5
Наступний день видався майже спекотним, і ввечері всі зібралися біля річки. Усі, крім Славка та Монаха.
Тетяна блукала скрізь, шукаючи Івана. Їй було тривожно і страшно. Вона ходила, виглядаючи ту єдину темну сорочку, яка не змінювалася ні влітку, ні взимку. Нічого радіснішого за цю сорочку вона зараз не могла побачити. Коли вона під дощем і градом обіймала його, їй здалося, що від тієї до краю зношеної сорочини пахне ладаном і весняним ранком. І не було в цьому нічого дивного, бо все, що торкалося Івана, що було пов’язане з ним, набувало чистоти (а може, святості?) і прозорості…
Тетяна пообходила всі місця, в яких сподівалася його знайти, але його ніде не було. Неспокій її зростав.
«А може, він удома?..» — сяйнула їй здогадка.
Вона зайшла в їхній будиночок і зазирнула в кімнату. Іван стояв перед вікном і читав.
— Я злякалася… Я тебе дуже прошу — не ходи один. Він може тебе вбити. Пообіцяй, що не будеш ходити один. Ну не мовчи, Іване!..
І чомусь розплакалася.
— Я не буду… Не бійся!.. Не плач!..
— Ходи там, де всі.
— Добре. І ти не ходи одна… Таню, не бійся.
— А я боюсь!
— Не бійся. Таню, не треба боятися смерті. Не треба боятися смерті.
В її очах спалахнув жах.
— А я боюсь.
— Не треба боятися смерті, — він говорив так просто, так глибоко… — І болю не треба боятися, і ганьби. Бо дав нам Бог Духа не страху, а сили і любові, і здорового розуму. От як!.. І ще: Коли ви страждаєте за правду, ви блаженні; а страху їхнього не бійтеся і не тривожтеся. І ще, от слухай, — він відкрив Євангеліє, що було у нього в руках, без поспіху знайшов те місце, яке хотів їй прочитати. — Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтеся більше Того, Хто може і душу і тіло погубити в геєні. Чи не дві малі пташки продаються за один ассарій? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все обчислено; не бійтеся ж!.. Таню!.. Таню! Ми — в руках Божих. Таню! Чого ти боїшся?! Ми — в руках Божих, зрозумій, яке це щастя!..
Його вогненні слова дивним світлом спалили темне полум’я її страху.
Тепер вона не боялася смерті! Поруч із ним. А без нього… Без нього!! Ні, вона боялася не самої смерті, а вічної розлуки з ним, — і хто міг тепер її заспокоїти?!
— Іване, знаєш, чого я боюся?.. Я боюся… Іване, послухай. Я нічого не знаю про тебе, про твоє життя. Ти — така таємниця!.. Мені здається, що ти — не людина, що ти — ангел, і от-от покинеш мене. От я тримаю тебе за руку, а мені страшно, що ти зараз зникнеш, і я залишуся одна. І ти підеш до свого Бога, а я залишуся зовсім сама… Поки я не знала тебе, мені здавалося, що я вільна. А тепер я знаходжу волю тільки в твоїх очах. Без тебе мені сонце не світить!..
Вона бачила, як його небесні очі проймаються її болем, і їй стало страшно від такого співчуття, від того, як багато він віддає їй, як багато він може віддати…
— Якщо ми будемо з Богом, то ми ніколи не розлучимося, — промовив він; промовив так певно, що неможливо було засумніватися. — Хіба що на мить, — уточнив він, і в його очах заграли веселі промінчики. — Дивись, скільки людина може прожити? Сто років? Ну тобі вже залишилося вісімдесят. Так це ж одна мить перед вічністю! Таню, все наше життя — менше ніж мить. І нам, щоб не розлучитися, треба триматися за Бога, бо Він тримає тих, хто хоче бути з Ним, і Він нас не віддасть на смерть!
— Хотілося б вірити…
— Таню… Я пообіцяв тобі, що не буду ходити сам, а ти пообіцяй мені, що будеш читати Євангеліє. Будеш?
