Воцерковлення

Г. Куземська. Похвала любові (альб. 1, зобр. 13)

2

Через тиждень Іван приніс їй із церковної бібліотеки збірку повчань видатних подвижників і священиків ХХ століття (переважно монахів, як примітила для себе Тетяна) з короткими описами їхнього життя.

Тетяна узялася опрацьовувати ці дві перші свої православні книги.

Святий Іоан Золотоустий давався їй важче, а сучасні отці — значно легше, але… і в тій, і в іншій книзі більше половини з усього прочитаного вона не розуміла. Душа її часто обурювалася і бунтувала проти якихось «несправедливих», «нелогічних», «некоректних» слів або формулювань, і потім нерідко Тетяна пристрасно виливала своє обурення Іванові. Він лагідно заспокоював її, запевняв, що це зовсім не те, що вона собі уявляє, і вмовляв обминати ті місця, які бентежать душу.

— Воно саме тобі згодом розкриється. І коли ти побачиш, яке воно насправді, — ти дуже зрадієш!.. Ти тільки не поспішай робити висновки. Краще проси, щоб Господь допоміг тобі зрозуміти це правильно.

Із зітханням і боріннями вона погоджувалася; погоджувалася, бо вже з досвіду знала, що «воно», тобто те, що обурює, що на сто відсотків здається неправильним, дійсно згодом якось дивно розкривається і виявляється зовсім не таким, як малювали їй напочатку мінлива уява чи неуцтво. Тому, хоча б заради того, щоб не буксувати на місці, вона поки що просто заплющувала очі на ті сумнівні моменти.

Натомість те, що її не обурювало, що примушувало її глибоко замислюватися, а то й у захваті схоплюватися з місця від слів, що влучали просто в душу, — стало для неї невимовним надбанням! Таким великим, що вона порушила навіть своє правило — не конспектувати чужих думок — і почала потроху виписувати в окремий зошит (з підкресленнями та знаками оклику) ті дивні, прекрасні, часто незбагненні й навіть страшні у святості вислови:

  • Коли ми істинно любимо людину? Тільки коли ми спасаємо її від гріха, від пекла… Ти обманюєш себе, якщо думаєш, що любиш людину, а сам потураєш її гріху та пристрастям, — тоді ти любиш не її, а її смерть… Тільки коли душа вся у Христі, зверни її всю до людини і знай, що будеш любити її вічною любов’ю… Тільки Христолюбіє — сутність і джерело істинної любові. Тільки любов до Бога дає сили любити людину, любити її у гріху, ненавидячи гріх. (Прп. Іустин (Попович) — сербський новопрославлений святий).
  • З усіх нещасть лише гріх є справжнім нещастям, а не бідність, недуга, образа, лихослів’я, безчестя чи навіть смерть… Прогнівити Бога і вчинити те, що Йому не до вподоби, — це справжнє нещастя. (Свт. Іоан Золотоустий).
  • Мірою духовного зросту людини є смирення… Без смирення усі, навіть найбільші подвиги, не тільки не корисні, але можуть і зовсім погубити людину. Сам Спаситель закликає всіх навчитися у Нього смиренню; не посту, не молитві, навіть не любові до ближніх, а смиренню. Тільки через смирення людина стає одним духом з Господом.
  • Якщо людина з допомогою Божою очиститься від гріха і, завдяки цьому, буде дивитися на все чисто, то:
    • Усе побачить в іншому світлі, і тоді тільки дасть правильну оцінку всьому.
    • Тоді в серці її буде лише любов до всього творіння та неосяжна жалість і бажання, щоб ніхто не страждав, ніхто ні в чому не зазнав шкоди (див. Ісака Сиріна). (Ігумен Никон (Воробйов)).

