9
У глибині своєї скорботи Тетяна знайшла несподівано таку радість, якої не знала і не могла собі уявити. Збулися всі слова Того, Хто говорить істину:
Жертва Богові — дух упокорений, серця скорботного і смиренного Бог не відкине.
…Сила Моя виявляється в немочі. І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова. Тому я почуваюся добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях, в утисках за Христа, бо коли я немічний, тоді сильний.
Ці слова апостола Павла вона пізнала з досвіду — ніколи не відкривалася їй така глибина милості Божої, як під час найтяжчої її боротьби за Бога в собі. Яким чудом є те, що найтяжча твоя боротьба — здавалося б, безпросвітна та безнадійна — рано чи пізно обертається несподіваною перемогою, неймовірною, невичерпною, небесною радістю! Якщо така нагорода праведникам, то зрозуміло, чому вони готові були страждати хоч би й тисячі років! Яка незамінна ця духовна радість. Її не можна порівняти ні з чим земним. Перед нею зупиняються слова, бо це є доторк до Божої любові…
Молитовне правило спалахувало іноді для неї незвичайними одкровеннями, слова молитов ставали невимірними і відкривали для неї світ, який вона вже пізнала тоді, перед тим незабутнім Великоднем…
У такі хвилини їй хотілося сказати: «Тепер я все зрозуміла!» — але вона з острахом додавала: «Якщо Господь дасть мені це розуміння. Господи, не відійми в мене цього розуміння, але просвіти мій розум і зміцни на шляхах Божественного Твого смирення. Не дай мені забуття! Я Твоя, Господи, не віддай мене!..»
Душа почала потроху дихати, але земля була ще не твердою. Вона нестримно хиталася й повзла в Тетяни з-під ніг. І щира воїтелька йшла на сповідь шукати Божого прощення й настанови.
— Отче, я знову дратувалася й осуджувала. І я осуджую людей за ті ж гріхи, якими й сама грішу!
— А інакше не буває: хто кого в чому осуджує, той у ті ж гріхи впадає — інакше не буває… Запам’ятайте, Таню, одну просту річ: такої заповіді немає, щоб вимагати від інших любові та побожного життя. І вже зовсім гріх вимагати від когось виконання своєї волі. Господь половину Євангелія присвятив заповіді неосудження, бо від неї залежить наше вічне життя чи смерть; цю заповідь треба виконувати в першу чергу. А без цього всі наші «добрі справи» не матимуть ваги, як діла фарисейські.
— Я це розумію, — ледь чутно прошепотіла Тетяна, згораючи від сорому. — Але ніяк не можу не дратуватися, не підозрювати когось у злі, не звинувачувати… У мене бувають такі нечисті думки… У мене зовсім немає любові…
— Правильно, Танечко, немає, і її важко досягти. Тому що любов — це не емоційний сплеск і не гуманістичне мислення. Любов — це Божественна властивість, вічна й незмінна, і її не можна придбати ніяким іншим чином, як тільки наближаючись і з’єднуючись з Богом-Любов’ю. А наближаємося і з’єднуємося — вірністю, довірою, покаянням, виконанням заповідей Божих. Як ми можемо чекати від себе любові, коли не навчилися виконувати найпростіші заповіді — це все одно, що чекати плоду з незасіяного поля! До того ж у багатьох із нас є протилежні Божим заповідям звички: довіряти собі більше, ніж Богові, приглядатися до чужих гріхів, «щоб потім не обпектися», розголошувати слабкості ближнього, думати, що ми заслуговуємо доброго ставлення до себе, — усе це хибний шлях. А нам треба відучатися від такого, йти не світським, а Божим шляхом, якщо хочемо потрапити до Бога, а не у безвість, куди веде людину сваволя… Отак, Танечко… Будемо відучатися від звички осуджувати — і з Божої милості звикнемо до іншого. Царство Небесне силою добувається, і хто докладає зусилля, здобуває його.
Тетяна мовчала, жахаючись. Вона бачила, як укорінилася в ній звичка звинувачувати, вимагати «справедливості», осуджувати; бачила всю безодню своєї духовної нечистоти перед Божою чистотою і відчувала дуже близькою ту межу, за якою змінити вже нічого неможливо… Душа тремтіла й стогнала від невимовного жалю, бачачи, що́ вона здобула своїм недбалим життям і що́ втратила… Їй хотілося розкаятися, змінитися! «Покласти себе перед Господом», стати «голою дитиною» перед Ним. Але як це було непросто!..
— Ще я дуже помислива, отче: роблю передчасні висновки і впевнена, що так воно і є, — а найчастіше виявляється, що все не так, як я собі навигадувала.
— Ну, проти цього єдиний засіб: не довіряти своїм висновкам. Помисливість відбирає у людини всі духовні надбання. Що ще?
— Я кілька разів впадала у відчай після того, як грішила.
— Вам треба запам’ятати, Таню, що ви будете грішити до кінця життя. Ми не можемо не грішити, бо ми гріховні; ми можемо лише з усіх сил старатися не грішити. А встояти, я вам уже казав, — це не від нас залежить. Господь іноді допускає падіння і святим, щоб вони пам’ятали, що не мають переваги перед іншими людьми, і каялися. Бо коли ми каємося, тоді ми діти Божі, а коли не каємося, то навіть і без іншого гріха — діти диявола. Без каяття душі червиві. Побільше треба смирятися і змушувати себе на добре з усіх сил. Солити все покаянням і за все дякувати, тоді й не буде падінь.