— Я, Ваню, буду, звичайно, але ж… я все одно в ньому нічого не розумію.
— Це правильно, — усміхнувся Іван. — Це ти молодець. Ти тільки не думай, що коли-небудь зможеш його зрозуміти.
Тепер уже вона усміхнулася:
— Так навіщо його тоді й читати, якщо воно однак написане неземною мовою?
— А там зерна багато. Ти читаєш, а воно сіється. Таке добре зерно!.. А потім виростає високе — до неба!..
Тетяна згадала чомусь ті смереки до неба після грози, як вони зітхнули… Добре, якщо щось таке виросте…
Вона взяла Євангеліє. Піднялася, постояла. «Чи вже йти? Ні, ще трохи».
— Іване, з тебе глузували… через мене. На тебе подумали хтозна-що…
— Таню!.. Яка ти маленька! Ну глузували, ну і що тут страшного? Не звертай уваги, і все.
— Як це можливо? Це ж для тебе було, мабуть… дуже неприємно… Як можна не звертати уваги? Ти ж їх не зневажаєш?
— Ні, — зовсім тихо сказав.
— А що ти думаєш, коли з тебе глузують?
— Я думаю… що це пройде, і все.
— І не відповідаєш, не виправдовуєшся, навіть якщо тебе звинувачують у тому, в чому ти не винен?
— Знаєш, за себе заступатися не треба, — він говорив так спокійно і з такої глибини, наче й справді за себе не треба було заступатися; але їй не дуже вірилося. — Якщо ти сам за себе не заступатимешся, то Бог за тебе заступиться. Це закон. І це краще! Краще для всіх.
— А якщо тебе битимуть, ти теж не будеш захищатися?
— … Можливо.
— А якщо битимуть мене?
Він глянув на неї, їй здалося, навіть стурбовано, але відповів дуже твердо й спокійно:
— Тоді я буду захищати тебе, скільки зможу.
— І битимешся?
— І битимусь.
— Не уявляю… І що — тоді вже це не гріх?
— Тоді вже ні, — усміхнувся він. — Це мій обов’язок.
— Не уявляю… Розмахувати кулаками, бити когось… ні, ти не зможеш. Хіба що кинешся під ніж…
Вона постояла мовчки. Поки вони говорили — все було добре. А коли замовкли, її душу знову пронизали тривога і страх. Іти ніяк не хотілося.
— Славко — нелюд.
— Ні, не кажи так.
— Ти і його… виправдовуєш?
— Таню, — Іван наче звертався до самої її душі, — він хворіє… Ти подумай — яка цінність безсмертна душа! Вона є образом Божим, — він знов освітився зсередини тим тихим сяйвом, яке вона так часто бачила, коли він сходив у свою глибину. — Душа є образом Божим! А коли вона хворіє — це страшно. Страшніше за будь-яку хворобу тіла, бо це може бути… навіки… — і він навіть перервався у слові. — За таких людей треба молитися і жаліти їх.
Але їй так важко було це зрозуміти!..
— Іване… І тиранів, і садистів жаліти?
— Жаліти, — не вагаючись, із дивною певністю відповів він. — Одну мить можна витерпіти будь-яке страждання, бо потім усе забудеться, а страждати ВІЧНО — без Бога, без Його світла — це страшно. Що може бути страшніше?! Їх треба жаліти і молитися за них.
— Хто ж їх примушує грішити? Хто їм винний, що вони «захворіли»? Хіба вони не самі служать злу?
— А хто нас примушує грішити?..
Він сказав «нас», але вона так яскраво згадала себе, як вона спокушала Івана, і знала, що це вже точно гріх, і не могла зупинитися…
— Про це не треба думати, — продовжував Іван. — Ми не знаємо, скільки Господь дав їм сили, не знаємо, як тяжко їх спокушає зло… Лише Господь знає, що є в людині і навіщо; і навіщо люди такі різні, і такі різні долі. Але Він усіх судитиме… так, як треба. Він Єдиний судитиме всіх так, як треба. Він кожного зважить так, як Сам знає. А нам варто думати тільки про те, що тим людям погано з гріхом. Гірше, ніж тим, хто від них страждає… Набагато гірше…
І їх треба жаліти і молитися за них.
