Життя йшло. У Тетяни на роботі все налагодилося так само несподівано, як і зіпсувалося. Її головна ненависниця звільнилася з роботи (Тетяна дізналася, що в неї тяжко хворіє дочка, і потім багато в чому їм допомагала, так що вони замирилися, і бідна жінка щиро полюбила її). У Тетяни з’явився новий заступник, з яким вони добре розуміли одне одного, директор почав підтримувати й схвалювати їхні проекти й починання, учителі власкавилися, діти щиро поприв’язувалися до неї. Випускниці навіть плакали — не хотіли розлучатися…
Усе це сталося наче само собою…
Це ще раз запевнило Тетяну, що життям керує духовна сила, і все підкоряється незбагненному промислові Божому, і там, де Бог хоче, змінюються закони природи і закони психології, і ніщо не відбувається випадково.
З благословення отця Євгена Тетяна відновила свої деякі старі знайомства. Вона знаходила цих людей і відкривала їх для себе заново. І хоч вона вже не вважала себе психологом, але бачила в них значно (незрівнянно!) більше, ніж колись. І вони тягнулися до неї, і деякі прийшли в її церкву (так, це була вже її церква).
Якось Тетяна зайшла у знайому майстерню художника Василька.
Він дуже зрадів, побачивши її. Покинув усі свої справи, посадив її проти себе і вмовив на каву.
— Стій, не рухайся! Я зараз тебе малюватиму!..
— Не вигадуй! — схопилася вона. — І не думай!! Чуєш?!
— Мовчи! Це не твоє діло. Сядь на місце! Роби собі що хочеш, тільки сиди й не тікай!..
І він почав малювати. А Тетяна посиділа… та взялася розказувати йому про церкву, про отця Євгена, про парафіян…
Василько дивувався й перепитував. Він був страшенно небайдужою та щирою людиною, може тому Тетяна завжди була з ним відвертою.
Раптом Василько зупинився із застиглим пензлем у руці, пильно вдивляючись у Тетяну.
— Яка світла печаль… Хіба буває така світла печаль?.. А як твоє кохання, Тетянко?
Вона мовчала, і художник відповів сам.
— Ти не одружилася… Але ти не розлюбила. Я бачу. Він покинув тебе?
— Васильку…
— Ти хочеш сказати: «Не лізь»?.. Я не зрозумію?
Тетяна помовчала і непоспіхом відповіла:
— Ну спробуй зрозуміти. Він — квітка в Божому саду, він — ностальгія по небу, він — промінь Єдиного істинного Сонця… Може достатньо?..
— Достатньо… Я побачив його на твоєму лиці. Цього справді достатньо… Але ким би він не був, а тобі сумно, що ти не з ним. І мені дуже сумно!..
Тетяна вдячно усміхнулася. Усе-таки Василько був справжній друг!
— Ти знаєш, Васильку, це — одна мить, — поволі, глибоко й тепло, як Іван, мовила вона. — Наше життя — одна лише мить, і головне, щоб ми зустрілися з тими, кого любимо, там, де вже немає розлуки… Якщо ми постараємося і докладемо зусиль, то ми всі зможемо зустрітися… і бути разом у тому Божому саду, звідки моя Квітка…
Василько підняв пензель і швидко почав малювати, зосереджено й серйозно, а Тетяна з любов’ю поглядала на його розумне й натхненне лице і молилася за нього.
— Ти мене постійно дивуєш, Тетянко! — говорив Василько, не припиняючи роботи. — І минулого разу, і зараз. Ти мені скажи, хоч якісь недоліки є в тих людей, про яких ти розповідаєш?
— Нема, Васильку! Правда, нема. Ну чого б я тебе дурила?! Я сама не розумію, як так може бути, але вони з усіх боків прекрасні…
«І ти ж такий!» — не додала вона.
— А як же християнський догмат про гріховність? — хитро підчепив її художник. — Що, по-твоєму, твої друзі безгрішні?
— Грішні, — твердо засвідчила Тетяна. — Грішні, але гріх — це тільки хвороба, загальна хвороба. Він не є основою людини. Її основою і найглибшим єством є нетлінна краса, якою її обдарував Господь. І Він же, Переможець темряви і смерті, допомагає їй боротися з темрявою і смертю — з гріхом. І як хочеться, як важливо не загубити цю нетлінну красу, не знищити віддаленням від Бога, а примножити наближенням до Нього!..
— Ти філософ…
— Можливо, філософ, але, на жаль, не богослов… Якби ти знав, як я хочу бути богословом! Як я сумую за цим!..
— Що ти кажеш, Тетянко! Богословом?!
