2
Якось увечері Тетяна знайшла Івана біля річки, де і в перший раз. Так само підійшла і мовчки сіла поруч.
— Ти нікого не любив? — несподівано спитала вона.
— … Любив… Люблю.
— Жінку, я маю на увазі.
— Так, Жінку. З Дитиною.
— Справді? Оце новина! А де ж ти її знайшов?
— У церкві.
— А вона тебе?.. Любить?
— Любить, — не одразу ж відповів він. — Вона мене любить більше, ніж я Її.
— Це буває…
— Хочеш, я покажу тобі Її?
— У тебе є фотографія?
— Зображення. От, — і він вийняв із книги ікону Богородиці.
У Тетяни відлягло від серця. І одночасно вона здивувалася:
— Як можна закохатися в людину, яка жила дві тисячі років тому, закохатися тільки через зображення?!
— Ні, Таню, я люблю Її живу. Може, ти й не віриш у безсмертя, але Вона жива. І коли б я не знав Її, то не міг би любити… Подивися на Неї. Ти можеш собі уявити, щоб Вона кричала чи хизувалася перед ким?.. Чи заздрила комусь, чи когось зневажала?.. Подивися на Неї. Як Її — таку ЧИСТУ — можна не любити?!
Це була звичайна репродукція ікони. Тетяна придивилася до неї. Їй здалося, що Богородиця плаче і радіє одночасно. «Як це може бути?..»
Здаля чулося бемкання музики й крики. А навколо була така тиша, така чистота і довершеність… І Тетяна зрозуміла його. І не засмутилася, а лише зітхнула.
Чому їй було з ним так добре? Так спокійно, так певно, наче він міг захистити її від будь-якої біди… і наче вже захищав.
Усе прекрасне навколо дихало Івановою чистотою: дерева, трави, небо і все, що в небі, ріка і туман над рікою… Кожна квітка, кожна пташка… Він усе проймав своїм тихим, незбагненим світлом, і сама вона оживала в його промінні, як те зело під сонцем.
Вона не уявляла тепер, як можна розлучитися з ним. Не хотіла про це навіть думати, гнала від себе думки, що ця практика коли-небудь скінчиться…
Їй так було хороше!..
Вона пила з цієї чистої криниці — і не могла напитися. Пила з його слів, з його погляду, з його неповторної лагідної усмішки, в якій незмінно світилася, як з ікони, та Богородична печаль…
Він був такий близький, такий доступний, такий звичайний. З ним можна було пожартувати, жартуючи, вдарити його, спертися на його руку… але чомусь його не можна було обійняти, не можна було… наблизитися до нього. Він був так далеко!..
«О моя Зоре незрівнянної краси! Зоре, що палаєш невідомим внутрішнім вогнем, що сяєш незмінним світлом… З тобою чомусь так тепло і так надійно!.. Незаймана моя Зоре, чи дійсно ти живеш у небі, а мене обдаровуєш лише своїм сяйвом?..
Іване!.. Іване!.. Іване!.. Якими шляхами шукати тебе?
Ти моя мрія, яку неможливо впіймати руками…»
Душа безперервно співала незнані, нечувані доти пісні…
Щось наче народжувалося в серці. У ньому було, як перед світанком…