10
Вечорами вона підходила до образу Іванової Богородиці… і ставала перед Нею…
Це було дивне спілкування… Це була безмовна молитва, що проливалася із самих глибин її серця і давала їй незбагненну втіху. Вона відчувала Її поруч, зовсім близько… Це були хвилини дивного щастя серед пекла, дивної обітниці того золотого безсмертя, яке колись показав їй Іван. Ці миттєвості були більшими за всю безпросвітну й нескінченну ніч її битви.
І знову через Матір вона знаходила Сина.
Єдиного, Єдинородного Сина Божого.
Ось Він в убогому запиленому вбранні сідає на віслючка — і їде в Єрусалим… востаннє.
Він нікого не кличе зустрічати Себе, але все місто виходить Йому назустріч, Його вітають як Царя пальмовим віттям, на Його шляху постеляють свій одяг, Йому виголошують осанну. Всі знають, що це Той, Хто безвідмовно лікує всяку недугу і всяку неміч у людях, Хто показав їм повноту любові Божої, Хто годує голодних, відкриває очі сліпим і воскрешає померлих… Вони вітають Його, бідного мандрівника, що не має, де й голови прихилити…
Куди Ти їдеш, Сину Божий, Царю всього світу? Ти їдеш, щоб прийняти від людей царство і славу? Їдеш, щоб прийняти подяку за те добро й любов, яку Ти віддавав усім? Чи щоб заспокоїтися від безперервних трудів, голоду, спраги, втоми, бідності? Ні, Ти йдеш на муки: зраду, зневагу, знущання, побиття, обплювання, на люту смерть…
Зупинися! Не їдь! Ти ж знаєш, що буде!.. Знаєш, що саме ці люди, які співають тобі нині хвалу, кричатимуть завтра: «Розіпни Його!»
Ні, Ти не повернеш, не втечеш. Ти їдеш мовчки, споглядаючи цих людей, Ти їдеш ЗАРАДИ НИХ. Заради них, що зрадять Тебе і безжалісно розіпнуть. Ти приймеш смерть, щоб вони мали змогу звільнитися від смерті. Їдеш, щоб узяти той тягар зла, який ніхто й ніщо, крім Твоєї любові, підняти не може…
Вони вбиватимуть Тебе, а Ти даватимеш їм життя і все багатство Твого безмірного Царства. І ми так само Тебе розпинаємо своїми гріхами, своєю недобротою, і Ти так само мовчки даєш нам Твої скарби…
Народе Мій, що Я зробив тобі або чим досадив? Сліпців твоїх Я просвітив, прокажених очистив, чоловіка, що хворим лежав, Я з ложа підняв. Народе Мій! Що зробив Я тобі й чим ти Мені відплатив? За манну — жовчю, за воду — оцтом; замість любові до Мене цвяхами прибили Мене до хреста…
Боже! Боже наш! Як ми будемо плакати й ридати після смерті, що так немилосердно розпинали Тебе байдужістю та жорстокосердям і зрадою! Як ми будемо плакати від того, що так мало любили Тебе!..
Якщо я так каралася від того, скільки зла заподіяла Іванові — Твоєму променю, то як каратимусь від того, що згрішила проти Самого Сонця!..
Якби ми завжди розуміли ці слова Страсного Четверга:
Той, Хто вдягається у світло, як у ризу, стояв на суді нагий і удар по щоці прийняв від рук, що їх Він створив. А народ безбожний розіп’яв на хресті Господа слави. Тоді розідралася завіса у храмі, сонце померкло, не маючи змоги дивитися, як зневажають Бога, Того, що перед Ним усе тремтить…
Сьогодні на хресті розіп’ято Тебе, що землю на хмарах повісив; на Царя ангелів вінця з тернини покладено; в одежу знущання одягнено Того, Хто небо хмарами вкриває; удари по щоках приймає Той, Хто Адама в Йордані очистив; цвяхами прибито Жениха Церкви; списом пройнято Сина Діви…
І ті слова з Акафіста до Страстей Христових, які Свята Церква знайшла для Свого Нареченого:
Ісусе, Ти — Сонце, пошукуване з ліхтарями.
Ісусе неоціненний, Ти був проданий за ціну.
Ісусе, Ти все даром роздавав, а Сам був проданий за срібники.
Ісусе роздягнений, Ти зодягаєш красою польові лілеї.