Душа насичувалася якимись найголовнішими відкриттями — це було наче зцілення, це було прозріння. Ставало ясним і прозорим те, що здавалося безнадійно заплутаним і темним: поняття добра і зла, взаємодія Божої і людської волі, призначення людини, мета життя. Слово Боже раптом наблизилося, ставши наріжним каменем і поясненням її власного життя і одночасно — кожної людської долі, кожного народу і всього людства в цілому… Тетяна побачила завдяки цим творам об’ємність, і цілісність, і неосяжність Священного Писання. Вона торкнулася незмінних духовних законів, що були завжди парадоксальні — де сила являлася в немочі, блаженними були ті, що плачуть і гнані за правду, а душу зберігав той, хто віддавав її за Христа і Євангеліє. Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудре, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу, і принижене, і нічого не значуще обрав Бог, щоб скасувати значуще… У Бога все було «нелогічно», і слава була у скромності, і покора завжди брала гору над силою, і вигравав завжди той, хто вмів поступитися…

Це були одкровення! Це було дуже близько до того, що відкривав їй Іван: усі ці подвижники говорили про те саме, але трохи різними словами, бо це «те саме» було невичерпне, і їхній творчий доторк до цього невичерпного, попри розмаїття формулювань, об’єднував їх усіх наче єдиним світлом, єдиною непохитною основою… Якщо Тетяна не розуміла думку якогось автора, то інший, доповнюючи ту саму думку, допомагав їй знайти правильне розуміння. Іноді вона питала незрозуміле в Івана, і він так просто, кількома словами пояснював їй — це було й справді дуже просто, але чомусь вона сама не могла додуматися до цього, їй бракувало тієї основи, того внутрішнього світла, що осяває істину… Дійсно, мабуть, усе це неможливо було збагнути самим розумом, без справжньої любові…

Увечері, коли все змовкало (бо батьки рано лягали спати), вона сідала за стіл і до ночі виписувала в зошит позначені заздалегідь цитати вже близьких її серцю, дуже мудрих і мужніх людей:

  • Самовпевненість — це велика перешкода для Божої благодаті.
  • Щасливі тільки ті люди, які будуть виправдані в іншому житті.
  • Радість, яку відчуває духовна людина, — це не та радість, за якою багато хто сьогодні женеться… Духовна людина — уся суцільний біль, тобто їй боляче за те, що відбувається у світі, їй боляче за людей. Але за цей біль вона отримує Божественну втіху. От що таке духовна радість — невимовна радість, що переповнює серце. (Старець Паїсій Святогорець).

Надзвичайно важливими для неї виявилися думки священика Олександра Єльчанінова; вона виписала майже все, що містилося в тій збірці з його щоденникових записів:

  • Нам незрозумілі деякі божественні істини — але ж незбагненність, неосяжність — це їхня властивість. Для того, щоб ми зі своїм обмеженим людським розумом могли їх цілком охопити, ми повинні самі стати нарівні, стати божественними.
  • Потрібно постійно читати те, що насичує душу, вказує мету, єдину мету в житті. Тут потрібен свого роду аскетизм, самообмеження, самопримушування. Кожний християнин — подвижник. Запам’ятай це. Людська природа так викривлена, що на неї необхідно жорстко натискати, якщо хочеш випрямити себе за євангельськими мірками, і вирівнювати доводиться щодня, щогодини; нехай поможе тобі в цьому Господь…
  • Послух не вбиває, а посилює духовну волю людини.
  • Звичайний шлях святого — від безодні гріха до вершини святості — тісний і важкий шлях.
  • Почуття своєї глибокої гріховності у святих — від наближення до джерела світла — Христа.
  • Як важко тим, хто має багатство, ввійти у Царство Боже /Лк. 18:24/. Але не лише матеріальне багатство заважає увійти в Царство Боже; ще більше — багатство душевне, талановитість, особливі здібності, воля. Як важко не захопитися цим, не впасти в марнославство, гордість. …Багатство матеріальне поневолює нас, загострює егоїзм, збентежує серце, гнітить піклуванням, страхами, вимагає собі жертв, як ненаситний демон. Не воно служить нам, а ми зазвичай служимо йому. Але чи не те ж саме і з багатством здоров’я, сили, молодості, краси, таланту? Чи не так і вони посилюють нашу гордість, беруть у полон серце, відриваючи його від Бога. …Можна залишити при собі (але не для себе) своє багатство і спастися; тільки треба внутрішньо звільнитися від нього, відірвати від нього своє серце, мати його, наче не маючи, володіти ним, але не давати йому володіти собою, принести його до ніг Христових і послужити Йому ним.
  • … Ось тип людини, що часто трапляється: у ньому поєднання трьох рис — 1) гордощі, віра у власні сили, захоплення (у деяких) своєю творчістю, 2) пристрасна любов до земного життя і 3) невідчуття гріха. Як такі люди можуть підійти до Бога? Такі, як є, — вони безнадійно ізольовані від Бога… І сучасне життя культивує цей тип — вихованням, літературою і подібн. Ідея Бога витруєна з його душі, і які потрібні катастрофи, очевидно особисті, щоб така людина могла відродитися!
  • … Самолюбна людина безнадійно сліпа й самотня: ніщо у світі ні в людях, ні в собі вона не побачить, крім себе і свого…
  • Сама собою обмеженість людини не є глупотою. Найрозумніші люди неодмінно обмежені в чомусь. Глупота починається там, де виявляється впертість, самовпевненість, тобто там, де починається гордість… Гордість = самотність = тьма кромішня
  • Сутність гордості — замкнутися від Бога, сутність смирення — дати Богові жити в собі.

