Благодать — це сяйво Божої любові, яке водночас є і Його силою.
Коли ми просимо благословення, і всі двері в якійсь непростій справі відкриваються ніби самі собою, ми відчуваємо подих благодаті. Коли ми прагнемо богопізнання, не можемо насититися молитвою, не втомлюємося у служінні Богові й людям, і на серці невимовно добре й переповнено — це теж дія благодаті. Але на повну силу вона відкривається тільки в очищеному від бруду лагідному і смиренному серці. І тоді вона осяває людину так, що навіть навколо неї все змінюється, світлішає, очищається, і «тисячі навколо неї спасаються»…
Втратити її дуже легко: що вище духовно людина, то менший гріх, за який вона її покидає. І той, хто втратив благодать, не може втішітися, доки її не знайде. А вертає її смирення («Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать»).
Часто благодать торкається тих, хто її не заслуговує, щоб дати змогу відчути невимовне щастя Царства Божого, і тоді все їм дається легко, і легко, добре на душі, але невдовзі вона відступає, аби людина доклала своїх зусиль на шляху до Бога.
Часто християн звинувачують, що вони служать Богові за нагороду. Але це, за словами старця Паїсія, базарні розрахунки. Християнин докладає всіх зусиль не задля нагороди, а задля життя з Богом, джерелом благодаті. Як наречена день і ніч прагне бачити улюбленого нареченого, так і душа, пізнавши благодать Божу, не уявляє життя без Бога і згодна жити хоча б у пеклі з Богом, аніж у Царстві без Нього. Царство — це там, де Він є.
18.09.2019