Тетяна ходила з Оксанкою в консерваторію і на концерти духовної музики, а потім записувала з пам’яті піснеспіви, які їй запам’ятовувалися, і тренувалася їх гармонізовувати.
Зі своїми першими серйозними спробами вона приходила до Оксани як до головного арбітра.
В Оксаниному домі її завжди дуже щиро зустрічали. І завжди на кухні за чаєм бували теплі дружні бесіди. Оксанин чоловік Мирослав мав такі самі аристократичні манери, як у дружини, і був неперевершений оповідач. Він багато їздив світами, багато бачив і знав. Вони з Оксаною були навіть чимось схожі, хоч Мирослав мав значно м’якшу вдачу.
Іноді на кухню забігала їхня п’ятирічна донечка. Мама відправляла її в кімнату писати літери в зошиті та малювати щось для садочка. Які це були добрі домашні сцени!
Одного разу за теплою вечірньою бесідою раптом з’ясувалося, що Мирослав учився в одному класі з Іваном. З Іванком… Чомусь Тетяну здивувало це надзвичайно. Вона подивилася на Мирослава, як на володаря безцінного скарбу.
Мирослав розповів їм кілька цікавих подробиць з Іванового життя.
Виявляється, Іванові регулярно ставили з літератури двійки за те, що він не вмів визначати негативні риси персонажів — це називалося «аналізувати». Учитель примушував дітей складати таблиці (щоб їм було простіше), де вони вписували праворуч позитивних героїв, а ліворуч — негативних, і так — головних, другорядних та епізодичних. Іван «негативний» стовпчик ніколи не заповнював і гаряче запевняв, що «вони не хотіли!», «вони не завжди такі, не зовсім такі!» і «вони не винні!»
Учитель питав: «Так хто ж винен? Хто за них думав? Хто за них грішив?» А Ваня казав: «Не знаю… Так сталося в них ненавмисно». Мирослав цю фразу добре запам’ятав, бо Іванові фрази ставали крилатими і потім їх весь клас повторював. А на уроках від його висловів увесь клас падав — і лежав покотом…
Учитель довго боровся з Іваном і пояснював, що так не можна, що треба бачити людей усебічно та вміти аналізувати їхні вчинки, і Ваня погоджувався, що треба, однак він бачив усебічність людини лише з позитивного краю таблиці, і так своєю рукою й не підписав присуду не те що складним персонажам, а й відвертим злодіям. Колись він мав необережність сказати у своє виправдання, що «вони покаялися» — і клас знову лежав…
— А про диявола він ніколи не казав? — спитала Оксана.
— Принаймні я не чув. Може, комусь іншому наодинці й розказував… Він взагалі намагався мовчати, бо в нього вже було стільки афоризмів… Популярність його висловів була виняткова, а він не цінував! Він ображався й дувся, забившись у куток.
— Ваня ображався?? — з великою недовірою вигукнула Оксана.
— Ображався, ще й як! Він же гарячий!..
— Гарячий?? — Оксана зовсім не розуміла чоловіка.
— Ну так… — трохи зніяковів Мирослав. — А хіба ні, хіба не гарячий? Таню… — звернувся він до неї по підтримку, — скажи!..
«О, він гарячий!.. Він — саме́ полум’я!..» — але вона мовчала.
— Неправда! — обурилася Оксана. — Він не вміє ображатися! Він, напевно, переймався й сумував з вашої безглуздості й жорстокості, а ви, дурні, думали, що він ображається!
Мирослав радо погодився з дружиною і перейшов до іншої розповіді: про Іванову любов до відбракованих помідорчиків, які на уроці природознавства в четвертому класі повикидали після того, як посадили з дітьми відбірні екземпляри. Іван пови́збирав усі ті викинуті чахлики, поперев’язував їм поламані стебла і десь, мабуть-таки, висадив…
І як Ваня отримав одиницю з поведінки за своє добродійство, коли підібрав з вулиці старезного хворого собаку, що замерзав, і приніс його в сумці до школи. Перші два уроки Ваня вмовляв собаку мовчати, і той слухався, а на третьому — Іван захопився контрольною роботою, і раптом серед тиші на весь клас і, здавалося, на всю школу розляглося дике, моторошне, просто вовче виття — аж волосся підскочило дибки! Тоді собаку довелося відправити знов на мороз, а Ваню — у кабінет директора…
І про те, як Івана «пробило» на малювання. Одного разу вчителька з образотворчого мистецтва показала класові як легко можна намалювати качечку з каченятами — і з того часу Ваня на всіх перервах, затамувавши подих, сумлінно вимальовував тих качечок. Згодом почалися творчі варіації на цю тему: равлики з равленятами, грибочки з грибенятами, квіти з квітенятами, сонечко з сонченятами, хмарки з хмаренятами, зорі з зоренятами — словом, увесь небесний, наземний і підводний світ на його папері вщерть заповнювали багатодітні сімейства. Згодом малюнки сюжетно ускладнювалися, зображаючи просто райські картини: леви з левенятами мирно гуляли між вівцями й оленями з їхніми численними дітками на тлі дерев, річок і водограїв (теж великих з маленькими) — і незмінно посеред того раю йшла вдалечину довга звивиста дорога до каплички чи до хреста. Майстерність художника зростала з кожним днем і дуже скоро привернула загальну увагу та здобула широке визнання, якщо не сказати славу: дівчатка увивалися коло Івана, випрошуючи подарувати їм черговий шедевр, а серед хлопців почалися бурхливі обговорення цих картин (які, на жаль, не обходилися без непристойних жартів). На цьому Іванова кар’єра живописця скінчилася — він категорично відмовився від свого позапрограмного малювання. Усі
навіть здивувалися твердості його рішення, навіть хлопці його просили, щоб він іще щось таке гарне намалював, але Ваня був невблаганним!..