Усе глибше Тетяна усвідомлювала, що Бог вважає добром зовсім не те, що вважала добром вона. Бог називає добрим ділом віру в Нього, покаяння, послух Його волі, страх Божий, неосудження — те, що незрозуміло і незбагненно для відірваних від Бога людей (і для неї самої, чесно кажучи, досі не до кінця зрозуміло). І саме з цього істинного, внутрішнього, нікому невидного добра народжується все інше справжнє добро. І навпаки, те, що Тетяна вважала добрим: упевненість у собі, віру у власні сили, мрійливість (яка їй здавалася багатством людської натури), пристрасність (яку вважала властивістю сильної й талановитої особистості та ототожнювала з небайдужістю) — є ознаками нездорової, відчуженої від Бога і зубожілої душі, з якої навіть добрі наміри та вчинки народжуються хворими і часто врешті-решт непотрібними. Той самий учинок може бути добрим чи порожнім або навіть гріховним, залежно від того, з яким наміром його зроблено: з любові до Бога та ближнього, чи з корисливим розрахунком здобути хороше ставлення до себе, чи заради самоствердження, чи ще з якої нечистої думки…

Але найбільше вразили її навіть не твори, а самі особистості духовних авторів — доти вона не уявляла, що бувають такі освічені й розумні священики! І такі неповторно яскраві, такі чуйні до кожної людської долі, небайдужі до всього, що відбувається у світі, такі обізнані в досягненнях науки, медицини, мистецтва, політики — і це монахи, заглиблені з головою в молитву, у щоденні богослужіння! З якою свободою, як могутньо, не втрачаючи рівноваги й висоти, линула їхня думка; яким багатим, невимовно багатим, насиченим, плідним, повноцінним було їхнє життя — життя, в якому вони не дозволяли собі жодної хвилини відпочити від напруженої та безупинної духовної праці. «Звісно, — думала Тетяна, — тому вони й піднялися на такий недосяжний рівень інтелекту і духу!» Із соромом вона мусила зізнатися собі, що не змогла б так!

Вона не лише не могла так жити, а й не могла навіть так мислити і так відчувати світ, хоч останнім часом стільки всього пізнала. Її життя було зараз теж, як ніколи, насиченим, і плідним, і сповненим найголовнішого сенсу — але як багато ще її відштовхувало і було для неї зовсім далеким!