Отець Євген усе частіше тепер вичитував її, навіть, бувало, сварив і ставився до неї значно вимогливіше. Але іноді він так щиро, так зворушливо втішав її…
— Знаєте, Таню, ви, насправді, щасливіша за багатьох людей. Бо ви прокинулися й побачили, у якій ви біді, побачили, що самі не можете врятуватися, і закричали: «Боже, поможи!» — і Господь вам поможе. А багато людей просто сплять, як і ви спали, і не бачать, що вони в такій самій біді, і не жахаються… Ви не думайте, що у вас таке випробування буде постійно — воно минеться. І коли вам буде добре, коли все у вашому житті налагодиться, треба, щоб ви не заснули, щоб ви пам’ятали, що йдете над прірвою, і вас рятує від падіння лише те, що ви міцно тримаєтеся за ризу Спасителя. Постарайтеся зберегти цей страх відірватися від Бога і загубити себе. Спасіння людини звершується між страхом і надією, як кажуть святі.
— Це так живе Іван. Він живе між постійним страхом упасти і надією на помилування… — Тетяна тяжко зітхнула: яка відстань, яка між ними нездоланна відстань!.. — Отче, чому в мене такий кривий шлях? Як зробити так, щоб увесь час підніматися вгору? Щоб якось рівномірно йти, не відхиляючись, не блукаючи?
— Ми не завжди бачимо свій шлях. Не завжди це корисно для нас. Тому найчастіше Господь не показує нам нашого поступу і веде нас далекими, заплутаними шляхами, як невірний ізраїльський народ по пустелі. Він чинить так для того, щоб ми нікого не судили: ні себе, ні інших. Ми ніколи не можемо знати, на якому рівні людина. Можемо бачити ознаки святості чи падіння, але міри людини, її ваги перед Господом і рівня її висоти ми не здатні бачити. Буває, людину всі хвалять за високу духовність, але для неї це — мінімум, вона не докладає зусиль, щоб досягати більшого, і за це дасть відповідь перед Богом. А якогось неврівноваженого дивака часто зневажають та осуджують, не бачачи, який тягар він несе і який вінець йому за це вже приготував Господь. Нікого не можна судити — ні себе, ні інших. Треба просити у Бога милостивого серця, і щоб дивитися на все дитячими очима, довіряти Богові й робити те, що нам під силу.
— Отче, а це погано, що я думаю про Івана як про святого. Це неправильно?
— Я теж так думаю… Непогано було б, якби ми про всіх так думали, — усміхнувся отець Євген і серйозно додав: — Тільки не кажіть йому про це. Ви ж знаєте, що до смерті нікого не можна ні засуджувати, ні хвалити. Смерть — це єдиний кордон, за яким уже неможливо ні виправитися, ні впасти.
— Іван може впасти?
— Якби ви знали, Таню, як я за нього боюся… Я готовий душу свою віддати, тільки б він залишився таким самим… Ви щось іще хотіли спитати?
— Так… — Тетяна зрозуміла, що продовжувати далі цю тему недоречно (та й чи можна було сказати більше ніж сказано?) — Зараз я зберуся з думками… А, згадала. Мене Маринка постійно кличе їздити до її друзів. Але я вагаюся, я боюся за себе… Боюся забутися, боюся сказати чи накоїти щось не те…
— Їздити можна. Але вам краще не так їздити, як молитися за хворих. Милосердя може зігріти ваше серце і дати велику духовну силу. Читайте за хворих Псалтир. І їм буде легше. Це важливіше, ніж ваші розмови й гостинці. Моліться. Ви ж учениця Івана, вам треба більше вчитися володіти його зброєю.
«Учениця Івана»… Який титул міг бути почеснішим за цей?.. Тетяна згадала, як колись Іван казав: «Я мрію бути рабом Божим, але…» Але… Як вона мріяла і справді стати ученицею Івана! Мріяла і прагнула до цієї висоти, до такого недосяжного звання. Спочатку — учениця Івана, а тоді вже — раба Божа (це вже зовсім захмарна висота!).
Але слова духовного отця надихнули її. І вона молилася сумлінно.
Лукавий найбільше відводив її від молитви. Та вона вмовляла себе, настроювала, примушувала… Згадувала всіх святих, щоб розігріти покаянням і любов’ю серце, просила Божого благословення — і рішуче ставала на молитву. І морок духовного туману поступово розвіювався, і відкривалося чисте небо. Цими молитвами Господь рятував її.
Коли Тетяна молилася за тяжко хворих, за скорботних, за тих, що відійшли від Бога, за тих, що в небезпеці, у випробуванні, у відчаї, у в’язницях та на чужині, за голодних, знедолених, сиріт, дітей і старців, за тих, хто на смертному одрі, за живих і мертвих — вона бачила, у якому вогні перебуває світ, і як кожна, КОЖНА людина потребує Божої допомоги!.. Її серце запалювалося божественним вогнем любові, співчуття й болю за кожну людину. Тоді з’являлися сили, і здорові почуття, і здорові міркування.