Похвалився Мирослав і фізкультурними досягненнями Івана:
— Віджимався він класно — ми всі йому заздрили! Щоправда, якийсь час він не ходив на фізкультуру, чимось він там перехворів, і його звільнили десь на пів року, а взагалі-то він не дуже хворів, у нього й тоді вже була якась така… здорова витривалість… Ну от. Ще він непогано бігав і стрибав, але він довго був одним з найменших на зріст (передостанній у класі), і тому на змаганнях ніколи не вирізнявся, і ніхто його всерйоз за спортсмена не сприймав. А раз був марафон (чи то шкільні змагання, чи хтозна, я вже не пам’ятаю). І от наш непомітний Ваня, як зарядив — так і добіг до кінця; сам, мабуть, не помітив (може, замріявся про щось) — і обійшов усіх наших хлопців та нашого незмінного чемпіона. А потім плакав разом із ним і так переживав… І, здається, після того він уже ніколи ні в кого не вигравав…
Нарешті Мирослав підійшов до кульмінації: особливого хисту Івана до комп’ютера.
— О, щось знайоме! — підхопила Тетяна.
— І ти знаєш? Ну то ти не даси мені збрехати! Наш бідний учитель з інформатики жалівся, що таких… гм… нездібних учнів він іще не бачив… Він казав: «Не може бути, щоб він не міг цього запам’ятати! Він знущається з мене!» Але Ваня не знущався!..
— Те саме в університеті! — розсміялася Тетяна. — Хлопці теж думали, що Іван навмисно прикидається, вони повірити не могли, що такого можна не знати й не розуміти! Йому казали: «Ваню, це ж кілька кнопок, ну запам’ятай, ну запиши», але він казав, що вони йому вже сняться, однак він натискає не ті кнопки…
І вони всі втрьох заливалися сміхом.
— Справді?! — перепитувала Оксана. — Ну ніколи б не подумала!..
— Не знаю, як в університеті, — продовжував Мирослав, — а у школі в Івана була феноменальна здібність знищувати файли, переважно чужі. Усі тільки й дивувалися, як це йому так влучно вдається?! Після кількох таких диверсій Ваню обізвали комп’ютерним вірусом і боялися допускати до клавіатури. А вже скільки анекдотів та жартів було на цю тему!.. І якби не комп’ютер, то Ваня, може, закінчив би школу з медаллю, але… ця жахлива машина просто напустила на нього якісь чари…
Мирослав розказував і розказував, поки дівчата не стомилися вже від сміху. Тетяна не пам’ятала, коли останній раз так сміялася…
І чомусь (як завжди буває після нестримного сміху) їй навіть захотілося плакати.
І тут Мирослав дуже доречно розповів сумне.
Десь класу до шостого з Івана багато глузували, а були такі, що й били його, і з їхнього, і зі старших класів. Іноді били жорстоко…
Іванову маму всі осуджували (Мирослав згадував відгуки своїх батьків і вчителів), що вона не навчила дитину давати здачі. Дитина ходила в синцях. Учителі бесідували з Іваном і вмовляли його відбиватися, але він казав: «Так їм же буде боляче!..» І Мирослав із сумом згадував, що вони всі, і він також, з цього дуже реготалися…
А десь із шостого-сьомого класу ніхто його вже не чіпав, а всі дуже любили. Та й тоді любили, просто чомусь так погано повелося… Просто він беззахисний дуже…
Тетяна бачила перед очима свого Іванка — він був такий один!.. І як вона дякувала за нього Богові! І як вона хотіла бути такою, як він!.. «Квітко моя незрівнянна, Зіронько моя, що проливаєш на землю небесне сяйво, твоє життя не тут, не тут!..»
Того вечора Оксанина родина проводжала Тетяну до зупинки.
Літні сутінки сповнювали душу такими сильними, величними й трохи печальними почуттями!.. Свіжість і тепло, неосяжне шатро космосу, гаптоване незліченними зорями, незліченними, як Божі святі… Такі близькі серцю пісні цвіркунів на пустирі, вогні ліхтарів і звуки тролейбусів і машин — великий, різноманітний світ, наче знайомий і рідний, але такий невтримно швидкоплинний… І в ньому так неймовірно сполучається земне життя з небесним, з тим, що не минає, чим невидимо пройнятий увесь цей видимий світ, чим він утримується в рівновазі… Душу огортали несвідомі спогади… І невимовна пісня розлуки й скорботи, і неоманливі сподівання на зустріч і вічну радість. Яким багатим був цей вечір!..
Вони йшли мовчки, лише Оксана наспівувала щось дуже красиве, ліричне. Тетяна дивилася на їхню в’юнку донечку, що тримала за руку Мирослава (він уже теж став їй рідним, він освятився співприсутністю маленького Іванка), і раптом подумала: «Це ж така доросла могла бути вже й Іванова дочка… А чому мені спало таке на думку?.. І чому Іванова? Чому не моя — ми ж з ним ровесники… Як плине час! А я все ще думаю, що мені дев’ятнадцять… »
Оксана хвалила Тетянині гармонізації. Навіть носила їх показувати своєму досвідченому керівникові, і той сказав, що «дуже непогано». Але Тетяна не поспішала показувати результати своєї праці в церкві — хотіла, щоб вони улежалися, визріли.
Ця творчість стала невід’ємною частиною її життя. І вона дивувалася, як Господь усе дає їй «у свій час»…