* * *
Удома він сповідався матері. Так докладно, як ніколи. Мати слухала мовчки, лише іноді вдячно хрестилася, звертаючись до образів. Відповіла не одразу ж:
— Господь дав тобі, Іване, дитину — проси, щоб дав розум нічим не зашкодити їй.
Кілька хвилин усе недомовлене між ними промовляла тиша. Потім Іван сказав:
— Я хочу поїхати до брата, порадитися з ним.
— Поїдь, порадься.
Вислухавши Івана, отець Феодосій якийсь час зосереджено думав і нічого не відповідав.
— Що ти мені порадиш, отче?
— Слухатися духовного отця, — стримано озвався ієромонах. — Отець Євген благословив тебе підтримати цю дівчину і помогти їй стати на ноги — помагай і підтримуй… Тільки догоджай не людині, а Богові; не дівчині, не собі, а Богові! — Помовчав і трохи згодом додав: — Якщо ти дійсно, Іване, хочеш бути монахом — працюй, не гай часу, не жалій себе у служінні — «дай кров і прийми дух». Хоч би що ти робив — будь монахом. Душа і Бог — ось монах.
— Помолися за мене…
Отець Феодосій закрив обличчя руками і мовчки молився за Івана.
— Іди, брате. Хай Господь молитвами Пречистої Своєї Матері і всіх святих хранить тебе… і твою духовну дитину. Однак пам’ятай, що ти відповідаєш за свою душу і не маєш влади над іншими душами. І якщо твоя дитина почне видавати тобі сюрпризи, пам’ятай, що вона вже доросла, і їй дано таку саму волю, як і тобі. Не забувай це, брате. Більше молися за неї, ніж переконуй…
Іван молився за неї — і вранці, і ввечері. І всі канони, акафісти та Євангеліє за неї вичитував на колінах. Це дуже втомлювало його. Він дивувався й жахався цієї втоми. Раніше, бувало, ввечері, після молитовного правила зі звичною для нього сотнею земних поклонів, йому хотілося молитися і схилятися перед Богом ще і ще, і він молився до півночі, а іноді й до ранку, і не відчував такої втоми, як зараз. Але він не відступився, а лише суворо присоромлював себе: «І ти хотів іти в монастир?! Та що ж ти там робитимеш, такий ледачий?!»
Він молився з великою вірою, що Господь приведе Тетянину душу до Себе і захистить її від лукавства світу і від диявола. «Тільки Ти, Господи, можеш врятувати її, більше ніхто! Ти один можеш замінити лукаве серце на чисте. Боже, не посором мене — врятуй її душу, приведи її до Себе!»
1
Перша служба вразила Тетяну.
Вона боялася, що не зможе витримати; страшенно боялася, бо це виявилася саме та церква — майже за межами Києва, попід лісом — у якій вінчалася її подруга і в якій вона чула той нестерпний хор… Як дивно буває на світі!..
Але то було колись. А зараз співали божественно!
Їй сподобався їхній набурмосений регент у вишиванці, що на його лиці стрибали всі ноти й мелодійні інтонації. Чимось він був їй близький, наче не церковний… Їй здалося, що раніше не він керував хором. Вона не пам’ятала його. Вона взагалі нікого не пам’ятала, просто регент був настільки яскравою особою, що його важко було б не згадати… «Цікаво, а чи був тоді Іван?..»
Іван співав тенором. Його голос майже губився серед інших, але непомітно надавав хору м’якості. Поруч із ним стояли такі гарні дівчата, яких вона зроду не бачила. «Мов з ікони зійшли, — думала Тетяна, — а голоси!..» Іван не дивився на них. І на регента майже не дивився, хоч регент і моргав йому відчайдушно.
Він молився, опустивши очі, зрідка здіймаючи їх на іконостас і поспішно опускаючи, наче боявся дивитися туди.
Тетяна перестала розглядати його і повернулася до вівтаря, але думала про своє. «Звичайно, хто я поруч із цими церковними дівчатами? І якщо він не дивиться навіть на них, то як подивиться на мене?..»
Вона підійшла до великої ікони Богородиці — єдиної, Кого вона тут знала і Хто, як їй здавалося, міг її зрозуміти. «Отут я і буду стояти», — вирішила вона.
Церква була старовинна; маленька, але велична. Тетяні сподобався молодий священик (вона впізнала його — це він звершував тоді вінчання), він тихо і проникливо правив службу, опустивши очі, як Іван. І співав теж відносно чисто. Йому прислуговував у вівтарі хлопчик, дуже схожий на нього. Напевно, син. Священик так зосереджено молився, що наче втягував у молитву все навколо, всю увагу. Мабуть, тут було легко молитися… Вона не знала, бо не вміла. Просто стояла, дивилася і слухала, і думала своє.