— Хіба Бог Сам не бачить, що треба з ними зробити? Навіщо хтось має молитися?
Іван захитав головою, наче зупиняючи її нерозуміння. І потім з любов’ю усміхнувся.
— Дивись, яка нелагідна…
Яка ж тільки добра була його усмішка!..
— Ну а ти — лагідний, знаєш — так скажи. Я ж тебе питаю: навіщо?
— Мабуть… тому, що Господь тобі це довірив: молитися за тих, хто сам не може за себе помолитися. Так повинні робити діти Божі. Він нас усіх терпить, усіх милує, всім помагає, Він нас усіх любить і всім бажає спасіння… І якщо ми Його діти, то і ми повинні так само… Як ти вважаєш?.. І ще Господь так каже: «Я дав тобі, Таню, свободу. Ти ж хочеш сама вибирати, куди тобі йти, кого і що ти хочеш любити, і Я не втручаюся, не приневолюю тебе. Я лише можу тебе кликати, просити, благати… Але Я попереджаю тебе: якщо ти будеш гинути, і якась людина невідступно Мене благатиме за тебе і плакатиме за твою душу так, як Я плачу за ваші душі, — то Я не відмовлю їй! Я порушу твою свободу заради тієї людини, що плаче і молить за тебе. Я відкрию двері твоєї душі (бо у Мене всі ключі від усіх дверей), Я прийду до тебе — і обгорну твої рани, і зцілятиму тебе, і твоя душа повернеться з небуття, і ми знову будемо разом, і твоя душа воскресне, і буде подібною до Мене»… От десь так… І ти після цього не будеш молитися за тих, що заблукали, що йдуть у безодню, звідки ніколи вже не вийдуть, замість того, щоб іти до Отця у вічну радість? Вони не мають до себе милосердя, але в тебе ж повинно бути те милосердя!.. Бог хоче, щоб усі люди спаслися.
Її серце насичували ці незбагненно глибокі й такі прості слова, і ця віра, і цей нездоланний спокій…
Вона слухала його голос. Дивилася на його лик.
«Така дорогоцінна кожна мить…
Іване, ти — милосердний. Ти — справді милосердний…»
— Тоді знаєш що? Тоді ти помолися і за мене при нагоді… А то я сама не вмію… Може, і мене Господь врятує?..
Він мовчав, але так тепло, з такою любов’ю, з таким світлом…
Як же від нього піти?..
«Ні, ні, ще трохи… ще трохи, якусь хвилинку… я тільки запам’ятаю його таким… Якби можна було увібрати його в серце і назавжди забрати з собою! І так до смерті носити в собі це щастя… Таке неймовірне щастя… Таке неземне і… незбагненно звичайне, як ці дерева за вікном, як повітря, як вода…
Іване, ти такий тихий, мов ліс. Як у Ліни Костенко: „Цей ліс живий, у нього добрі очі“… І що б не було: зима, літо, буря, спека, дощ, — а ти той самий. Ти не стаєш іншим, не зраджуєш себе… Ти, як земля, — такий надійний, великий і непомітний, на тебе можна спертися, і не впадеш…
Іване, звідки це в тебе? Хто тебе народив? Хто тебе так обдарував?..»
Треба було вже йти.
— Ну добре… піду я, — вона підійшла до дверей… і обернулася. — Ні, я не можу від тебе піти… я не можу так піти…
Щось залишилося недомовлене. Без цього вона не могла вийти…
«Як це сказати?.. А як можна цього не сказати?» Однак без цього неможливо було йти…
— Іване… — підійшла до нього, не дихаючи, так близько, щоб можна було це промовити, щоб можна було втриматися за його плече… — Іване, ти мене любиш?.. Ти мене візьмеш за себе?.. Мовчиш…
«Чого він так… мовчить?.. Він не має тепер мовчати! Іване! Іване! Ти ж такий милосердний!.. Чому ж?..»
