* * *
Скільки пройшло часу? Рік?.. П’ять років, вічність?.. Ні, пройшло всього три місяці.
Яке велике надбання Тетяна винесла зі своєї битви! Воно було невимовне. Воно було невидиме. Іноді зовсім непомітне і для неї самої — це неймовірне багатство, і часто вона навіть забувала про його існування. Часом воно спалахувало неземною радістю й освітлювало її душу і все навколо, часом його огортала темрява…
«Так, наш духовний стан постійно змінюється, змінюється інколи з нашої провини, а іноді незалежно від нас… Як важливо не бентежитися в час цих змін, як важливо довіритися Богові всім серцем і не покладатися на себе, на свої сили.
Ми не знаємо, чи швидко ми йдемо, чи повільно — нам не треба цього знати. Треба лише йти до Господа, і Він не відкине нас! Він Сам сказав: Хто приходить до Мене, того Я не вижену геть. Він не чекає, щоб ми прийшли до нього просвітленими, розумними, добрими, ошатними… Він кличе нас поранених, нерозумних, злих, недовірливих, байдужих, зрадливих, блудників — щоб зцілити нас, оздоровити, ощасливити, огорнути любов’ю, осяяти нас її вічним світлом; Він хоче лише, щоб ми до Нього йшли!!
Тобі може бути тужно, самотньо, нестерпно боляче, безпросвітно темно — але це не значить, що ти втратив Бога! Цього часу ти можеш бути ближче до Нього, ніж у хвилини духовного піднесення і надприродних одкровень.
І коли тобі буде нестерпно боляче чи за себе, чи за ближніх, треба покласти все на Господа.
Господь веде тебе, Він не зраджує, Він веде до такої радості, про яку ти ніколи не міг і мріяти, якої не уявляв. Вона справжня і нескінченна.
А в цьому тимчасовому і швидкоплинному житті найголовніше — навчитися терпеливості.
Треба знати в день біди, коли все навколо тебе палає, коли діється щось страшне, несумісне з Божим світом, — знати, що це — просто незбагненна Голгофа, за якою НЕЗМІННО настає Воскресіння!..
У нас, у всіх людей, є тільки один шлях до Неба, до свободи, до безкрайньої височини, і цей шлях — хресний. І тільки ним треба йти. Навчитися йти.
Я думала, як піднятися до Івана, а мені треба було до нього спуститися. Бо та недосяжна висота, яку подолав Іван, яку подолали всі святі, — висота хресного шляху — починається внизу, у смиренні, у земному поклоні. Це — ключі до воріт Неба, до воріт Раю. Саме ці ключі дав Спаситель Петрові за його покаянні гіркі сльози.
Чи зможу я досягти такої висоти? Чи навчуся схилятися так низько, щоб увійти в омріяну мною свободу і вічне свято співтворчості й любові?..
Іване, батьку мій духовний, що народив мене в життя, яке має сенс, Іване, променю Божественного Сонця, відблиску незагасимого Світла — який жаль, що ти залишив мене саму на цьому шляху!..
Ти моя нескінченна ностальгія, найсвятіша ностальгія за Небом, за Свободою!..»