3
Одного разу вони втрьох сиділи в лісі. Світило сонце і стояла дивна тиша — ані подиху вітру; не співали навіть пташки. Несподівано небо затягло, і зробилося темно. Здаля загримало.
— Ну що, пишемо чи вертаємось? — спитала Тетяна хлопців, не згортаючи блокнота.
Юрко принюхався.
— Пронесе. Обійдеться. А як піде — не розмокнемо.
— Ну то диктуйте.
Хвилин через п’ять почав накрапати дощик, зірвався вітер, а через десять — небо прорвало й ушкварила така злива з градом, що не видно було дерев, не чутно голосу.
— Йди сюди, Тетянко! — закричав Юрко, пірнаючи в кущі.
Але вона метнулася до Монаха і пригорнулася до нього. Він стояв між двома височезними смереками, схиливши голову, не захищаючись від зливи та граду, лише прикрив її голову своєю долонею.
Вона обіймала його!..
Серце її завмирало. Вона не відчувала ні холоду, ні болю від ударів градин.
— Я люблю тебе!.. Я люблю тебе!.. — повторювала вона.
Він не дивився на неї і, опустивши очі, мовчав.
Град перейшов у рясний дощ. Такий рясний, що важко було дихати. Яскраво зблиснуло й бабахнуло громом. І ще, і ще раз — оглушно, як із гармати.
Вона, не дихаючи, обіймала його. Не дихаючи… Навіщо? Він сам був її диханням.
«Іване!.. Зоре! Ти у мене один!» Яка неймовірна ніжність — якої не було ніколи в житті…
Блискавиці миготіли й сипалися з усіх боків, вибухи грому розлягалися крізь усе небо.
Струмені били й хльостали її відкрите лице, а згори, як шолом, покривала її Іванова рука, але вона була невагома…
Зненацька посвітлішало… стихнув шум…
Жива Зоря ворухнулася… вона вже тікала, тікала… і її довелось відпустити…
Чому грози такі короткі?!!
Востаннє зблиснуло, наче несміливо, й так само сором’язливо загуркотіло, вже здаля… Повітря спорожнішало від вод. Дерева зітхнули…
А вона все ще не могла рушити з місця й зітхнути, наче в її руках і досі був найдорожчий у світі скарб…
Подув вітер, струшуючи з дерев важкі краплі…
Якось недоречно й несподівано виліз Юрко, мокрий як хлющ.
— Нормально, так! Ну що? Додому?! Ваню, ти чого не живий?.. Таню… люди, ау! Подивіться на світ!..
Іван не дивився, не підіймав очей.
А вона… Куди їй було дивитися, як на світі не було нікого й нічого, крім Івана. Він тихо зійшов у її серце світанком, він увірвався туди, осяявши самого себе, захопивши в її серці те, що не мало виміру.
«Іване!! Іване!! Іване!!!» — гукала її душа так голосно, що прорвалися хмари і виринуло сонце.
«Іване!! Іване!! Іване!!! — гукала вона дорогою серцем, ледь поглядаючи на нього, щоб не збити його з ніг цією потужною силою. — О, яка велика моя любов! Більша за всесвіт!»
Так, більша, бо всесвіт перевернувся від її любові й засяяв, заблищав, заспівав невимовним співом, від якого боліла душа, пролився дощем вишневого квіту і весь умістився в Івані, і навіки забрав її життя!..