* * *
І ось підійшов час Великого посту… Підійшов час, коли Тетяна дочекалася свого «прориву» в Небо. От як це було.
Незважаючи на те, що вона стільки читала духовних книг і майже не пропускала богослужіння, вона досі не знала, до Кого вони моляться. Ні, вона розуміла, що моляться до Всемогутнього Бога, знала, що Ісус Христос — Спаситель світу, і Його Предвічний Отець, і Животворчий Дух Утішитель — єдине Божество, і що Він безмежно добрий і прекрасний. Знала. Але Божество для неї не мало Особи, для неї Бог був лише Силою, бо був далеко від її серця. Вогненні слова Івана, подвижників і Святих Отців, яких вона читала, зворушливі молитви й літургійні піснеспіви іноді досягали самих глибин її душі, і тоді вона відчувала, що Той Хтось — реально є, існує… але вона Його не бачить, не знає. Хто ж Цей Хтось, до Якого всі моляться? Хто Він? — питала вона себе. Але зворушення невловно покидало її, і вона не отримувала відповіді. Того Бога, до Котрого всі молилися, наче було сховано за якимось непроникним дахом, що перекривав їй Небо…
1
У перші дні Посту Тетяна прийшла на велике повечір’я.
Посеред церкви на тетраподі поклали ікону Спасителя в терновому вінці. Вона підійшла до образу, перехрестилася і хотіла поцілувати ікону, але… так і завмерла.
На неї дивилися очі Спасителя.
«Що це?! Звідки мені так знайомий цей погляд?..»
Зранений жорстокою терниною закривавлений Господній лик — і страждальний, небесно тихий спочутливий погляд…
«Так от від Кого Іван узяв свої очі! — осяйнуло її. — Так от від Кого взяв мій улюблений цю лагідність і нездоланну доброту, від Кого в нього це світло, ця неосяжна, незмінна глибина, висота і чистота!.. Так от Хто народив мого Івана! От Хто дає людині красу, і любов, і свободу, Хто відкрив це все і для мене… Чия любов невичерпна, Хто, обдарувавши мене всіма дарами землі й неба, нічого не хоче натомість, окрім здійснення мого щастя… От Хто незбагненним чином привів мене сюди, відкривши те, чого не можна осягнути жодною земною наукою…»
Це найбільше одкровення, переповнивши її душу, прорвалося потоками гарячих чистих сліз. Вона схилилася перед Господом до землі. «О, як це мало! Тепер я розумію, як це мізерно, жалюгідно мало для подяки!.. О, чим, чим я можу віддячити Тобі, Спасе Христе?! Візьми мою душу — і заміни її Своєю, візьми моє серце — і дай мені Своє, щоб було віддане Тобі до кінця, щоб ніколи, нічим не зрадило Тебе!..»
Так для неї відкрилося Небо, і вони з Іваном опинилися разом. Разом під одним Небом. І тепер ніщо не могло їх розлучити, навіть смерть, бо Небо покривало і живих, і мертвих.
«Якщо Іван такий прекрасний, — міркувала Тетяна, — то Яким мусить бути його Творець?! Творець усіх галактик, усієї земної краси, Творець небесної музики, Творець усіх святих, і Пречистої Богородиці, і ангелів — Живі Небеса. Чому я раніше не бачила Його??
Тому що моє серце було не готове. Тому що Творця не можна пізнати ні розумом, ні почуттям. Істинно, Він пізнається тільки небесною любов’ю, яка є теж Його даром. Він відкриває Себе Сам, коли серце стає вже не зеленим, коли воно вже починає червоніти…»
Тетяна піднялася, поцілувала образ і ще раз упала перед Господом. А тоді підвелася й відійшла в куточок до Богородичної ікони, де завжди стояла в церкві. Ішла служба.
Тепер вона розуміла, до Кого моляться. Тепер кожне слово молитви засвітилося для неї, вона промовляла серцем і розумом — усім єством: Нехай святиться ім’я Твоє! Нехай прийде Царство Твоє! Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі!..
Тепер, обережно спираючись на свої ще тремтливі й боязкі крила, вона злетіла в безмежну свободу Божого неба. «Я не можу ще літати ні далеко, ні високо, але я вже тут, на волі, ти бачиш, Іване?! Я вже тут!..»
Нічого не змінилося. Просто вона побачила, до Кого йде.
Їй так хотілося йти цим шляхом поруч з Іваном! Якою важливою була його підтримка, його приклад! Тетяна прагнула підійматися до тих висот, до яких прагнув і він! Але без нього — чи зможе вона подолати цей шлях? Овва, без нього їй недосяжна така височінь!..
Він мусив покинути її й летіти далеко-далеко… Вона була рада за нього.
Тепер Тетяна розуміла його.
В її душі лише на мить спалахнув божественний вогонь, і все навколо осяяв і змінив, і залишив по собі спомин невимовної краси. Спомин, на який хотілося йти, у якому хотілося зростати. А якщо в Івана горить цей вогонь у серці — то як уважно, як ревно треба його берегти!
Вона згадала, як бентежила Івана своїм коханням, примушувала його вислуховувати її, спокушала, сподівалася взаємин… Їй стало соромно. А ще раніше — ці нескінченні напади, лукаві підступи й випробування його святості — жах! Вона боролася з ним — зі святим!.. Слава Господу, що він її подолав!
Але як важко йому було серед усіх спокус зберігати своє невловне сяйво — цей Божественний дар! І яким злодієм є кожний, хто посягав загасити в ньому цей вогонь!
І вона збагнула, яка неймовірна різниця між нею та Іваном! Так, вони були вже навіки під одним Небом, але він ширяв у неосяжній височині, понад горами та хмарами, а вона ледве перелітала з кущика на кущик…
«Як я могла уявляти себе поруч із ним?» — їй знову стало нестерпно соромно.
О, як ясно вона тепер розуміла різницю між святими та звичайними людьми! І відкрилася, і полилася її молитва до святих — гаряча, благоговійна…
Іван продовжував її проводжати. І хоч Тетяні було дуже соромно, що така людина витрачає на неї стільки часу, однак вона не наважилася це припинити… «Тим більше, — виправдовувала вона себе, — що це йому майже по дорозі: ще кілька зупинок — і він у себе вдома».
Щоб хоч якось компенсувати таке незаслужене багатство, Тетяна вирішила хоча б мовчати й не зазіхати на більше.