Великдень

Г. Куземська. Похвала любові (альб. 1, зобр. 14)

5. Пасхальне сонце

Того часу хор інтенсивно готувався до Великодня. Збиралися на репетиції, розучували неймовірно красиві ірмоси, стихири й канти.

Збиралися вдома у регента. Він гримав на них, а вони сміялися і з любов’ю дивилися на нього, а потім він давав настройку, ще мить — і світ перевертався від співу незбагненної радості й краси…

Це була розкіш! Це була крихітна часточка раю.

У відкриті вікна дихала весна, а маленька кімнатка ошелешувала всесвіт непересічною, вирішальною новиною:

Христос воскрес (київське)

І звідки бралася та гучність і природна злагодженість — їхні голоси, мов невпинно радісні дзвони, оповіщали всіх людей, усе створіння, що СМЕРТЬ ПЕРЕМОЖЕНА, що ХРИСТОС ЇЇ ПОДОЛАВ!..

Наближалася Божественна Пасха.

Наблизилося Царство Небесне і показало Того, Хто врятував усіх від смерті…

Великдень іще не настав, а в їхній кімнатці вже духмяніло неповторним ранком, і лунали безсмертні слова Іоана Золотоустого:

… Увійдіть усі з радістю в радість Господа свого: і перші й останні, прийміть однакову нагороду. Багаті й убогі, разом святкуйте. Сумлінні й недбалі, цей день вшануйте. І ті, що постили, і ті, що не постили, веселіться сьогодні. Господня трапеза готова: усі задовольняйтеся!

… Усі відживляйтеся святом віри, всі одержуйте насолоду з багатства Божої любові. Ніхто нехай не плаче від бідності, бо для всіх відкрилося Царство. Ніхто нехай не засмучується гріхами, бо прощення засяяло всім із гробу.

Нехай ніхто не боїться смерті, бо смерть Спасителя нас визволила; знищив її Той, Кого вона тримала. Пекло полонив Той, Хто до пекла зійшов. Зазнало воно смутку, зіткнувшись з Його тілом.

Передбачивши це, пророк Ісая голосно кликав: «Пекло засмутилося, зустрінувши Тебе в собі»… Засмутилося, бо вже знищене; засмутилося, бо вже скасоване. Засмутилося, бо смерть на нього прийшла. Засмутилося, бо зруйноване. Засмутилося, бо вже зв’язане.

Прийняло воно тіло, а знайшло Бога. Прийняло землю, а зустріло Небо. Прийняло те, що бачило, і впало через те, чого не очікувало. «Смерте, де твоє жало?! Пекло, де твоя перемога?!»

Воскрес Христос — і тебе скинуто. Воскрес Христос — і впали демони. Воскрес Христос — і радіють янголи. Воскрес Христос — і життя перемогло…

Але на Великдень Тетяна захворіла. Почала кашляти після Вербної неділі. Іван помітив одразу ж.

— Ти застудилася?

— Та ні, щось у горлі шкряботить, — вирішила вона схитрувати перед старцем, злякавшись, щоб він не відправив її додому.

І стримувала кашель, як тільки могла.

Мабуть, це був непослух. А може, такий був промисел Божий…

У Страсний Четвер піднялася температура, але Тетяна все ж таки відспівала службу і принесла дорогоцінний вогник страсної свічечки додому.

А у Велику П’ятницю вибухнуло за сорок, швидка діагнозувала запалення легень.

Від лікарні відмовилися. Мама вирішила лікувати її вдома.

Так своє улюблене свято Тетяна зустріла в ліжку… Через неї і мама нікуди не пішла. І вони вдвох відрядили в церкву тата, налаштувавши йому святкового кошика. «Певно, це була єдина можливість привести його до церкви», — жартували жінки.

У ніч із Суботи на Неділю Тетяна вирішила не спати: «Наші будуть співати всю ніч!.. І я буду дивитися на небо і наче йтиму опівночі навколо церкви зі свічею в руках і вливатимуся у стоголосий величний спів:

Воскресіння Твоє, Христе Спасе (стихира)

О, яке щастя!..»

Але о восьмій вечора вона провалилася в сон і проспала непробудно до ранку. Скинулася — й побачила, що в кімнаті зовсім світло.

— Христос воскрес! — радісно привіталася вона з ранком, з усім світом, з усією своєю церквою, з Іваном…

«То це я все проспала…» — із жалем подумала Тетяна. Але світлий ранок найпрекраснішого свята розвіяв усі невеселі думки.

У двері подзвонили, і за кілька хвилин до кімнати залетіла Маринка.

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Вони розцілувалися.

— Дай хоч потриматися за тебе, набратися тієї святості!.. А я всю ніч проспала…

— Ну як ти? Температура є?

— Не міряла. Не відчуваю. А як ви?!

