому безмовно і владно заборонив їй пускатися в розпусту, колотися й напиватися? Що це за дивна проповідь без жодного наказу й настанови, яка має таку силу впливу? З чим це пов’язано? З його релігією? З його особистістю?
І не було їй навіть з ким порадитися. Безліч приятелів — і нікому сказати, що така біда…
Найближчі подруги та друзі, бачачи, що з Тетяною щось робиться, заспокоювали її й казали: «Не турбуйся, це в тебе ненадовго! Це чергове захоплення, і воно пройде, як і всі інші…»
Але ні, Тетяна відчувала, що воно не проходить, воно катастрофічно прогресує…
Тоді вона вирішила боротися за свою незалежність до останнього подиху.
Вона задумала знайти в Монахові хоч щось по-справжньому негідне, щоб він перестав так багато для неї важити. Але їй вже не помагала ні уява про фальшивий хор, ні його земні поклони, ні «Господи, помилуй», ні злидарський одяг чи щось подібне. Чомусь це перестало мати значення. Мало значення тільки те, щоб він виявив себе не таким, як вона його знає. Вона хотіла — їй необхідно було! — посваритися з ним, дочекатися хоч одного докору чи образи. Їй треба було хоч раз побачити його злобу, побачити його гнів — це був її останній шанс вирватися від нього!
На жаль, вона не згадала, що ця ідея не нова і вже колись осоромила її печальним досвідом. Але інакше не буває з тими, хто покладається на себе, — вони мусять ходити по колу…
Тетяна довго обмірковувала план своїх дій, і їй наче хтось допомагав у цьому. Знаходилися такі болючі обра́зи і звинувачення, які не могли не зачепити його (бо тепер вона знала його набагато краще, ніж колись, тепер вона знала, куди треба бити).
І от одного разу на бідного хлопця посипався несподіваний град продуманих і дуже тяжких ударів. Вона спаплюжувала перед ним усе найсвятіше, що він колись їй довірливо відкрив. Вона з безжалісною потугою підбурювала його на гнів — але він… лише мовчав, і вона не знала, що робиться за його опущеними повіками.
Їй здавалося, що це не людина, а камінь. Вона хотіла розбити його і, втративши самовладання, допустила щось страшне… Що са́ме вона сказала на Бога, вона й сама не усвідомила… Він не відкрив очей і, збліднувши, відійшов…
Коли вона отямилася, їй стало дуже соромно. Дуже. Так соромно, що важко було дивитися на світ, і тим більше — на нього.
«Ну що він мені поганого зробив?! За що я так жорстоко його образила?! І як підступно — коли він не чекав!.. Яка це чорна невдячність!! Як Я могла собі таке дозволити?? Настільки втратити самоповагу! Що ж це зі мною сталося?.. Я думала тільки про себе… Але чим він винний у моїх проблемах? За що він постраждав? О, як я програла! В усьому! В усьому!! Боже, що тепер робити?!»
Вона згадувала його довірливі здивовані очі, перше ніж вони сховалися за віями від шквалу її образ, і серце розривалося від жалю. «Ну чому, якщо росте беззахисна квітка, її обов’язково треба зірвати?! І це замість того, щоб охоронити її, безборонну… Ваню, Ваню, прости мені!! Ніколи, ніколи я більше не ображу тебе!! Мабуть, це мене справді біс штовхнув таке замислити й заподіяти… Боже, що тепер робити?!»
У покарання собі вона задумала хоч би і вмерти, а попросити в нього прощення. Вмираючи, вона підійшла і вибачилася перед ним. Мабуть, це було щиро й зворушливо… Вона сказала і цю чарівну дитячу фразу: «Я більше не буду…»
Монах почервонів і почав запевняти її, що вона ні в чому не винна, і сам вибачався перед нею…
Але їхні бесіди припинилися.
Він ставився до неї привітно, але розмов уникав і намагався її обминати.
І тут вона зрозуміла, що загубила.
Вона не знала, що розмови з ним були її повітрям. Вона задихалася без його слів, таких простих і таких цілющих.
Вона невимовно скучила за його очима, за його образом, який так дивно відкрився для неї в їхньому спілкуванні. Але він закрив для неї свої очі — цей скарб — і вона зубожіла до краю.
Тетяна бачила його здаля, наче обітницю якогось іншого світу, наче розкриті двері в осяйне просторе місто — і спішила туди, але коли наближалася, він зачиняв перед нею ті двері, і вона залишалася зовні… у своїй темряві й тісноті.
Вночі вона, забувши всяку гордість, плакала не від перемоги над собою, а від того, що втратила перлину неймовірної краси.
Вона закохалася в чисте ягнятко (не розмірковуючи вже, з якого воно стада), ягнятко, до якого не чіплявся чомусь ніякий бруд, ягнятко, яке жило десь високо в горах, на такій висоті, де повітря бринить від прозорості, мов кришталь, де ростуть лише едельвейси, де течуть такі чисті джерела, яких не знає весь світ, що внизу… І вона хотіла туди!..