Їй не подобалися, наприклад, церковні свята. Не самі свята, а натовпи, товкотнеча, якась, як їй здавалося, загальна істерія та зовсім не християнська поведінка деяких богомольців у такі дні в церкві — це дратувало її і геть збивало з пантелику, псувало усе таїнство служби і навіть відбивало бажання приходити у храм. А Іван — навпаки, чекав цих днів, як закоханий побачення, і зустрічав їх з такою зворушливою, навіть наївною радістю, з таким глибинним, незбагненним для неї переживанням, що неможливо було не дивуватися. Він сприймав так близько не лише великі свята, а й усе богослужбове коло церковних свят і подій, наче вони були йому рідні! Якось Тетяна навіть спитала його, чому він «живе календарем».

Він усміхнувся й хитнув головою:

— Е, це не звичайний календар! От дивись. Якщо ти живеш лише своїми подіями, то ти замкнений у собі, як електрон в атомі. А коли приєднуєшся до Божих подій, ця орбіта розширюється — до космічної. Навіть до надкосмічної, бо ти маєш змогу обертатися навколо вічного Сонця, навколо нетлінного світу, неушкодженого гріхом і смертю. Це ж таке багатство, такий простір! Тобі це має сподобатись!.. — і продовжував уже зі своєю звичною тихою зосередженістю: — Знаєш, насправді все в нашому житті «прив’язане» до церковного календаря. Тільки ми найчастіше не вміємо побачити і зрозуміти взаємозв’язків. А вони є! Бо все з’єднано Божою любов’ю, щоб ми не були самотніми. І кожне свято, кожен день церковного календаря — для нас і для спасіння кожного з нас. Життя Церкви — це продовження Біблії: це одне дихання Духу Божого, єдиний вихід із «неволі єгипетської» у «Землю Обітовану», зі смерті — у життя, із самотності — у несамотність…

Повагавшись, Тетяна купила в церковній крамничці «Закон Божий», де було зібрано все найголовніше, що потрібно знати кожному християнинові про біблійну науку, про заповіді Божі, про богослужіння та церковні свята. Раніше (кілька тижнів тому) вона вже гортала цю книгу, приваблена солідністю фоліанта й обкладинки, але тоді вона подумала: «Це не для мене», — занадто дитячою, несерйозною, навіть примітивною мовою її було написано. Окрім того, Тетяна вирішила, що такі книжки тиснуть на психіку своїми схоластичними формулюваннями. Але тепер, уважно читаючи, вона знайшла, на свій подив, за тими формулюваннями глибокий і вже трохи відомий та зрозумілий їй підтекст, і ця книга здавалася їй тепер уже просто необхідною — як довідник, чи то мапа в подорожі незнайомою країною.

Вона читала ще житія окремих святих — і теж це було і цікаво, і корисно, хоч і не завжди вона вірила тому читанню. А Іван вірив! Так щиро, так глибоко вірив! І в те, що в церкві — все святе, і що там усе відбувається насправді, а не символічно; він не сумнівався, мабуть, і в тому, що на Малому вході під час Літургії з’являються ангели і з цього моменту прислуговують священикові аж до кінця служби, і що з ікон на людей дивляться справжні святі; він вірив кожному слову Євангелія — і це було так добре! Тетяна не могла сказати, чому саме, але вона відчувала за цією його дитячою, наївною вірою щось таке важливе… чого вона не могла поки що збагнути. Але їй так подобалася — все більше подобалася — його відірваність від земного тяжіння, від отого загального безнадійно прагматичного мислення, що полонить і розум, і душу, припинаючи їх до марноти! Вона теж, на жаль, не могла подолати своє «доросле», скептичне, сповнене підозрами й недовірою сприйняття світу; а Ваня — міг! Її все більше зворушувала його несучасність, його тиха, м’яка зосередженість, його довірлива беззахисність (хоч це і лякало її) — так важливо було, щоб хоча б хтось був такий беззахисний, такий щиро довірливий і відкритий — безстрашно відкритий перед цим жорстоким, корисливим і безжалісним світом…

