3
Увечері вона прочитала в Євангелії:
— … І взявши п’ять хлібів і дві риби, підняв очі на небо, благословив, переломив і дав своїм ученикам хліби, а ученики — народові. І їли всі, і наситились; і набрали кусків, що залишились, дванадцять кошиків; а тих, що їли, було близько п’яти тисяч чоловіків…
«Дійсно, це правда, — зрозуміла вона. — Господь насичує з нічого або з найменшого. Він бере найпростіші речі та перетворює їх на скарби. Він обрав не багате, не славне, не знане віку цього. Він узяв найтихших, найнепомітніших людей і з їхніх душ зробив сонця, подібні до Самого Себе…
Господь бере тебе, Іване, як звичайну малесеньку рибку, і розділяє на всіх. І всі насичуються, і ще залишається… Але як непросто стати такою маленькою рибкою в руках Господніх!
Це та рибка, яка не може дихати без Господа, точніше, яка дихає Ним, і знає, що без Його рук вона — ніщо…»
Чому Тетяна не занотувала цю думку, не підкреслила її, не поставила знак оклику — щоб мати її своєю зброєю, непохитною основою, «дверима, крізь які в людину входять усі духовні дарування»?.. Вона лише торкнулася покривала божественного смирення, якого так прагнула, і, не впізнавши його, полетіла далі…
Читала Божі слова, не зупиняючись на них серцем, поки її раптом не обпекло одне місце:
— Петро сказав Йому у відповідь: Господи, якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді. Він же сказав: іди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса, та, побачивши сильний вітер, злякався і, коли почав тонути, закричав: Господи, спаси мене! Ісус зараз же простяг руку, підтримав його і говорить йому: маловірний! Чому ти засумнівався? І, як увійшли вони в човен, вітер стих.
Чому її так схвилювали ці слова? Наче Господь звернувся зараз не до Петра, а до неї… Чому їй стало страшно? Хіба вона маловірна? Хіба сумнівається в Господі? Хіба не вірує, що Він і в бурі не дасть загинути?.. «Я вже знайшла Господа! Я йду до Нього. Хіба можна забути те, що я бачила, те, що я пізнала?»
Однак душа все ще хвилювалася… Щоб заспокоїтися, Тетяна перегорнула кілька сторінок і почала читати страсті (страждання) Христові. І коли прочитала про палку́ обіцянку Петра: Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь, а потім про те, як тричі він зрікся та гірко ридав у покаянні, — Тетяна знову відчула це дивне хвилювання, наче йшлося не про Петра, а про неї…
На жаль, вона не сказала: «Святий апостоле Петре, заради твоїх гірких сліз охорони мене від самовпевненості, щоб твоїми молитвами я не впала й не потонула у хвилях житейського моря, схвильованого бурею напастей…»
Вона лише здивувалася: «Як він міг відректися?! Невже він був такий слабий?..»
Наступного разу, коли вони йшли з Іваном, Тетяна спитала:
— А в тебе є улюблені святі?
— Є!.. — тепло озвався він.
— А хто?
— Святий Іоан Богослов, Іоан Хреститель, Іоан Золотоустий. Преподобна Марія Єгипетська, преподобні Єфрем Сирін, Ісак Сирін, Максим Сповідник, Іоан Дамаскин; свята Варвара, звичайно… — Іван називав ці імена, трепетно торкаючись їх устами, а його обличчя осявало невимовне світло, наче він зустрічав тих, кого безмежно любив, — святитель Миколай, святитель Димитрій Ростовський; страстотерпці Борис і Гліб, святі праведні богоотці Йоаким і Анна, усі Києво-Печерські святі — кожний… Багато ще, багато!..
— А святий апостол Петро?
— Так! Святі апостоли Петро і Павло — особливо!..
— Іване… а як апостол Петро міг відректися?
Іван блискавично пронизав її поглядом — до самого серця. І схилив голову.
— Мабуть, тому, що Господь у цей час на мить відпустив його руку.
— А чому? Навіщо?
— Мабуть, для того, щоб він зрозумів щось дуже важливе, щоб він потім ніколи вже не падав. Ти ж пам’ятаєш, скільки він витримав — і не впав, — так само, не підіймаючи голови, промовив Іван.
— Добре, я подумаю над цим… Знаєш, Іване, що я хотіла ще в тебе спитати? Чому ти почав ходити в цю церкву, якщо у вас під домом — монастир?
Іван здивовано підняв голову.
— Я ходжу і в монастир.
— Я знаю, але саме це — твоя церква. Тут твій духовний отець. Сюди ти приходиш у неділю і на свята, тут ти співаєш. Невже ти не міг би співати там?
— Мабуть, міг би. Там є мішаний хор.