— Не дивуйся. Богослов’я — це не мудрування. Це наука, здобута в чистій молитві, це плід чистого життя, життя за заповідями Божими. Але мені так далеко до цього!..
Василько вже вкотре відірвався від свого малювання.
— Таню… ти щаслива людина! У тебе є сенс життя!
— Так, є. Він є, коли розумієш, що маєш відповідальність перед Богом і перед усім світом. Коли знаєш певний шлях, бо ним пройшли святі, безліч святих. Коли Той, до Кого ти йдеш, — світло без темряви, любов довершена, необмежена свобода добра́, потаємний і найдорожчий скарб, дорога, істина і життя, невичерпне щастя…
Напружено вслуховуючись у Тетянині слова, Василько наче намагався залишити свої думки та враження на полотні у фарбах…
— Ні, таки варто мені якось прийти у вашу церкву. Тим паче, мені треба сповідатися… вже давно треба… А я побачу там твою Квітку?
— Якщо встигнеш… Якщо вона ще буде в нашому квітникові.
— Мене одна моя добра знайома тягне до прозорливого монаха у Лавру…
— Ну то чого ж ти? Якщо це справжній прозорливець…
— Так у тому ж і річ! У тому й річ… Якщо він несправжній, то якось і соромно до нього йти… А якщо справжній — то страшно! Краще я спочатку сповідаюся…
— Це ти правий! — розсміялася Тетяна. — Тільки не дуже відкладай, бо коли починаєш відкладати, то… Краще не відкладати! А сповідатися ти й у того монаха можеш… Знаєш, ти не бійся до нього йти. Якщо це досвідчений подвижник, то він скаже тобі те, що буде корисне для твоєї душі й дуже потрібне для тебе. Прозорливі люди ніколи не стануть демонструвати свої знання чи то минулого, чи майбутнього, вони використовують свій Божественний дар ні для чого іншого, як тільки для спасіння людини, для того, щоб наблизити її до Бога. Так що нічого недоброго з того бути не може!
Василько зітхнув.
— Не знаю… Ні, ти не подумай, що я чекаю чогось недоброго. Просто… Мабуть, просто мені трохи страшнувато йти до живого монаха й опинитися з ним віч-на-віч… Монахи все ж таки незвичайні люди… А може, це просто я такий грішний…
Василько зупинив мову, трохи відхилився від полотна, гостро вдивляючись у свій твір, і знову, схилившись над мольбертом, продовжував бесіду:
— Я нещодавно сперечався з одним протестантом, — усміхнувся він. — Цей дядько мені доводив, що монахи насилують природу, а Христос цього не заповідав. Я йому кажу: «Ви мені вибачте, будь ласка, я взагалі-то в релігійних справах не дуже розуміюсь, але наскільки я знаю, природа людини тільки частково тілесна, а все ж таки переважно духовна. І якщо ви не здатні піднятися до такої висоти, щоб жити, як ангели, то навіщо тягнете на свою грішну землю тих, хто до цього здатний?..» Чого ти так здивувалася? — глянувши на Тетяну, знов усміхнувся художник. — Не чекала такого від мене?.. Але ти не думай, що я такий уже… православний… — він несподівано похмурнішав і замислився, припинивши роботу. — Я, насправді, далекий від цього, і, чесно кажучи, не дуже хочу наближатися… Не хочу і не можу; воно мене чогось пригнічує… Я розумію, за цим багато чого стоїть, це справді дуже важливо; я іноді заходжу в церкву — просто заходжу, і мені цього достатньо. А щоб отак, постійно… дотримуватися всього — це не для мене. В релігії багато рамок, мені це не підходить. Мабуть, кожному своє… Вільний художник не може бути підневільним! Ну добре, давай не будемо про це. Серйозно, прошу тебе — не будемо на цю тему…
Василько заглибився у свою працю — і одразу ж відійшов від того тяжкого, що гнітило й бентежило його душу, і повеселішав.
Невдовзі він закінчив портрет і показав його Тетяні.
— Дивовижний лик! — у захваті вигукнула вона. — Але це зовсім не я!.. Ну Васильку!.. Це диво — він живий і такий… якийсь безмежно глибокий!.. Я рада, що надихнула тебе на такий чудовий твір… Це просто ікона! Така ж простота і чистота, і свічення зсередини… Знаєш, це схоже на мою Квітку… Спасибі тобі за це!
Вона акуратно поставила картину, все ще вдивляючись у дивно преображені художником риси людського лиця… Потім швидко поприбирала зі столу, де Василько її пригощав, помила чашки з-під кави — і опинилася вже на порозі.
— Ну бувай, друже, побігла я. До зустрічі!
Василько нічого не відповів і лише таємничо й задумливо глянув їй услід.