2
Без Івана було важко. Важко і від самого усвідомлення, що ця розлука може бути назавжди.
Кожного дня Тетяна із зусиллям примушувала себе встати і розпочати звичайний день, нічого не занедбуючи.
Молитися не хотілося. Кудись поділися всі почуття.
Не хотілося нічого. Була тільки сіра й нездоланна втома.
У церкві вона перестала чути молитви. Напружувалася — але не чула. Нею оволодівала байдужість, вона вже чекала, коли служба скінчиться. Її дратували повтори й окремі слова, і з’являлося відчуття якоїсь фальші, гри… Вона вже не пам’ятала о́бразу Спасителя і того Неба, яке їй здавалося незабутнім. Не пам’ятала, що говорив Іван і чого вчив її у хвилини сокровенних бесід перед Великим Постом, і все, що читала в «Невидимій боротьбі» та в інших духовних книжках, що здавалося таким зрозумілим. Куди все поділося?..
«Що це? — із жахом думала Тетяна. — Де той безмежний світ, що відкрився мені через церкву? Де та нескінченна творчість і радість безперервних відкриттів, те дихання, та свобода, яку я бачила на власні очі? Де той Образ у терновому вінці, який відкрив мені Небо? Де те все, що насичувало душу миром, повнотою і простором? Звідки ця тіснота, ця пласка невидющість, збентеженість і порожнеча?..»
Тетяна бачила, що це не депресія, не та дитяча хандра, що спіткала її на початку духовного шляху. Вона ніби чула потаємний гуркіт, що наближався, щось незнане й моторошне, її лякало могильне дихання невидимої безодні…
З цього почалося. А потім…
Її душу стали здіймати потужні, незборимі коливання. Тяжкі, гнітючі, пристрасні, безумні. Вона кидалася із крайності у крайність. Їй здавалося, що негайно треба щось докорінно змінити. І здавалося, що тільки вона сама може собі допомогти, що всі інші — безсилі їй зарадити. Вона забула про старця, про послух, про попередній досвід зловісної сваволі…
«Води дійшли до душі моєї», — сказав пророк Давид. Так, це були води, це був потоп. Непрохана й нескінченна навала холодних губителів, які змінювали місце звичайної для неї землі, заливали дім, у якому вона жила, позбавляли оселі, майна, миру і посягали на саме її життя. Ці води лилися звідусіль… Вони покривали її з головою, і вона не бачила, де зараз є, що відбувається навколо і яким чином їй звідти вибратися.
Від усього духовного її нездоланно відштовхувало, вона не могла себе вмовити на молитву, їй хотілося кудись бігти, бігти, поки не впаде.
І тут вона усвідомила, що зрадила Івана, зрадила Бога, зрадила себе. На неї найшов страх. Не Божий страх, який оживотворює, відкриває очі та напуває вічним життям, а тваринний, бридкий, ниций атеїстичний страх смерті, розпаду і безглуздості існування. Той страх, який забороняє Господь.
І тоді Тетяна нарешті зрозуміла, що вона — в біді. Їй здалося, що Бог зовсім покинув її. Вона злякалася і пішла на сповідь.
— Чому ви раніше не приходили? Таню, все у вас буде добре, тільки давайте домовимося, що всі, навіть нагірші думки й почуття ви будете відкривати на сповіді. Не можна жити з таким брудом.
— Мене цими днями наче хтось переконував не йти на сповідь, мовляв, це нічого не дасть і що ви мене не зрозумієте й не допоможете…
— А інакше не буває. Постарайтеся бути уважнішою до своїх міркувань і почуттів. Усе темне, відчайдушне, пристрасне, гнітюче, сумне й розпачливе — це ворожі навіювання, не вірте їм і викладайте це на сповіді, воно вам не потрібне. Домовились?
— Я постараюся.
— Постарайтеся. А чому ви не читаєте вашу улюблену «Невидиму боротьбу»?
— Я не можу читати… Мені в голову лізуть невідв’язні думки зробити щось надзвичайне: то взяти непомірно довге правило, то все кинути й таємно від усіх втекти в монастир, то почати пити чи колотися — усім на зло, то поїхати на море та відпочити від усього — і чого тільки не пнеться в голову…
— Це зрозуміло. Вас добряче розхитало. Даремно ви не приходили раніше… Усі крайнощі, Таню, тільки від лукавого — не вірте їм, женіть їх від себе! Старайтеся, щоб усе у вас було звичайно й рівномірно. Не скорочуйте і не подовжуйте щоденне правило. І нічого не робіть за пристрастю. Це принада й пастка. А ви регулярно читаєте своє правило?
