Іван ходив тепер щодня на служби у Лавру. І вранці, і ввечері. Але в неділі й свята приходив усе ж таки до них.
Він і далі був собі звичайним, здавалося навіть іще простішим і доступнішим.
Він віддав себе всім «на розтерзання»: усі хотіли з ним поспілкуватися, хоч щось почути, спитати, попросити; приходили й зовсім незнайомі люди і щось хотіли йому розказати — і він нікому не відмовляв.
Тетяні іноді хотілося фізично захистити цього безвідмовного Іванка. Узяти його за руку, вивести з церковного садка, куди він виходив спілкуватися, нагодувати, посадити на лаву, щоб він перепочив. Їй здавалося, що він занадто часто блідий, що він постійно втомлений. У неї боліла душа за те, наскільки він не жаліє себе.
Але вона не втручалася. Вона бачила, як він уникає будь-якого жаління (бо багато хто з церкви турбувався про нього, були навіть такі, що ображалися, коли Іван уникав їхнього піклування). Його м’якість у деяких випадках ставала несподівано твердою…
Здається, саме тоді Тетяна з подивом усвідомила, що не лише вона змінилася, а й Іван теж змінився і дуже виріс. І навіть його ледь помітна борода, якої, мабуть, ніколи не торкалося лезо, загустішала й виділилася, наче підкреслюючи його покликання, і забрала з його лиця всяку незрілість. І хоч навіть і з бородою він був несхожий ні на кого, як тільки на ангела, але був уже зовсім не такий, як у Карпатах… А вона цього й не помітила, їй усе здавалося, що Ваня — той самий, і вона лише безперервно «відкриває» його…
Тепер він став уже майже зовсім монахом. І Тетяна не втручалася… Вона не мала на це права. Вона вірила, що він знає, що робить. Як вона могла йому не довіряти? Однак душа все одно боліла…
Тепер вона говорила з ним дуже рідко. Тільки щось найважливіше, і те — кількома словами. Між ними була та сама дружба, він був так само небайдужий до неї (хоча до кого він був байдужий?), це був той самий, знайомий, ще ближчий, ще рідніший Іван.
Іноді він сам підходив до неї і щось питав чи казав. Іноді в них були такі ж сокровенні, щирі бесіди, як і раніше, до її битви. Але це вже було так… нереально, так невловно…
Він ще був поруч, але вона наче стояла з ним на пероні, і от-от мав підійти потяг — і забрати його.
Він тепер не проводжав її додому.
Він «відлучав» її, як мати — дитину від грудей.
«О моя вічна ностальгіє! О моя світла скорбото! Бог дав мені зустріти тебе, Бог дав мені й розлуку з тобою, Бог дасть мені й сили навчитися жити з тобою в розлуці…»
Тетяна вже не питала, навіщо те чи інше трапляється в її житті. Вона зрозуміла, що все, що дає їй Бог, — недаремно. І не треба особливо дошукуватися до сенсу тих чи інших подій — їх сенс відкриється свого часу. Усе, що дає Бог у цьому житті, — приємне і неприємне — є дарунком. Розумний той, хто з довірою дякує за все і благає лише, щоб Господь напоумив і відвів від гріха.
Коли приходило випробування, вона думала: для чого це? Яка у ньому користь? Але потім бачила, що непомітно для себе подорослішала і здолала ще якийсь щабель.
І тепер вона благала у Бога тільки довіри. Довіри і сил іти до Нього до кінця…