Ісусе непокритий, Ти напуваєш Свої небеса водами.
Ісусе Прекрасний, Твоє лице, подібне до сонця, було опльоване.
Ісусе, духовні шати усіх, Тебе вдягнено в одіж знущання.
Ісусе, питво нетлінне, Ти був напоєний жовчю.
Ісусе, дерево життя, Ти був прибитий до дерева хресного.
Найпрекрасніший з усіх синів людських…
Усі болі, катування, повноту жорстокості та зла прийняв на Себе Спаситель, нічого не вимагаючи від людей за Свою жертву. Він попросив лише одного. На хресті, коли вже краю досягла глибина Його страждань, Він сказав: Прагну!
Він прагнув нашого спасіння!..
І тепер прагне лише цього.
Господь не змінюється, Господь Той самий і вчора, і сьогодні, і повіки. Тоді Він віддавав Себе — і зараз! І замість того, щоб здійснити правосуддя та вилити на нас гнів Свій за наші незліченні беззаконня, Він віддає Себе у Таїнстві Причастя, щоб ми прийняли безсмертя. Віддає даром (о, який це страшний і незбагненний дар страшної у святості любові!). Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів… Пийте з неї усі, це є Кров Моя, що за багатьох проливається на відпущення гріхів…
Єдинородний Син Божий Ісус Христос, Рівновічний і Співбезпочатковий Син Безпочаткового Отця — Чистий, Смиренний, Лагідний, непохитно Милосердний, Той, Хто любить нас більше, ніж ми можемо любити самих себе, Той, Хто віддає Себе повсякчасно за нас, не вимагаючи подяки, лише страждаючи за наше жорстокосердя та небажання йти до Нього — Дороги, Істини, Життя, Любові, Світла…
І знову Тетяна дивувалася, бо вона все це начебто знала. Знала, але те неземне сяйво, що дивно ховалося за знанням, відкрилося їй тільки тепер; наче болем, тяжкими зусиллями й потоками гірких сліз вона змила з очей полуду і побачила таку красу, якої не вартий цілий світ…
Їй стало зрозумілим, про якого Нареченого говорив Іван і чому залишив усе заради цієї любові.
Однак Тетяна розуміла, що її зворушення — це лише хвилина, лише мить одкровення. Що її серце не здатне втримати Божественний осяйний вогонь. За мить він загасне, і очі знову поринуть у пітьму, і вона не бачитиме Його.
Так, її серце згасло, але воно відігрілося. Божественне одкровення зникло, та вона залишилася не самотньою.
Тепер і в неї був Наречений — Єдиний Чоловіколюбець, Сонце, Яке до кінця віддає Себе тільки їй. І так — кожному.
Вона промовляла: Господи, Ісусе Христе… — і ці слова були для неї живими і незмінно виливали із самої душі продовження: …помилуй мене грішну. Серце займалося болем, який гоїв, і вогнем, який не пік, а лише осявав усе всередині й навколо і знищував усякий страх, крім страху відпасти від Господа…
Серце зігрілося.
«Не охолоджуватися», — згадала вона Іванові слова.
Вона поки що не могла «не охолоджуватися», але вже зрозуміла, що це означає.
Вона вже не лякалася непідвладних їй змін, а лише молила Господа не залишити її і вести, як Він Сам знає. Їй хотілося віддатися в Його руки, бо тільки ці руки могли її зберегти і привести до бажаної СВОБОДИ, свободи у чистій, неосяжній, нескінченній любові.
Тепер Тетяна ясно бачила, що бореться не сама.
Кожен день був для неї боєм, де за неї воював Сам Господь, невідомим для неї чином проводячи її крізь вогонь, пастки й тенета, крізь невидимий жах внутрішнього пекла.
Не вона, а Святе Причастя утримувало її на тонесенькому місточку над прірвою; не вона, а сила Божа не давала їй ступити ні праворуч, ні ліворуч.
Тетяна відчувала себе наче на вкрай вузьких живих духовних сходах, де на кожному кроці чатувала небезпека падіння.
Саме тоді вона до кінця осягнула свою неміч.
Саме тоді явилося і всесильне заступництво Боже.
Вона молилася до Нього, щоб Він, як тільки Сам знає, втримав її на цих сходах, і Він незбагненним чином тримав її.