— Ні. Я взагалі перестала молитися.
— Це ваша помилка. Прочитуйте правило за будь-яких умов. Навіть якщо з-під кожного слова вам ввижатиметься нечистий.
— Навіть якщо я нічого не розумію?
— За будь-яких умов. Просто вичитуйте, і все. Це ваш рятівний круг. Господь бачить, що для вас це — мука і подвиг. Якщо будете старатися, ви не зрадите Господа. Зараз вам потрібно тільки одне — старатися. Наберіться терпіння і старайтеся, примушуйте себе старатися. І готуйтеся до Причастя. Потроху, без надривів, без особливих вимог до себе. Зрозуміло?
І прочитав молитву відпущення.
Сповідь заспокоїла її душу, і вона пішла на своє місце в хор зі щирим наміром молитися якомога старанніше. Але вже з початку служби з нею почало коїтися щось неймовірне.
Раптом у серці піднялася кам’яна злоба. Їй стали нестерпними і ця церква, і священик, і хористи, і всі люди, і все, що тут діялося… Хотілося закричати, розреготатися в істериці, щось зламати… Вона не змогла більше співати, замовкла і вийшла з хору. Їй хотілося кинутися з церкви навтьоки. Усе священнодійство здалося жахливим фарсом. Крізь чорний серпанок зла усі люди зробилися чорними, і її ненависть розпалювалася від нав’язливої думки, що всі кругом лицедіють, ховаючи огидний бруд під маскою побожності. Крижаний буревій загасив у душі останні жаринки свідомості. Налякані очі Маринки збудили в її серці лише відразу. О, які це були важкі почуття! Вона не могла більше цього зносити…
Але замість того, щоб вибігти з церкви, вона різко повернулася і кинулася навколішки перед «своєю» іконою Богородиці та затряслася у беззвучних риданнях. Чиїсь добрі руки співчутливо обіймали її. Ці люди не могли собі уявити, як вона зараз ненавиділа їх…
Вона скоро заспокоїлася. Злоби вже не було. Була тільки безпросвітно чорна туга… Така туга… наче хтось у неї вмер…
Після служби Тетяна дочекалася отця Євгена.
— Отче, можна я вам ще сповідаюся?
І розповіла йому все.
— Я не розумію, чому це зі мною? Я біснувата?
— Ні, це не біснування. Це просто сильний напад.
— А чому? Я десь так згрішила?
— Вам не варто до цього дошукуватися. Усякі такі думки викидайте з голови. Господні шляхи й наміри недовідомі. Усе відкриється свого часу. Вам треба ці напади пережити. Терпінням вашим спасайте душі ваші. Усе робіть дуже потихеньку, ледь-ледь. Нічого від себе не вимагайте. І готуйтеся до Причастя. Зможете вичитати правило до причастя — слава Богу! Ні — обійдеться. А щоденне правило все ж таки старайтеся вичитувати. Як найде буря — лягайте і затамовуйте подих. Нікуди не рвіться. Не бентежтеся. Терпінням вашим спасайте душі ваші.
Це було найважче. Душевний біль був таким нестерпучим, що хотілося одним ударом позбавитися його — а не виходило. Не можна було знайти способу швидко подолати цю напасть.
Тетяна бралася за книжку — і нічого не бачила. Літери пливли перед очима — поза свідомістю, поза душею…
Важкі хвилі розлюченої стихії оглушно били її безпорадний човник, навалювалися на неї нездоланним тягарем і просочувалися всередину крижаним холодом богополишеності. Навколо була суцільна пітьма. У серці, здавалося, був лише бруд і нечистота. Її охоплював розпач.
Нічого страшнішого у своєму житті вона ще не переживала. Її радувало лише те, що немає поруч Івана, що він не поділяє з нею це катування, що його чистої душі не торкається пекучий холод вічної пітьми, який ішов тепер від неї — здавалося, із самого її серця… О, яка на неї находила туга! Яка незмірна, нездоланна, безпросвітна туга… Душа боліла фізично, боліла безперервно.
Навіщо це? Щоб показати, що є пекло? Вона і так у його владі. Навіщо такі муки? Навіщо це життя? Як Бог може спокійно дивитися на це? Якщо Він поруч, то чому не рятує? Вона молиться, а Він не допомагає!.. І тисячі богохульних думок підіймалися з дна її чорного від мороку серця.
Тетяна хапала молитовник, намагалася читати правило, молитви перед Причастям, але кожне слово викликало в неї спротив, глузування, хулу.