Тетяна бачила дивну спорідненість Івана з іншим світом — світом Літургії… А для неї цей світ був наче неприступним. Хоч іноді на службі вона так явно відчувала його — і її сповнювали найглибші почуття і невимовні міркування; щось істинне, найпотрібніше оживало в ній у тому молитовному просторі — це було мов дихання душі… І навіть якщо вона «відлітала» зі служби і мандрувала в думках десь далеко (це бувало майже постійно) — сокровенний подих нетлінного світу однак наповнював її легені, і потім вона дихала ним увесь тиждень, до наступної служби. Але все ж таки її наче не пускали всередину, вона, як не намагалася увійти, була постійно десь зовні, була постійно якась чужа… Іван утішав її, казав, що це завжди так, що в нього це теж так, що «це ж Царство Небесне, а в нього не може увійти ніщо нечисте, але Господь очищатиме нас, і Сам вводитиме непомітно». Він завжди так умів утішити!..

Він утішав, здавалося, і самим своїм мовчанням, коли вони йшли дорогою після служби. І чого ж та дорога була такою короткою?! Тетяна ніколи не встигала ні намовчатися поруч із ним, ані обговорити навіть найважливіші з тих питань, що накопичувалися в неї протягом тижня (хоча все воно було найважливішим!).

— Знаєш, Іване, мене пригнічує, коли я чую, що треба неодмінно відмовитися від усього земного і ні до чого, крім Бога, не приліплятися серцем. Я не можу не приліплятися! Я не можу відмовитися! Від дечого можу, звичайно, навіть багато від чого, але не від усього!.. Я люблю кожне дерево, світанки, небо, вітер; я розумію, що все це минеться, що незмінний тільки Бог, але я все одно люблю це… Я не можу відмовитися від особливої любові до деяких людей… Справді це, мабуть, гріх — так приліплятися до земного, але я не можу подолати це!

— Мабуть, це не треба долати, — тихо і втішно його слова лягали на її душу. — Долати треба, коли є вибір між земним і небесним, між гріховними бажаннями і заповідями Божими. А любов до Бога — вона сама зростає в цій боротьбі; зростає і змінює нас, і підіймає наше серце від земного до небесного. І тоді ми можемо трохи не так сприймати і цей світ, і дорогих нам людей — не тому, що ми їх любимо менше, а тому, що починаємо любити Бога більше. Ми відриваємося від землі, тому що на небі знаходимо у сто разів більше домів, і братів, і сестер, і батьків, і дітей, як казав Спаситель.

— Можливо… До цього справді треба дорости, — задумливо мовила Тетяна. І згодом заговорила знов: — Я читала, що послух — це одна з найбільших і навіть основоположних чеснот. Але мене лякає, що під цим гаслом якийсь непорядний священик чи навіть ієрарх може наказати людям робити щось недобре, як це було вже багато разів.

— Але ж нас ніхто не примушує слухатися ієрарха більше, ніж Бога.

— Тобто, якщо наказ духовного керівника суперечить заповіді Божій, його не треба виконувати? Ну, ти мене трохи заспокоїв… Добре. Тоді наступне питання. Християнин має право за щось зненавидіти людину? Чи ні за яку провину — не має?

— Ти знаєш… може, це найголовніше. Ні за яку провину, ні за які погляди — і не лише не зненавидіти, але й не розгніватися, не затаїти неприязні, не мати навіть осудливої чи зверхньої думки…

— Хіба це можливо?.. Хіба це правильно?

Іван промовчав.

— А чому тоді у Старому Завіті так багато написано про помсту, про ненависть до нечестивих і справедливий гнів?

— Там багато написано про душу кожного з нас, — не одразу ж відповів Іван. — Там багато алегорій і прообразів нашої внутрішньої боротьби зі злом у собі: нам необхідно мати ненависть до свого гріха, до гріха взагалі — але ж не до людини…

— А якщо людина втратила подобу Божу?

— Так ми ж усі трохи такі…

— Ні, якщо вона зовсім втратила?