Тепер Тетяна ясно бачила, що Господь вів її все життя. Особливо відтоді, як вона познайомилася з Іваном. А ще більше тоді, як прийшла до церкви. Промисел Божий неухильно, милостиво і незбагненно вів її до спасіння, непомітно зводив зі сходинки на сходинку… Ніколи не було такого, щоб у випробуванні Господь не послав їй допомогу. Тетяна пригадувала дні свого життя і дивувалася, як непомітно й смиренно Господь рятував її — після того, як вона стільки разів відштовхувала Його простягнуту руку…
Іноді вночі її лиця торкалося лагідне, мов крила, мов вітерець, дихання.
Вона прокидалася і плакала перед Господом від своєї нечистоти. І поруч відчувала дихання Божого милосердя.
Нічна молитва відкривала їй сховані від денної суєти Божі таємниці.
Вночі крізь сльози можна побачити невидимі речі. І вона бачила неосяжну красу Його лиця…
Її переповнювали сльози від неможливості подякувати Йому.
Її серце не могло витримати потік Божої милості — і плавилося від пломеню Його любові.
Як це може бути: вона ще тільки подумає — а Господь уже їй дає, сповнює всі її прохання, таємно, тихо. «О, яка глибина смирення мого Господа!.. Він дає мені все, що я хочу, здійснює мої потаємні думки — і за що! За те, що я безперестанно зранюю і зраджую Його!.. — і сльози нестримно заливали її лице. — Я не виконую Його прохання, але Він не перестає виконувати мої, не перестає милувати мене. Він готовий віддати мені всі багатства, але я не беру їх! Він Своєю Кров’ю і стражданнями викупив для мене вічне життя, а я продаю Його за безцінь, кидаю неоціненні перла під ноги свиням — своїм нечистим, ницим пристрастям!.. Господь добрий і до невдячних і злих — сказано в Євангелії. О, яка це мука для невдячних і злих! О, яка нетлінна краса мого Господа!..»
Вона душею споглядала Його невимовну красу…
Перед цим Єдиним Сонцем усе згасло. Воно затьмарило Собою всесвіт з усіма його красотами, усе творіння.
Але водночас усе творіння заблищало, виділилося, засвітилося зсередини. Наскільки більшими у світлі цього Сонця стали святі! Наскільки яскравішими й дорожчими стали всі люди — і серце боліло від такого невмістимого багатства.
І знову в пам’яті відновився живий Божий храм, що здіймався до небес з’єднанням щирих людських душ, і кожен камінчик у цьому храмі був незамінний і неповторний, усі вони були різні, і всі дорогоцінні, і неможливо було сказати, який з них коштовніший, який прекрасніший. Тоді в її душі народжувалася велика любов і подяка до них. До всіх! До кожного!
«Чому Господь дарував мені зустріч з такими прекрасними людьми?! Хіба це може бути, щоб усі — такі хороші і такі неповторні, мов квіти в Божому саду!.. І чому це — мені, мені — таке багатство, такий неоціненний дар!..»
Тетяна молилася невимовними словами, і Господь давав їй так багато, що здавалося — розірветься серце…
Вона бачила усю силу-силенну гріхів і все зло світу — порошинкою в нескінченності Божого милування.
«Як просто викреслити свої гріхи, навіки стерти їх перед Богом своїми сльозами, самим тільки щирим благанням. Як Господь чекає цього! Як нікому не відмовляє у прощенні. Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас… Чому ж я не йду? Чому так мало плачу, так рідко розгортаю перед Господом душу і не благаю очистити мене?..»
«Це неправильні сльози, — міркувала вона, гірко зітхаючи. — Нечисті. Чисті сльози виточуються із серця повсякчас, як у святих. А в мене — все емоції: сьогодні сльози, а завтра — і сміх, і гріх… Нещасна я людина! Господи, не покинь мене!..» — і знову плакала перед Ним.
А Господь приймав її сльози та очищав її. І що більше її очищав, то дужче їй хотілося чистоти — досконалої, до кінця гідної Його любові.
Після таких нічних молитов Тетяна завжди почувалася бадьорою й готовою до битви наступного дня. Її зсередини наче зігрівав потаємний спокій і мир.
І вона не помітила сама, коли ж закінчилося її пекло і коли все в її житті стало на свої місця. І серце сповнилося упованням, і ноги зміцнилися на небесних сходах…