Хтось із механічною послідовністю та регулярністю, наче під метроном, нашіптував їй ту саму пісню: «Ти вже мертва. Отець Євген тобі не допоможе. Церква не допоможе. Бог від тебе відвернувся. Життя не має сенсу. Перерви його, і все скінчиться». І так — день і ніч, день і ніч.
Тоді вона не бачила опори, не вірила в життя після смерті, у відповідь на Страшному Суді. Вона страхалася тільки цього життя, цих мук. Коли дивилася з вікна, їй хотілося викинутися, коли йшла по вулиці — кинутися під машину.
У рідкісні хвилини просвітлення Тетяна розуміла, куди кличе її нав’язливий голос. І розуміла усю його підступність. «Він вражає людину темрявою, — розмірковувала вона, — за якою не видно світла, як не видно іноді сонця за темними, але швидкоплинними хмарами, і потім доводить до думки позбавитися життя, щоб забрати душу обдуреної людини НАВІКИ у ще глибшу і зовсім непроглядну темряву й муку». Як їй хотілося пояснити це своє відкриття усім людям, щоб ніхто, ніхто не повірив убивці, справжньому вбивці…
Але її знову накривала хвиля спокуси, і вона опинялася під брудною водою, з жахом гадаючи, чи вистачить у неї дихання витримати, поки сплине та чорна хвиля…
Згадуючи поради свого духовного керманича, Тетяна «лягала і затамовувала подих». Пошепки тихо-тихо в серці молилася до Ангела-Охоронителя, до мучениці Тетяни, до святителя Миколая, до Пречистої Матері Божої — ледь-ледь торкаючись їх святих імен своїми нечистими устами (Боже ім’я вона не могла вимовити від сорому) — тисячі, тисячі разів… Час плинув, і вона залишалася живою.
І так дочекалася неділі. Їй здалося, що пройшла вічність…
— Отче, я тяжко згрішила. Я казала таку хулу на Бога, що страшно згадати… Я вмовляла себе схаменутися, але… у мене нічого не виходило…
— Якщо ви жахаєтеся хули, то це не ваш гріх. Це не ваші думки, ви в них не винні. І не ви відповідатимете за них. Старайтеся їх просто ігнорувати. Якщо зможете, читайте Іоана Ліствичника, там усе це добре описано. Головне — не бентежтеся, не кидайте молитви, Бог вас не засудить, а ворог не витримає і втече. Зверніть увагу на причину хули — гординю. Десь ви не смиряєтеся. Думайте більше про це.
Тетяна перепитала, чи правильно вона зрозуміла, що ці думки — чужі, що вони їй нав’язані, що як вона їх не хоче, то не відповідатиме за них, і що їх треба просто гнати. І що таке випробування спіткало її через гординю. Отець Євген підтвердив:
— Усе правильно. Тільки я б сказав не «через гординю», а через нестачу смирення. Не картайте себе, а краще моліться, щоб Господь дав вам більше смирення. Що вас іще турбує?
— Я відчуваю сильні напади безнадії, розпачу, смертельної туги… мене переслідують думки про самогубство. Мені дуже соромно за це. У мене в житті все добре, усі живі й здорові, ніяких підстав так сумувати немає…
— Туга не має інших підстав, крім диявольського навіювання. Ні хвороба, ні бідність, ні невзаємна любов, ні навіть смерть ближніх не є причинами розпачу й туги. Християнська печаль сповнена надії та світла. Те, що у вас це «на рівному місці», не повинно вас дивувати. Ви ж і самі знаєте, що ворог найбільше нападає на тих, хто живе духовним життям, і чим більше будемо наближатися до Бога, тим ці напади можуть бути суворішими і злішими. Це не повинно вас бентежити. Бо Господь пильнує вас. Господь поруч, і Він дає вам таку задачу, з якою ви можете і повинні впоратися. Господь не дасть вам того, що не потрібно для вашого вічного спасіння. Згадайте, як апостол Петро каже: Улюблені! вогняної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових…
І знову Тетяна відійшла заспокоєною.
«Я загубила Бога! Я не бачу Його, не можу згадати тих своїх почуттів. Де той образ, який увійшов у моє серце? Де ті несказанні очі, які мені відкрили Небо? Чому не залишилося від того небесного сяйва й сліду? Мені треба знайти Його! Треба знайти!»
Поки читали Часи, Тетяна обійшла церкву і відшукала образ Спасителя в терновому вінці. Але Його очі були… закриті. Жодний промінчик не просвітив темряву її серця. О, яке розчарування!..
