3
Тетяна не помітила, як стала тихою і зосередженою. Почала вдягатися скромніше, уникала розмов із колишніми приятелями, відмовлялася від зустрічей… Усі дивувалися такій її переміні.
Почався серпень. Її батьки надумали їхати на море. Але вона категорично відмовилася. Вона не могла пропустити жодної служби!
Мама сварила її. Мама знала, куди вона щонеділі ходить, і її це дуже турбувало.
Усе життя мати сварила свою дочку за «гульки», але вона все ж таки пишалася нею. Скільки разів вона чула захоплені відгуки про яскравий талант і виняткові здібності своєї доні! А як вихваляли її розум і хист до будь-якої справи, її надзвичайну вроду, освіченість, уміння поводитися в різних колах, причаровувати всіх до захвату — ну як тут не пишатися!.. Звичайно, матері не подобалося, що вона пропадала ночами, що її привозили додому п’яну, але це було не так уже й часто, і що ж поробиш, якщо зараз це — норма. Зараз — таке життя. Недаремно ж Тетяну називали взірцем сучасної дівчини та співали на всі голоси про її неперевершеність. А яке майбутнє їй прорікали! А які чоловіки її домагалися — жила б собі за будь-яким з них, як королева! І треба ж було, щоб тут підвернулася ця церква — і все пішло шкереберть. Вона геть змінилася! Що сталося з дитиною?! Зів’яла, спала з лиця, вдягається, мов літня жінка (на глум людям і на сором матері), мовчить, гітару не бере в руки, нікого до себе не запрошує, нікуди не ходить, а все читає, читає, читає — і все церковні книжки — жах! Це просто жах! Гіпноз якийсь! Мати вже не могла бачити тих книжок!
І що з нею буде? Ще зробиться такою ж забобонною, як її покійна прабабуся, що тільки молилася й дякувала за все, і плакала без кінця. Може, це прабабця й наврочила своїми молитвами!..
— Як так можна, Таню?! — втрачала самовладання мати. — Тебе нічого не цікавить, крім твоєї релігії! Подивися на себе збоку, якою ти зробилася! Чого ти хочеш досягти? Хочеш, щоб у тебе залишилася одна тільки звивина в голові, як у тих запрограмованих сектантів, що своїми проповідями доводять людей до нудоти, — ти цього хочеш? Щоб із тебе всі насміхалися? Щоб у тебе пальцями тицяли — дивіться: була нормальна людина, і що з нею сталося? Дуже оригінально! Ти зовсім одуріла зі своєю церквою! Якщо хочеш вірити в Бога, то віруй собі в душі та живи, як усі нормальні люди. Ні, тобі треба в усьому дійти до абсурду! Ти стала фанатичкою! Це дикість! Просто дикість!! А що буде далі, ти думала? Кому ти така будеш потрібна?! Як з тобою жити? Як спілкуватися?
Мати ніколи її не розуміла! І найтяжче, що не розуміла у найважливішому!
Так колись вийшло і зі старшою сестрою Тетяни — Софією. І в тому, що Софія покинула дім, теж була провина матері, але мати не хотіла цього визнати! Вона звинувачувала в усьому і завжди тільки інших. Вона звинувачувала всіх, крім себе! (Тому, мабуть, їй і було іноді так важко й самотньо).
Тетяна обурювалася, але мовчала.
Вона зачинялася у своїй кімнаті, і мама заставала її там за читанням Євангелія. Материнське серце не могло того витримати!
— Чи не надумала ти йти в монастир? — спитала якось мати спересердя, зайшовши до Тетяни і побачивши її за тим самим читанням.
— У монастир?.. Не знаю… Можливо… Може, це і найкраще…
— Та ти що, сказилася?! Це знов твої викрутаси?! Ти чогось гіршого не могла придумати?? Та як я людям у вічі дивитимусь?! У монастир!.. Як це тобі тільки в голову налізло?! Зовсім здуріла дівка!!
Тетяна задумливо подивилася на матір і вийшла з кімнати.
Один із Тетяниних палких прихильників довго й безуспішно переслідував її і нарешті дорікнув:
— Ти продала себе в неволю.
Вона усміхнулася, згадавши себе саму, коли в неї були такі ж погляди.
— Я продала свої кайдани, — відповіла вона. — І купила за них волю.
На самоті вона подумала: «Я сказала неправду. Так, я звільнилася від ідола, яким була сама у своїх очах. Але я не можу злетіти в небо, як Іван. Мене ще так багато притискає до землі: і осуд, і підозри, і безглузде бунтарство, невіра, егоїзм і страх… Але я „купила“ можливість свободи, справжньої свободи».
Якось вона зустріла свого доброго знайомого — художника Василька. Вони розговорилися.
— Як ти змінилася, Тетянко… Навіщо ти зв’язала своє неслухняне волосся?