— Ти справді вирішив стати монахом?
Він мовчав.
— А давай будемо жити, як брат із сестрою!.. Я буду тобі другом. Я буду тобі просто другом, Іванку… Якщо ти думаєш, що мені треба постіль, — то це неправда! Ти не віриш мені?.. Ти не хочеш?.. Іване!.. Ти мене не любиш…
Вона вперше побачила на його лиці страждання — і змовкла. Він просто сполотнів…
Іван ріс із матір’ю. Його батько помер, коли він іще не народився, матері було тоді вже далеко за сорок. Його старший брат — ієромонах Феодосій — замінив йому батька. Але тепер він навідувався до них дуже рідко.
Мати була тиха й мовчазна. Із самого малечку Іванко пам’ятав запах кадила й лагідне мерехтіння свічок у сутінку церкви… Божий храм!.. І довгі-довгі служби…
А потім після вечірньої молитви він розстеляв ліжко у своїй кімнатці, хрестив подушку й лягав у прохолодну постіль… І до ранку йому співали ангели неймовірні, схожі на церковні, піснеспіви. Він прокидався з неземними пахощами ладану…
Ще в сім рочків, притискаючи Євангеліє до серця, маленький Іванко схвильовано промовив: «Мамо, я хочу стати монахом». Його серце палало любов’ю до Христа, і весь світ зблід перед цією любов’ю.
Мати старанно оберігала його вогонь. Якось вона сказала старшому синові про Івана: «Така любов — великий дар. Борони, Боже, спокусити цю дитину».
Коли виникло питання, куди йти після школи, Іванові дали цілковиту свободу, і він сам вирішив — не в семінарію. Близькі зрозуміли його. Він не міг говорити про те, що було його потаємним скарбом. Його серце ще не зміцнішало в любові, і він боявся охолодити його професійними розмовами і можливими жартами про святе.
Він хотів іти послушником у монастир, де служив брат, але… брат умовив його не поспішати. Вони мовчки зрозуміли один одного. І він не залишив матір.
Спочатку він вступав на історичний факультет, але провалився і влаштувався працювати у родича в теслярській майстерні. А через два роки його чомусь потягло на біофак. І з благословення свого духовного отця він, несподівано для себе, вступив, хоч і не дуже готувався. Наче хтось провів його туди…
Коли в його житті з’явилася Тетяна, першою про це дізналася мама.
— Пам’ятаєш, синку, — тихо мовила вона, — слова преподобного Єфрема Сиріна: «Підтримуй немічного, улюблений, бо сильний не має потреби в тобі»… Тільки щоб людина не зайняла у твоєму серці місце Бога.
А брат сказав йому, щоб він не думав про себе як про спасителя.
— Це дуже спокусливо — бачити себе рятівником заблуканої душі. Будь обережний, ти ходиш біля вогню, а ти, Іванку, солома — не забувай про це… Якщо можеш — не дивись на неї як на жінку. Або тікай. Іншого виходу для тебе я не бачу.
Чому Іван не втік? Скільки разів була у нього ця думка, але вона народжувалася у стривоженому серці, а він знав, що в такому стані правильного рішення прийняти неможливо. Якось на сповіді духовний отець сказав йому не тікати, і з того часу він перестав думати про це.
О, як він пізнав свою неміч!.. Коли запах курива й парфумів викликав у ньому огиду й презирство, коли, замість співчуття, зухвалі мудрування дівчини народжували в ньому гнів, коли хотілося вдарити ті вуста, що промовляли хулу на Бога, коли замість любові до людини в його душі спалахувала ненависть і злість, і одночасно шалене бажання тілесної насолоди. І саме в цьому випробуванні він, як ніколи, пізнав всесильну Божу допомогу. Покаянна молитва вбивала тяжку пристрасть, і в серце сходила така благодать, якої він не знав раніше. І звідкись бралися сили, і слова, і зважені рішення.