Коли Літургія скінчилася, Тетяна побачила серед людей кілька знайомих облич: викладачів та однокурсників, Юрка і старосту групи Андрія. Тетяна не уявляла, що вони ходять до церкви… Ніхто її не побачив, і вона ні до кого не підходила.
Після служби, точніше після всіх служб (це було страшенно довго), Іван проводжав Тетяну додому. Вона спитала його, навіщо хрестяться і кланяються. Він пояснив. Хреститися Тетяна почала (занадто добре вона пам’ятала чудо в Карпатах і те Іванове хресне знамення), але на коліна не ставала і не кланялася.
Іван узявся проводжати Тетяну щоразу після служби, а вона розпитувала у нього, що означають якісь слова і навіщо в церкві діється те чи інше. Іноді Іван пояснював, а іноді просив почекати і поприглядатися.
Через кілька тижнів Тетяні захотілося похвалитися Іванові своїми духовними успіхами.
— Слухай, зі мною раніше такого ніколи не було: я стала дуже ясно бачити в кожної людини її гріхи.
Іван помовчав, а тоді обережно сказав:
— Знаєш, це не є досягненням. Досягненням є бачити свої гріхи, а чужі — не помічати.
Тетяну здивувала ця фраза, і вона її запам’ятала.
Вона не соромилася відкривати свої думки Іванові, навіть якщо вони виявлялися неправильними — вона хотіла вчитися. Їй легко було приймати Іванові настанови, бо він ніколи не підносився над нею, не обурювався її недотепними міркуваннями, не насміхався з її неосвіченості. Чомусь він незмінно шанував її, і це розпалювало серце бажанням учитися, старатися, йти вперед. І ще. Він ніколи не лестив їй. Це теж їй подобалося.
І церква Тетяні подобалася все більше. Щось її притягувало до храму, до служби. Щось нез’ясовне, непоясненне…
А після служби вони вдвох ішли такою гарною дорогою вниз, вниз, а потім угору — алеєю старезних лип, що отіняли ту дорогу від літньої спеки зеленим шатром, а в серці стояв і все єство до краю сповнював церковний спів і дух кадила, і якась невимовна повнота… Іван мовчав, не відволікав її, а коли вона питала його, розповідав щось надзвичайне, або слухав думки її зворушеного таїнством богослужіння серця. Таким добрим, таким багатим був цей шлях додому!
Їй хотілося пильніше приглядатися до всього, що вона бачила в церкві. І кожна служба стала для неї невичерпним джерелом одкровень!
Оживали незрозумілі фрази, незрозумілі дії. Виявлялося, все мало глибоке значення, і ця глибина була незмірна. Згадуючи свої колишні мудрування, вона із соромом бачила, до якого безглуздя довело її власне зухвальство, які потворні висновки народжувалися від її неуцтва! І наскільки цей строгий, ніжний, неосяжний і сокровенний океан духовного життя церкви був об’ємніший за всі її уявлення і за всю її пласку і темну філософію власної свободи… «І я хотіла пізнати це, не побачивши, не зайшовши всередину. Цей світ більший за всякий розум, а я хотіла дізнатися про нього з балачок».
Вона почала уважно прислухатися до слів Богослужби — і вони вражали її:
… Утверди стопи мої на стежках Твоїх, щоб не хиталися ноги мої. Тебе благаю, бо Ти вислухаєш мене, Боже. Охорони мене, Господи, як зіницю ока, в захистку крил Твоїх. Стережи мене від безбожних, що нападають на мене, від ворогів душі моєї, що оточили мене…
… Боже і Господи сил і всіх творінь Створителю, що з безмежного милосердя Твого послав Єдинородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа на спасіння роду нашого і Чесним Його Хрестом подолав начальства і владу темряви. Сам, Владико Чоловіколюбче, прийми й від нас грішних вдячні оці і благальні молитви і визволи нас від усякого згубного і темного гріха та від усіх видимих і невидимих ворогів, що шукають заподіяти нам зло. Тримай у страху Твоїм тіла наші і не допусти сердець наших до слів або думок лукавих, але любов’ю Твоєю врази душі наші, щоб ми завжди, дивлячись на Тебе і наставлені світлом, що від Тебе сяє, бачили Тебе — неприступне й вічносущне Світло…
… Влада смерти не може вже тримати людей, бо зійшов Христос, сокрушаючи і знищуючи сили її; ад уже переможено, пророки одностайно радуються, взиваючи: явився Спаситель сущим у вірі — виходьте, вірні, до воскресіння.
Тетяна відчувала незбагненну для неї послідовність і закономірність усього, що діялося в церкві під час богослужіння, — це була наче єдина небесна пісня з простими і разом неосяжними словами…
— Що мені читати, крім Євангелія? — приступила вона до Івана.
— Я принесу тобі. А поки що… — він підійшов до церковної крамнички, де продавалися книжки, і купив вибрані бесіди святителя Іоана Золотоустого.
— О, цей теж Іоан, — усміхнулася вона. — Цього я буду читати.