5
Ворожа атмосфера в коледжі розпалювалася. Тетяна попросила в отця Євгена благословення покинути цю роботу. Вона казала, що захворіє, якщо затримається там іще хоч трохи, що в неї немає сил навіть іти туди. Отець Євген почав умовляти її залишитися… Одне слово — не благословив.
— Потерпіть. Усе буде добре.
А доброго не було видно й здалека.
З неї почали глузувати діти, жорстоко, цинічно. Тетяна зривалася, гнівалася, кричала. Усі її пристрасті, які вона вдержувала з останніх сил, нестримно прорвалися і ринули селем назовні. Вона не могла опанувати себе — і сама жахалася своїх учинків і слів.
Духовний отець лише заспокоював її та радив оборонятися Псалтирем: «Він угамовує пристрасті».
Псалтир читати вона не могла і тому почала приходити на вечірні служби, захищаючись молитвою церкви.
На службі Тетяна чула лише один псалом, у якому пророк цар Давид говорив про неї:
Господи, не в обуренні Твоїм суди мене і не в гніві Твоїм карай мене. Бо стріли Твої пройняли мене, і рука Твоя гнітить мене. Нема цілого місця на тілі моїм від гніву Твого, і нема супокою в кістках моїх від гріхів моїх. Бо беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий, пригнітили мене. Смердять і гниють рани мої від безумства мого. Я зовсім зігнувся, поник і цілий день, сумуючи, ходжу. Бо стегна мої ранами вкриті, і нема здорового місця на тілі моїм. Я знемігся і занепав, ридаю від болю серця мого. Господи, перед Тобою всі бажання мої, і зітхання мої не втаєні від Тебе. Серце моє стривожене, покинула мене сила моя, і світло очей моїх — і його вже не стало в мене. Друзі мої і приятелі мої відійшли від мене, і родина моя стала осторонь мене. А ті, що шукають душі моєї, поставили сітку на мене, і ті, що бажають загибелі мені, щодня придумують підступи. А я, наче глухий, не чую і, як німий, не відкриваю уст моїх. Я став як людина, що не чує і не має чим виправдатися. Бо на тебе, Господи, моя надія, Ти даси відповідь, Господи, Боже мій. І я сказав: нехай не потішаються з мене вороги мої. Я мов поранений, і болі мої зо мною завжди. Бо провину мою я визнаю і сумую через гріх мій. Вороги ж мої живуть і зміцнюються більше, ніж я, і намножуються ті, що ненавидять мене… Не покинь мене, Господи, Боже мій, не відходь від мене. Поспіши на поміч мені, Господи, Спасителю мій.
Вогонь навколо неї розгорався, здавалося, все більше. Його полум’я охоплювало її з усіх боків. Повсюди запалали багаття взаємних звинувачень. Вже й удома, і навіть у церкві… Тетяна розуміла, що в усьому винна тільки сама, у ній — причина всіх суперечностей і чвар, усього зла, яке вирувало і всередині, і навколо. Вона пізнала тоді таку глибину своєї гордині, таку її вкоріненість у своїй душі, що їй стало страшно.
Вона скрізь чинила не те, що треба, говорила не те, що треба, думала не те, що треба. Вона відчувала себе чашею, сповненою нечистотою й мороком, і не могла звести очей, щоб помолитися, не могла стояти в церкві — їй хотілося бігти, лягти на дно ями, зникнути.
— Отче, в мені живе нездоланний звір, я відчуваю себе дитиною диявола.
— Не смійте! — майже кричав на неї стриманий отець Євген. — Ніколи такого не кажіть і не думайте! Ви — образ Божий, не смійте ганьбити образ Божий! Не дозволяйте дияволу через вас обмовляти й хулити Господа. Не вірте наклепнику! Ви — улюблена дитина Божа, улюблена, розумієте?! Ви не насолоджуєтеся гріхом, він вас мучить. Ви — мучениця, от ви хто! — і вже лагідно, з материнською ніжністю: — Усе пройде, Таню. Вам здається, що це ніколи не скінчиться, але це пройде, я вам обіцяю. Ще трошки потерпіть. Я вам казав: робіть те, що вам по силі. Не бентежтеся. І все. І дякуйте.
І знову — битва. І знову сумніви, безсилість і сповзання… І відчуття, що це — назавжди, що це ніколи не перейде…
— Отче, я не бачу поступу. Мені здається, що я дедалі стаю злішою, незноснішою і сповзаю все нижче. Мама каже, що я зіпсувала їй життя, що в мене немає совісті…
— Не треба оцінювати свій духовний стан, коли у серці збурення. Це буде завжди помилкою. І на оцінки інших не зважайте: вони не бачать, що ви несете. Здоровий хворого не зрозуміє… Нема чого дослухатися до чужих оцінок, бо й лукавий може через інших людей штовхати вас до гніву й осуду. Утримуйтеся від цього. Ніхто не може бачити, яка ви насправді, навіть ви самі. Вам суддя тільки Бог. Старайтеся ні перед ким не виправдовуватися, а навпаки, в усіх просити прощення. Може, ви чогось не помічаєте в такому своєму стані, може, чогось не знаєте. Не довіряйте своїм оцінкам, а частіше смиряйтеся. І Господь виведе вас і, якщо треба, виправдає Сам перед усіма, і все поставить на свої місця. Довірте це Йому і не турбуйтеся. Для вас честь — таке випробування. Тільки старайтеся й моліться. Причащайтеся щонеділі. Читайте з духовної літератури тільки те, що вас утішає, не читайте те, що бентежить. Повторюйте 26-й і 90-й псалми та окремі рядки: Обступили й оточили мене, але іменем Господнім я переміг їх. Або ще: Боже, на поміч мені прийди! Боже, поспіши допомогти мені! І Євангеліє читайте постійно, не зважаючи ні на що. На це я вас благословляю.
Таїнство сповіді незбагненно втішало її. І вона з усіх сил старалася. Але, наче сніжною лавиною, на неї знов навалювалися гріхи, і пристрасті, і відчай, і повний смерк.
Тетяна примушувала себе стати перед іконами і читати Євангеліє вголос. Перші вірші давалися їй так тяжко, наче хтось склеював їй і язик, і серце, а на душу навалював кам’яний гніт, рука, мов обвішана тягарями, не піднімалася на хресне знамення. Вона нічого не розуміла з того, що читала. Однак Євангеліє незмінно розганяло морок, і їй ставало трохи легше.