2
Цього разу вона готувалася до Причастя у Великий піст дуже сумлінно і прийшла у вівторок другого тижня на вечірню службу напередодні Літургії Ранішосвячених Дарів.
Увечері в будні дні бувало менше людей, а хору не було зовсім.
Замість Лариси дякува́в Іван.
Це було традиційне безпристрасне читання на одній ноті, але… Він промовляв молитви до Самого Бога, тихо виливаючи їх із глибини серця. Здавалося, він не дихав, промовляючи слова молитов.
— … Господи, вкажи мені путі Твої і навчи мене, де стежки Твої. Настав мене на істину Твою і навчи, бо Ти — Бог спасіння мого, на Тебе повсякчас я надію покладаю. Згадай про милосердя Твоє і про милість Твою, що подаєш од віку. Гріхів молодости й несвідомости моєї не поминай, пом’яни мене в милості Твоїй, Господи, заради благости Твоєї. Господь благий і праведний, тому наставляє грішника на путь спасіння. Він веде покірливих до правди і вказує тихому дорогу Свою. Всі путі Господні — милість і істина для тих, хто шанує завіти Його і свідчення Його. Хто та людина, що боїться Господа? Він укаже їй дорогу, яку вибрати. Душа її буде в щасті, і рід її успадкує землю…
Назустріч цій молитві виходили з ікон святі лики, осяяні живими променями призахідного сонця. То один лик спалахував у сонці, то інший… Жовтогарячі промені врочисто обійшли церкву, цілуючи святі образи, востаннє охопили сяйвом ікону Пресвятої Богородиці, спинилися — і згасли.
Храм поринув у сутінок. Свічки, як маленькі сердечка, пломеніли перед Господом у храмі, як теплі зорі у небі. У Божому небі…
— Хто живе надією на Всевишнього, той під покровою Бога Небесного спочиває. Каже він до Господа: «Ти моє пристановище і захист мій. Бог мій, і я надіюся на Нього». Він спасе тебе від сітки ловця і від пошести згубної. Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню крил Його ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його…
Сокровенне дихання молитви втішало душу невимовною повнотою.
Іван іноді підносив руку до лиця і ледь зупинявся.
Тетяна підійшла ближче, щоб краще чути тихого читця.
— … Пресвята Діво, самовидці Слова і слуги, пророків і мучеників собори, що маєте життя безсмертне, за всіх щиро молітеся, бо всі ми в бідах…
Він зупинився надовше, і в паузі Тетяна глянула на нього.
Його лице було залите сльозами. Він читав майже напам’ять, і весь випромінював тихе світло і мир… Вона ще ніколи не бачила таких беззвучних і світлих сліз.
Їй стало страшно від його святості.
«Боже! Як треба його берегти!..»
Священик з вівтаря тихо промовив молитву — Іван відгукнувся співом серця. Божественні слова плинули небесною рікою, напуваючи душі живоносним питвом.
Священик знову підніс молитву — Іван знову озвався відлунням:
— Пресвята Владичице Богородице, молися за нас, грішних.
— Пресвята Владичице Богородице, молися за нас, грішних.
— Усі Небесні Сили святих Ангелів і Архангелів, моліться за нас, грішних.
— Усі Небесні Сили святих Ангелів і Архангелів, моліться за нас, грішних.
— Святий Іоане Пророче, Предтече й Хрестителю Господа нашого Ісуса Христа, молися за нас, грішних.
— Святий Іоане Пророче, Предтече й Хрестителю Господа нашого Ісуса Христа, молися за нас, грішних.
— Святі славні апостоли, пророки, мученики і всі святі, моліться за нас, грішних.
— Святі славні апостоли, пророки, мученики і всі святі, моліться за нас, грішних.
— Преподобні і Богоносні отці наші, пастирі й учителі вселенські, моліться за нас, грішних.
— Преподобні і Богоносні отці наші, пастирі й учителі вселенські, моліться за нас, грішних.