«Чи було це колись? Чи злітала я в те небо, чи то був лише сон?..»
Тетяна вернулася до хору. Заспівали Літургію. Вона щосили вслуховувалась у слова. Їй хотілося вирватися з цього непроникного, липкого, мов павутиння, туману. «Серце, прокинься!»
І серце раптом дивно стрепенулося й піднялося. Їй здалося, що вона десь високо-високо, біля Самого Бога. Навколо було сяйво, на душі — легко й весело, напрочуд весело й радісно, душа тремтіла. Вона відчувала себе зовсім близькою до Спасителя, у яскравому світлі!.. Вона любила всіх до сліз. Ніколи раніше Тетяна не відчувала такого просвітлення, такого… безгрішного стану! І було дивне натхнення… Вона плакала від тих гострих почуттів, від гострої й невимовно солодкої любові до Бога, до всіх людей, до всього світу!.. На що ж була схожа та гострота?..
До Причастя вона підійшла у захваті, і наче чула якісь неземні голоси…
Але після Таїнства і сльози, і радість кудись зникли. Тетяна раптом згадала, як уперше схилилася до землі перед Спасителем у терновому вінці. «То були зовсім інші почуття… — із жахом усвідомила вона. — То було справжнє, а це… щось не те. Якась омана… Так, відчуття безгрішності й наближення до Бога — це перша ознака омани! Оце і є знадження: пародія на Боже одкровення! Це був наркотичний екстаз!.. Та як же я в такому стані приймала Святі Животворчі Небесні Христові Тайни?! Боже, прости мені! Прости, що повірила спокусникові, що я занеслася, нікчемна, гріхолюбна, невірна Тобі… Боже, прости мені!!»
Після служби вона знову підійшла до отця Євгена.
— Я вам іще не набридла?
Він подивився майже суворо і так само майже суворо сказав:
— Ніколи так не кажіть, — його голос пом’якшав. — Таню, я вам записав свій номер телефону, візьміть. Ви можете дзвонити мені хоч серед ночі, якщо це буде вам потрібно. Домовилися? Ну розказуйте.
Вона виклала перед ним усе.
— Так, це справді омана. Але, я сподіваюся, вас це більше не турбуватиме, принаймні в такій відвертій формі. Ви занадто швидко її розпізнали. Омана, Таню, частіше за все приходить до людини, яка хоче передчасно скуштувати духовний плід. А передчасно не треба. Це від несвідомого звеличування себе і від зухвальства. Дивіться, скільки зараз «ясновидців» бачать «ангелів», віщують «голос неба», і знають, як стати святими за п’ять хвилин, — і більшість із них упевнені у своїй святості, обраності. А нам так не треба! Нам потрібно йти шляхом усіх святих — шляхом смиренного покаяння, поки Господь не зростить нас аж до плоду. А Господь дасть усе свого часу — і це буде справжній плід, справжні ангели і Богородиця, і справжнє Царство Боже… Є в Отечнику така оповідь. Дехто сказав наставникові: «Такий-то бачить ангелів». Старець відповів: «Це не дивно, що він бачить ангелів, але здивувався б я тому, хто бачить свої гріхи». Справді, людям важче за все побачити свої гріхи. Чужі ми бачимо добре, а свої — ні. Це велика омана і духовна сліпота. Коли людина живе у смиренні й покаянні, вона потроху визволяється від цієї сліпоти і тоді починає бачити світло Боже і Царство Небесне. А поки ми не очистили своїх очей багатьма сльозами від пристрастей, які затьмарюють нас, не можна бажати духовних
одкровень і знамень Божої милості, не треба вимагати від себе сильного почуття любові до Бога і ще чогось особливо духовного — це гріховні бажання, і вони призводять до гріха. Треба скромно працювати — і все. І молитися у простоті, єдине що уважно. І Господь дасть нам більше, ніж ми могли собі уявити. Господь підносить смиренних.
Тетяна запевнила панотця, що вона більше не буде шукати особливих почуттів і прагнути повернути Боже одкровення, а старатиметься «скромно працювати — і все»; і він похвалив її, але чомусь додав:
— Усе ж таки зверніть увагу на смирення… І в наступну неділю я благословляю вас знову причаститися.
«У чому я не смиренна? — намагалася зрозуміти вона. — Я давно вже стаю на коліна, я каюся, я безвідмовно слухаюся своїх духовних отців, я упокорилася батькам. Я нікого не зневажаю, не підношуся ні перед ким… »
Після тієї сповіді ні омана, ні хула більше не турбували Тетяну. Але вона не встигла зрадіти…