— Мабуть, зовсім — неможливо. Напевно, немає злодія, який би в якусь мить не відчув у собі голосу Божого, голосу совісті. І, напевно, немає святого, який би колись не похитнувся у вірі, не засумнівався, не згрішив.

— Але ж є якась градація на добрих і злих людей?

— Мабуть… трохи не так… Ми всі грішники; і градація є тільки на тих, хто кається, і тих, хто не кається.

— Яка ж тоді різниця між святими та звичайними людьми?

— Велика різниця, — натхненно хитнув він головою. — Така, як між небом і землею, як між життям і смертю… Ми всі — і добрі, і злі — смертельно хворі, всі не можемо піднятися на небо ніяким чином, і всім Господь дав одні ліки на зцілення — покаяння. Покаяння відновлює життя душі, і на\-род\-жує справжню любов, і всиновлює людину Богові… Святі — це ті, що більше каються.

— Значить, достатньо лише покаятися, і Бог простить будь-який гріх, будь-які злочини й кривду?

— Покаятися — це не «лише»!.. Навіть саме слово «покаяння» у перекладі з грецької означає «зміна свідомості», «зміна єства». Це — нове народження, болісне народження, у стражданні серця… Ти ж не будеш карати невинну дитину за гріхи батьків? Так і тут — це вже не та людина.

— А якщо людина й не бажає каятися і виправлятися?

— Виправлятися важко. А без допомоги Божої — взагалі неможливо. І часто це буває непомітно для інших: таке виправлення, на яке тільки здатна людина. У кожного своя міра можливостей… Краще нам думати про те, як нам самим важко виправити свої погані звички, тоді ми зможемо більше співчувати грішникам… і не бути вимогливими, як і заповідав Господь.

— Знаєш, Іване, одна моя колишня знайома — до речі, страшенно богомільна, що тільки й говорила про Бога та про церкву, — регулярно повторювала фразу, яка мене чимось дуже дратувала. Мені цікаво, чи є в ній частка правди. Словом, вона поливала брудом свою свекруху і казала, що як тільки та згрішить, так «одразу ж отримує з неба по голові» — чи то хворобою, чи ще якимось лихом.

— Але ж це неправильно! — скинув Іван дитячо-здивовані очі і, раптом сховавши їх, запалав своїм глибинним вогнем. — Це неправильно! Якби Господь карав нас за кожен гріх, ми б усі ходили у невигойних болячках, без хліба й даху над головою. Ні! Є багато здорових грішників і багато хворих та знедолених праведників і навіть святих… Тут усе зовсім не так! Навпаки: близько Господь до скорботних серцем, і смиренних духом Він спасає. Пам’ятаєш, як казав отець Євген: «Спасіння треба вистраждати»…

— Так, я це добре запам’ятала. Але ж буває таке, що Господь і карає: Ірода, наприклад, содомлян — це ж було покарання…

— Так, але… найчастіше Він усе ж таки спасає нас скорботами, чи то нашими, чи скорботами ближніх — це буває по-різному… Господь один знає. І нам, мабуть, не треба дошукуватися, чому та чи інша людина страждає, а треба за всіх молитися, щоб усім було добре, щоб усі спаслися.

— Іване, а ти віриш у вічні муки?

— Вірю, бо так сказав Господь.

— Може, Він так говорив, щоб просто налякати грішників, так би мовити, з виховною метою? Тобі ніколи не спадало це на думку?

— Ні. Але я читав, що це спадало на думку багатьом.

Їй стало прикро, що вона одна з «багатьох», бо це ж була її власна гіпотеза!

— Невже ти, Іване, ніколи не замислювався над цим? Невже насправді таке можливо, щоб милосердний Господь віки вічні дивився на муки цих нещасних? І як можливо раювання праведників, якщо вони знатимуть про існування пекла? Ти можеш собі це уявити?