— Непереможна й незламна, Божественна сило Чесного і Животворчого Хреста, не покинь нас, грішних.
— Непереможна й незламна, Божественна сило Чесного й Животворчого Хреста, не покинь нас, грішних.
— Боже, очисти нас, грішних.
— Боже, очисти нас, грішних.
— Боже, очисти нас, грішних, і помилуй нас.
— Боже, очисти нас, грішних, і помилуй нас.
Вони перегукувалися, наче два ангели, а згори линули співи ангельських хорів і храм наповнювався пахощами від Престолу Божого. Храм перетворився на всесвіт, проникнутий самою безмірною любов’ю… Серце Тетяни переповнилося, і вона теж заплакала.
«Що може бути прекраснішим за це? — думала вона. — Які здобутки, які досягнення, які багатства й земні радощі можна зіставити хоча б з одною миттю ЦІЄЇ ЛЮБОВІ?..»
А читець усе напував церкву цілющим вином безсмертного Божого слова, і сльози, наче прозоре покривало, сяяли з його лиця, наче небесний дощ…
Він іноді підносив руку до лиця і ледь зупинявся.
Тетяна згадала, скільки разів серед служби їй здавалося, що Іванові опущені очі сповнені сліз… Але він ніколи не давав собі волі посеред людей, він навіть не кланявся і не хрестився більше, ніж інші. Лише лице дихало молитвою серця… Тепер їй стало зрозумілим, чому Іван причащався в монастирі — він не міг на Причасті втримати своє серце…
Він усе читав, а з лиця все струменіло невичерпне джерело його полум’яної любові…
«Боже! Як треба його берегти!..» Вона опустилася на коліна і молилася за Івана так, як ніколи в житті.
У неділю Тетяна прийняла святе Причастя. А після служби Іван, як завжди, пішов її проводжати. І, як завжди останнім часом, вона мовчала.
Спочатку її сповнювали святі почуття, такі знайомі після Причастя. Був глибокий мир і якісь потаємні, незбагненні роздуми душі… А з пів дороги почали знову турбувати й мучити думки, що вона обтяжує святого, обкрадає його. Сумління примушувало її відмовитися від його проводжань, але все її єство повставало проти цього мудрого і зваженого рішення.
І в таких боріннях вона йшла всю дорогу.
Вже біля самого будинку Іван зупинився і несподівано спитав:
— Таню, ти що обходиш мене останнім часом… наче крокодила? Я що, тебе вкушу?
Її невимовно здивували ці слова. Розсмішили, вжахнули і здивували одночасно. Як він міг таке сказати!.. Він! — святий з тим Божественним вогнем?.. Але… хіба святі не люди? Хіба не живуть у тому самому світі? Хіба раніше він не був святим? Хіба його простота і щирість до всіх не були ознакою його святості?
Однак Тетяна не могла глянути йому в очі. Їй здавалося це просто непристойним. Вона лише усміхнулася.
І він до неї усміхнувся.
— Іване, скажи… Тільки чесно. Скажеш?.. Бо я думаю про це… В тобі постійно горить цей вогонь? Чи тільки іноді?.. Ти розумієш, про що я кажу…
— Що в мене горить?! Який вогонь? Що це ти придумала?!
Вона мусила підняти голову і зустріти його очі — ясні, чисті, щирі, добрі, люблячі… І вона зрозуміла — і засвітилася від щастя. Як легко і просто він розрішив усі її вагання і як дивно відмовився від своєї переваги!
— А, от як? Ну добре, не буду тебе «обходити». Буде стара дружба.
Він усміхався. Ледь-ледь… Яка в нього була усмішка! Така могла народитися лише з дуже лагідного серця…
«Так і повинно бути, — міркувала Тетяна вже вдома. — Якби він не ховав свій скарб, то його б уже давно вкрали. І мені не слід поводитися так, наче я знаю його таємницю. Просто треба бути обережнішою, менше відволікати його, але бути собі звичайною».