Одного разу в церкві — у звичайний літній день — після Літургії, коли всі вже розходилися, вони стояли з Маринкою, чекаючи, поки почнуться треби, і щось обговорювали.
У бабинці біля входу раптом загуло-загомоніло. «Мабуть, вінчання приїхало», — подумала Тетяна не озираючись. Маринка уважно дивилася туди і раптом засвітилася:
— Таню!..
Тетяна обернулася. Коло дверей стояв Іван і спілкувався з парафіянами, що його обступили. Його обіймали, раділи, казали щось добре… А він був такий тихий, такий звичайний, у своїй вічній сорочці, такий собі буденний, наче ніколи їх не покидав…
А вона не могла дивитися на нього, такий він був їй рідний. Їй теж так хотілося, як ці люди, обійняти його і сказати: «Ваню!.. Іванку!..»
Він «розкрутився» з усіма і підійшов до хору. Такий звичайний…
— Ну що, прогульник, — сяючи, зустрів його регент. Увесь цей час він чекав Івана і нікого не брав на його місце. — А де ж ряса? Монахи не дали? Не залигали тебе? Ну здоров був! — і обійняв його міцно. — Ти надовго чи прольотом?
— Поки що надовго, — усміхнувся Іван.
І подивився на неї — знову, як мати.
Тетяна опустила очі. Як вона не вмерла від щастя!?
— А чого після служби прийшов?
Іван промовчав. Він дивився на неї.
Їй здалося, так довго… Так пильно… Наче читав, як у книзі, кожний її день, сторінка за сторінкою. Вона замаковіла.
Це було, мабуть, усього кілька секунд.
На Івана накинулися хористи. Усі могли його обіймати — крім неї — яка несправедливість! (От тобі маєш за ту зливу й за ті свої незаконні обійми… І треба було їй тоді обійматися! Наскільки зараз було б краще!..).
Вийшов із вівтаря отець Євген. Здивувався, зрадів, обійняв Івана, розцілував його.
Потім вони з Іваном відійшли і довго розмовляли наодинці.
А хор чекав, поки вони дорозмовляють і почнеться панахида, а потім хрестини та вінчання.
Нарешті, отець Євген благословив Івана, і Ваня пішов… Просто взяв і пішов, ні з ким не попрощавшись, нічого нікому не сказавши… і їй…
До отця Євгена підскочили хористи:
— Отче, а що, Іван уже з нами не співатиме?
— Чому, співатиме. Просто сьогодні не буде.
— А він не збирається в монастир?
— Подивимось…
І почалася панахида.
Душа Тетяни була збурена. Але вона вслу́халася в молитву і заспокоїлася.
«Чому я подумала, що Іван нічого не сказав? Він сказав. Він сказав, що тепер буде вже трошки не так, як було. Що він належить не лише нам і не стільки нам, скільки тому, до чого йде все життя. Чому мене це засмутило? Хіба я не знала цього? Хіба не казала: „Він мусить летіти далеко. Я рада за нього“? Він залишиться з нами, він не покине нас… Навіть коли поїде навіки у свій монастир…
Яка світла скорбота. Невже буває така світла печаль?..»
Ішла панахида… Вони співали:
Глибиною мудрості чоловіколюбно Ти все будуєш і добро всім подаєш, Єдиний Сотворителю. Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, бо вони надію поклали на Тебе, Творця і Промислителя, і Бога нашого…
… Всі святі знайшли джерело життя і двері до раю. О, коли б і мені знайти до нього шлях через покаяння! Я загублене ягня; озвися до мене, Спасителю, і спаси мене.
… Всі ви, що шляхом вузьким і скорботним ходили, хрест, як ярмо, у житті взявши, і Мене наслідували вірою, прийдіть і втіштеся славою і вінцями небесними, що Я приготував вам.
Благословенний Ти, Господи, навчи мене заповітів Твоїх.
Я — несказанної Твоєї слави образ, хоч і ношу на собі рани гріховні; зглянься на Твоє створіння, Владико, і очисти Твоїм милосердям, і жадану вітчизну подай мені, в раю знову мене оселивши.
… З нічого Ти мене колись створив і Божественним Твоїм образом підніс, за порушення ж заповіді знову в землю, з якої взяв мене, повернув. Піднеси ж до первісної подоби Твоєї, щоб давню красу мені обновити.
… Житейське море, схвильоване бурею напастей, бачачи і до тихого пристановища Твого прийшовши, благаю: визволи з тління життя моє, Многомилостивий…
Після панахиди були ще хрестини, а тоді вже вінчання.
Тетяна найбільше любила вінчання. Вона дуже любила і хрещення, але хрещення було таїнством сокровенним, а вінчання — наче явним.
У вінчанні все прозоро: ось сходить Господь і з’єднує два човники в один єдиний корабель і, якщо він (корабель) хоче, — Сам стає його Керманичем. І це — краса невимовна, бо все стає на своє місце, як казав Іван.
Але сьогодні дивні почуття сповнили її душу. Вона зрозуміла, що панахида є БІЛЬШИМ вінчанням, глибшим, незрівнянно повнішим і таємно-радіснішим.
«Якщо таке прекрасне вінчання між людьми, то наскільки ж кращим є вінчання Бога зі Своїми Святими! Яка там любов, і яка там радість!!»
І скільки разів Тетяна чула на вінчанні це порівняння земного шлюбу з небесним:
Чоловік є голова жінки, як і Христос голова Церкви, і Він же Спаситель тіла. Але як Церква підкоряється Христові, так і жінки своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її… Тайна ця велика; я говорю щодо Христа і Церкви.
Скільки разів вона чула ці слова і майже не усвідомлювала їх. Як тепер вони відкрилися, і як засвітилася панахида — небесною, нескінченною радістю… Це ж той шлюб, якого тут можна лише прагнути — і ніколи не здобути, а там, у них, у тих невідомих праведників і відомих святих — він здійснюється повсякчасно, і ніколи ця весільна небесна радість не скінчається… От що таке смерть для побожної людини! Це шлюб з Найулюбленішим і Найдорожчим!!
Великдень… Воскрес Христос — і життя перемогло… Священики — у білосніжних ризах. Великдень — це вінчання!.. Вінчання, за яке поклав Своє життя Божественний Жених…
Він звінчав смертних із безсмертям, із життям у вічній найсвятішій любові, якою є Він Сам…