— Мабуть, це не треба уявляти. Уява — річ непевна. Вона нас обманює, бо ми однак не зможемо уявити здійснення присудів Божих, тільки заплутаємо себе. Нам треба просто вірити Богові, милосерднішому за всіх людей, і молитися, благати, просити, щоб ніхто не потрапив у те місце мук, про яке говорить Господь…

Мовчки Тетяна розмірковувала над його словами, нарешті зітхнула:

— Це треба ще заслужити — просити щось у Бога… Тобі Господь дає, бо ти вмієш молитися. І заслуговуєш на те, щоб Господь тобі щось дав.

— Ні, — м’яко заперечив він і, ніби сам собі, повторив: — Ні, не так… Напевно, Господь дає не тоді, коли ми «вміємо», а тоді, коли ми просимо. І не тому, що заслуговуємо (ми ніколи не заслуговуємо), а єдино зі Своєї милості. А іноді зі Своєї милості Він не дає, якщо так потрібно для нашого спасіння. І нам треба дякувати — незалежно від того, дає нам Господь те, що ми просимо, чи ні; дякувати і молитися… а Господь розбереться, що, коли і як нам дати.

Тетяна помовчала і раптом несподівано зізналася:

— Знаєш, Іване, а я чомусь не можу просити у Бога. Дякувати — це я розумію, а просити — якось навіть важко… А ти часто просиш?

— Треба постійно просити! — наче вмовляючи її, сказав Іван. — Господь хоче бути нашим Отцем, а ми хочемо бути Його дітьми. А діти не думають, просити їм чи ні. Вони безперервно просять. А ще Господь сказав, що ми гілки на виноградній лозі. Якби гілки думали, смоктати їм з лози, чи ні, то вони перестали б бути гілками, а всохли б і відпали. І навпаки, чим дужче смокче гілка, тим вона сильніша.

— Ну добре. Це ти добре пояснив. А навіщо молитися до святих? Навіщо їх просити?

— Це я не можу пояснити… Це треба побачити…

— Побачити?

— Не знаю, побачити чи відчути. Це таке, що я словами не можу пояснити.

— Ти дуже любиш святих… — задумливо відзначила Тетяна. — Я б теж хотіла так… Іване, а чому на службі так багато разів повторюється «Господи, помилуй»?

— Бо це головна молитва.

— Головна? — щиро здивувалася вона. — Ніколи б не подумала… Слухай, а чому обов’язково треба молитися однаковими словами? Хіба служба не збагачувалася б, якби ми частіше міняли слова молитов?

— Ти знаєш, мабуть, слів достатньо… Цих слів достатньо, щоб осягнути всі можливі для людини таємниці Божі, і нам треба тільки заглиблюватися в них. Нам треба не ковзати по них розумом, не відштовхуватися, а зосереджуватися на них і серцем спускатися ними глибше, глибше… бо всі скарби заховано на глибині…

— Цікаво… Справді, ці повтори можуть бути сходами вглиб…

Вони стояли вже біля її під’їзду, а їй ніяк не хотілося йти, так добре було коло нього… Вона на мить затримала погляд на його бороді, до якої ніяк не могла звикнути. Їй ніколи не подобалися ніякі бороди й вуса. «Але що ж, — заспокоювала вона себе, — це ж природно… Його вуса і борода не так уже його й псують, вони навіть трохи схожі на нього: ясні, мов промінчики, і такі сором’язливі й прозорі, наче намагаються, як і він, бути непомітними… Та й чого б він голився, як він готується в монастир…» Краще було не думати про це.

— Завтра знову свято, — заговорила вона, відвівши очі. — Охтирської ікони Божої Матері. Отець Євген казав, буде молебень; ти прийдеш? — цього можна було не питати. — Я, мабуть, теж прийду… Знаєш, мені дуже подобаються проповіді нашого отця Євгена — вони глибокі, виразні, сильні. Правда ж, його стиль трохи нагадує святого Іоана Золотоустого?

Іван ледь усміхався… майже самими очима… І невимовно в них світилася та дивна, та незбагненна Богородична печаль…