— Я зав’язала зі своїм минулим, — засміялася вона.
— Ну? То це правда, що ти ходиш у церкву?
— Правда.
— Це чергове захоплення?
— Сподіваюся, що ні. Мені б хотілося, щоб це було назавжди.
— От як? Цікаво… А чому ти перестала ходити на зустрічі, на виставки?
— Знаєш… мабуть, тому, що це в мене вже не вміщається. Те, що я маю зараз, — це так багато, що сповнює до краю.
— Тобі краще там?
— Це не можна порівняти!.. Із чим би це можна було зіставити?.. Ну уяви собі, що я була в хаосі, у суцільному хаосі. А тепер у мене під ногами — земля, над головою — небо, і сходить сонце, і чистий-чистий весняний ранок…
— Ти залишилася поеткою! Ти пишеш зараз вірші?
— Ні.
— Чому?!
Якось вона не замислювалася над цим. Це було так далеко…
— Не пишуться.
— А співаєш?
— Зараз ні.
— Як!? — обурився художник. — Така співоча пташка, і мовчиш?! Та це ж злочин! Ні, церква таки пригнічує творчість!
— Звичайно, винна церква! — усміхнулася Тетяна. — Знаєш, Васильку, я почула колись одну гарну фразу: «Спочатку людина віддає себе Богові, а потім Бог очищає її і віддає іншим людям». Творчість, мабуть, щось важить тільки тоді, коли вона відбиває Боже світло і дає його людям — з любов’ю… А коли творчість темна, коли вона злучена з пристрастю, з гріхом, із хаосом і несе у світ хаос — вона тільки руйнує. І ще, знаєш, що я зрозуміла? Творчість — це те, що народжується у глибинах душі, у глибинах духу. Вона може бути невидною, але діє не менше, ніж геніальні статуї чи полотна. Коли ти пишеш картину — ти живеш нею, виношуєш її, ти ні про що, крім неї, не думаєш. Усі сили віддаєш їй, щоб вона народилася потужною. І вона народжується в муках і тяжкій праці. Але картина є лише видимим результатом творчості твоєї душі. Це вже вторинне, це тільки зовнішній аспект творчості. Справжня творчість — це са́ме плекання, різьблення, інкрустація і написання «картини» своєї душі. Від цієї творчості залежить кожне слово, яке виходить з наших вуст, і все, що ми робимо. І кожний погляд є творчістю, результатом праці нашої душі. Знаєш, як працює духовний геній? Він, як і ти, не спить ночами, день і ніч думає лише про одне і виношує свою молитву часто у великих трудах і муках. А потім з генія виливається
жива чи мертва вода, залежно від того, до кого його молитва… Я знаю одну людину, яка здатна змінювати на краще всіх і все самою своєю присутністю, дарувати людям світло, чистоту, радість… І я зрозуміла, що найвища творчість — це любов, справжня любов до всіх людей, якої так важко досягти…
Василько дивився на неї пильно, очима художника, реагуючи на точність кожного словесного мазка. Він був відверто здивований тим, що відкрилося йому в цій картині. І коли вона була вже довершена, він не одразу ж знайшов слова.
— Вибач мені, Таню, я погарячкував… Ти справді потрудилася в муках душі. Я відчув твою творчість!.. Принаймні те, що я побачив, — красиво. Помагай тобі, Боже! Я бачу, що твоя улюблена воля в тебе є, мені брехали, що ти зав’язла. А скажи… ти нарешті закохалася… Правда?
Її душа сколихнулася.
— Правда.
— І взаємно?
— Він мене любить…
«Як усіх», — подумала вона, але не додала.
— А він чув, як ти співаєш? Ти співала йому?
О, які вона співала йому пісні там, у Карпатах!..
— Серцем, — усміхнулася вона.
Василько вдивився в неї і сумно сказав:
— Ні, він не знає тебе!
— Він знає про мене те, чого ніхто не знає, і я сама цього про себе не знала… І я б не проміняла це, Васильку, ні на що. І більше тобі скажу. Порівняно з цим усі мої здібності й здобутки — ніщо, мені навіть соромно було б це показати йому.
Василько присвиснув.
— Ну ти мене сьогодні дуже здивувала!.. Може, й мені піти в церкву? Може, і я там щось таке знайду? Ти тільки дивись, Таню, щоб ти не помилилася… Ти якась… наче невесела… Ти щаслива?
— Я сподіваюся бути щасливою. Але я вже побачила справжнє щастя — велике, неосяжне… Я лише не знаю, чи я дійду… Я сподіваюся… Ну, бувай здоровий!
— Бувай, Тетянко! Ти стала… кращою, ніж була. Бажаю тобі щастя! І творчості. Такої, яку ти хочеш.
— Спасибі.