— Наші ще співають. З панотцем залишилися тільки Іван і регент. Як вони не падають, не знаю!..

— А багато людей?

— Море!.. Ми майже й не розговлялися. Поки зібрались — усі хористи вже розійшлися, а там — нема коли дихнути!..

— То ти голодна!

— Ні! Ми з’їли по свяченому яєчку й по шматку паски! Я зовсім не голодна! Ось, я тобі записочки від усіх принесла, вибачай, що так криво: писали на ходу… Тільки тут Івана нема, — глянула винувато, — бо його не вхопиш! Він — то по воду, то на дзвони, то ще кудись… І після всього, після всіх тих його служб!.. Але він якраз і не падає! Він — літає!.. А я — вже все…

— Спасибі! Спасибі тобі!! Іди відпочивай! Як я тобі вдячна!

— Оце — найкраща з усіх пасочка! А оце — торбинка з крашанками й пиріжками, це теж тобі.

— Ого, торба! Ти що, Маринко!

— Так це ж від усіх! Ну, одужуй, Тетянко! Побігла я!

— Іди з Богом. Відпочивай… Дякую тобі невимовно!..

Тетяна взяла пасочку, як велику святиню.

Вона тримала її й дивилася на сліпуче сонце Великоднього ранку. Дивитися було боляче, але як у такий день можна було не дивитися, адже це наче сходило саме Сонце Правди!..

«Який день! Який день!!»

Цей день, його же сотворив Господь, возрадуємось і возвеселімось в нім! — звучало в ній.

Вона уявила собі останніх, що тримаються досі й «не падають», й Іванка, що «літає»… Цей тиждень він не виходив із церкви. Це були їхні з отцем Євгеном дні. Починаючи з Великої Середи вони служили майже безперервно (при тому, що нічого не їли!) Ніхто більше не витримував таких довгих служб. А в ніч на Страсний Четвер і на Страсну П’ятницю Іван брав у отця Євгена ключі від церкви і залишався там… А додому вертався вже ввечері у П’ятницю після цілоденної служби. Вертався, ледве тримаючись на ногах.

А вранці був уже знов у храмі, і не виходив звідти, поки не наставав Великдень.

Але якщо він літає, значить Господь дав йому сили в цей день… за всі попередні дні та служби… І вона тихо зітхнула: «Як там було сьогодні добре!..»

У двері знову подзвонили. На цей раз після паузи зазирнула мама.

— Таню, там якийсь хлопець прийшов. Чи не Іван?

— Це Іван! — її лице спалахнуло рум’янцем. У неї, ще коли подзвонили, серце завмерло. — Мамо, як же він зайде? Я не вдягнена!..

— Ти в халаті… А що тобі треба — вечірню сукню?

— А ось стирчить… — і вона показала на край сорочки.

— Сховай.

— А постіль!..

— Я накрию покривалом. Заспокойся ради Бога! Чи він не людина? Чи він не бачив хворих? Що з тобою?

«Мабуть, це справді щось зі мною… Чого я так схвилювалася?..»

— Ну то хай іде…

— Дуже приємний хлопець… — і мама пішла його кликати.

Він зайшов. Полум’яний, наче приніс усе сяйво цього дня. Очі пронизливо ясні, як те сонце, на яке неможливо дивитися…

— Христос воскрес! — сказав тихо, і наче вітер війнув.

— Воістину воскрес!

Підійшов — і вони тричі поцілувалися.

«Цього не може бути, — думала Тетяна, ледь торкаючись його щік і його м’якої бороди, у якій сховався подих весни. — Це може бути тільки на Великдень, коли захворієш на запалення легень!..»

— Сідай.

Він сів на стілець. Стриманий, як завжди, тільки нестримно палахкотів сонцем — хоч свічки від нього запалюй…

— Ось. Це тобі, — дістав із пакета велику проскуру і червону крашанку. — Одужуй. Всі моляться за тебе.

«Який він сьогодні незвичайний!.. Та він п’яний від щастя!» — здогадалася вона.

— Мабуть, так, — усміхнувся він. — Але це таке добре вино!..

І знову пронизав її неможливо ясними очима. І раптом, наче злякався себе, опустив очі і став звичайним…

Тетяна згадала, хто перед нею сидить. Згадала духовну відстань між ними. Але сьогодні це усвідомлення не вжахнуло її, а ще дужче наповнило радістю.

Усе зливалося в одне: Воскресіння, весна, сонце, прихід вірної Маринки, прихід святого… Усе сьогодні було гімном перемоги над смертю, гімном вічного життя і Царства Небесного.

Воскресіння Христове, гравюра

Христос воскрес!

Грецьке

Христос воскрес (грецьке)

Христос воскрес!

Латинське

Христос воскрес (латинське)

Христос воскрес!

Словʼянське

Христос воскрес (словянське)
Воскресіння Христове, гравюра