— Так чому ж?..
— Ти знаєш… я ніколи для себе це не пояснював… Може, я їх просто боюся?
— Кого? Монахів?
— Може, я до них ще не доріс…
— А до отця Євгена доріс? До наших парафіян доріс? Де твоє смирення?.. Ти боїшся тих, серед кого мусиш жити все життя? Ні, ти обманюєш себе. Придумай щось інше.
Іван розгубився. Справді, він не знав, чому замість улюбленого монастиря, в який ходив з дитинства разом із матір’ю, куди й тепер вона переважно ходила, він обрав саме цей «мирський», «сімейний» храм. Йому самому цікаво було це зрозуміти.
Коли він уперше переступив поріг цієї церкви, у нього було відчуття, що він прийшов додому. Хоч тоді там було не все гаразд… А потім там було багато роботи… І отець Євген… і пан староста…
Але він не розмірковував над цим, він почав ходити сюди, і все. А мати не заперечувала.
— Що, посадила тебе?
— Посадила.
— Ну подумай, може ти зможеш пояснити.
Іван промовив глибоко:
— Бог привів.
— Е, ні! Так можна про все сказати. А ти поясни.
Він подумав і знизав плечима.
— Можливо, я шукав церкву, де мені було б легше молитися?..
— А в монастирі важче?
Він усміхнувся від такої хитрої задачі, яка його геть збивала з пантелику. Але відповів серйозно:
— Ні. Там добре. Там дуже добре!.. Я не знаю… — і знову розгублено: — Ну ти ж сама бачиш, яка в нас церква і який отець Євген!..
— Ніхто не стане міняти краще на гірше, — згадала Тетяна колишні Іванові слова. — Монах Іван вибрав краще. Виходить, ця школа для тебе вища за монастирську…
Іван помовчав і якось несподівано відкрився.
— Знаєш, мене тягнуло до отця Євгена, я не міг від нього піти… чомусь… А потім він благословив мене бути дяком. І мені це дуже подобалося. Я так багато для себе там знаходив… І… це таке багатство!.. Може, тому? Може, тому я залишився в цій церкві? Можливо, я знайшов тут саме те, що необхідно було для моєї духовної немочі…
Тетяна переінакшила: «„Я знайшов для свого вогню відповідний жертовник“. Але він так красиво не скаже. Він просто не додумається до цього».
— … І ще я хотів знати весь богослужбовий устав бездоганно…
— А навіщо? Хіба ти хочеш стати священиком?
— Ні, не хочу, — поволі відповів Іван. — Я хочу бути простим монахом.
Це вперше він сказав їй, що хоче бути монахом (він і нікому не говорив, хіба коли його прямо про те питали; але всі чомусь знали про це).
— Тобі так подобалося бути читцем, а як же ти потрапив у хор?
Він наче думав, як це сказати, як саме відповісти…
— Я читав тихо й невиразно. Лариса читає набагато краще.
Це було не так! Лариса читала голосніше, але… Тут якась таємниця. І він приховує її. Скільки в його коротких словах відбилося жалю! Хто ж насмілився відібрати у нього його багатство?! Але Тетяна не спитала про це, вона зрозуміла, що він не видасть винуватців, і не хотіла далі засмучувати його.
— Але зараз, Іване, коли ти вже не читець, що тримає тебе тут? Вже ж ніяк не хор?
— Ні, не хор.
— А що? Чому ти тепер не переходиш у монастир?
Іван усміхнувся.
— Знаєш, це добре правило: без волі Божої не переходити з монастиря в монастир. А особливо тоді, коли важко… Тоді тим більше не треба переходити…
Тетяна зупинила його ясні тихі очі своїм поглядом. І промовила поволі:
— Так не переходь…
Він прочитав увесь красномовний підтекст цих слів в її очах: «Не переходь зовсім. Ніколи».
Тетяна вдивлялася в нього: чи є в неї хоч якась надія… І разом із ним вона поринула у глибину його серця, куди він так часто сходив. Там було так глибоко, що його очі зробилися темними, як нічне небо, і потаємними зорями в них засвітилося: «Усамітнення!!!» За цими зорями, у непроглядному для Тетяни світі жили Ангели й Архангели, усі Святі і Пречиста Діва Богородиця — усі ті, заради кого праведники залишають радості й утіхи цього життя та йдуть у безводні пустелі, щоб знайти чистим, до кінця відданим серцем нетлінне Боже Царство, щоб їх невимовно втішив Сам Господь…
Вона вже бачила це в Івані. Це було їй знайоме.
Він швидко сховав очі. Усміхнувся і сказав зовсім просто й буденно:
— Кожен повинен бути на своєму місці.