Але з того часу, як почалася практика, він загубив спокій, і йому здавалося, що загубив себе. У душі було велике збурення. Він не чув Бога і не знаходив Його. Він не розумів, куди йде, що каже і чи правильно чинить.
Молитися він міг тут тільки вночі надворі (точніше, молився він постійно, і навіть у сні, але іноді серце відгукувалося на молитву, а іноді — ні, і коли не відгукувалося, його душа знемагала й бентежилася); він промовляв напам’ять улюблені слова молитов — а вони не відзивалися і глухо провалювалися в порожнечу… Молитва, здавалося, також покинула його.
І замість образу Пречистої Божої Матері — його любові, його світла і радості, його єдиної неосоромної надії — замість цього образу чистоти і святості перед його очима вставала дівчина: її очі, лице, стрункий стан… Він згадував слова матері і брата, але хто тепер міг йому допомогти!.. Це була нестерпна кара усвідомлення своєї зради. Він падав на землю і ридав, благаючи, щоб Бог врятував його і повернув йому образ Пресвятої Богородиці. «Боже! Поможи мені усвідомити мій гріх! Куди я йду? Направ мене, Господи! Хай буде як Ти, як Ти хочеш, а не як я!» Він кричав у душі, обливаючись сльозами: «Боже! Не дай мені зрадити!! Боже! Я не хочу зрадити Тебе!! Я не хочу відійти від Тебе! Підкажи мені, врозуми мене, направ мене Сам!.. Ти послав мені цю людину, навчи мене, як не зашкодити їй і зберегти себе. Господи!! Не покинь мене!! Господи!..» О, як йому зараз була потрібна порада духовного отця! Більше ніж повітря!
Йому здавалося, що він падає у глибочезну темну яму…
Напад Славка навіть підбадьорив його, але розум залишався збуреним. Мир і чистота молитви не вернулися.
Уночі він молився:
«Боже! Я не прошу в Тебе ні життя, ні здоров’я, ні захисту тіла, я прошу тільки спасіння. Боже, як Сам знаєш, порятуй мою душу… і не залиши матір і Тетяну… Я — Твій. Нехай будуть муки, ганьба, смерть — що завгодно. До кінця вірю Тобі. Тільки не покинь мене!»
Іван приготував себе до наступного нападу чи то Славка, чи когось із його друзів, але Тетяниних слів він не чекав…
Ці щирі, довірливі, добрі слова вимагали від нього більше, ніж віддати життя, вони вимагали зректися себе, сказати: «Люблю, давай будемо разом». Але він не міг цього сказати.
Що робити тепер? Він не мав права відштовхнути дівчину, особливо зараз… Рішення треба було прийняти негайно. Ще мить — і він зробить помилку.
— Таню… Тетянко!.. можна мені подумати?.. Дай мені трохи часу…
— Добраніч, Іване, — вона підійшла до дверей. — Прости мені.
І тихо вийшла.
Тієї ночі йому вві сні з’явилася мама і розмовляла з ним як наяву.
— Мамо, я роблю щось не те, і не розумію, що саме. Поможіть мені.
— Сину, ти робиш усе правильно. Ти робиш те, що тобі під силу. У випробуванні людина втрачає ясність сприйняття. Це час, коли треба лише перетерпіти, поклавши все на Господа. Ось, дивись…
Вона розкрила Біблію на сторінках пророка Ісаї. Іван прочитав: Занадто я збентежений, щоб чути. Занадто стривожений, щоб бачити.
— Роби те, що тобі під силу, — і заспокойся. Поклади все на Господа. Він не залишив тебе і не залишить. Терпи.
— Мамо, моліться за мене…
— Я молюся, сину. Все буде добре. Дай тебе перехрещу. Укріпи тебе, Боже!..
Прокинувшись, він пам’ятав цю розмову до останнього слова. І заспокоївся.