4
Василько не помилився. Їй часто ставало сумно й самотньо. Перший порив натхнення вичах (як це завжди буває), і на зміну прийшов довгий і складний час пробивання льоду власної душі.
Нескінченні потоки спокусливих, темних і журливих думок стомлювали її, і вона не знала, як їх позбутися. Вони занадто потужно бомбардували душу, а її боротьба була кволою та безуспішною. Виснажуючись і не маючи сил протидіяти своїм думкам, вона просто плакала, плакала без кінця…
«Щось я роблю не так, — думала вона. — Це депресія, хандра. Треба взяти себе в руки. Треба думати не про себе, а про інших людей, про Івана… А навіщо? Чим я можу йому допомогти? Навіщо я потрібна в його житті? Йому і без мене добре, і я йому тільки заважаю. Тільки заважаю! Стоп! Так можна дійти до самогубства. Це якісь неправильні думки. Якесь навіювання. Але як подолати його? Як вийти з цього стану?..»
Аби вона могла поговорити про це з Іваном! Але вона соромилася відкрити це перед ним, до того ж думка про свою непотрібність усе ж таки запала їй у душу.
Тетяна схудла і змарніла.
Коли Іван проводжав її після церкви додому, вона була такою щасливою, що забувала всі свої біди й проблеми, і всі погані думки відступали. Вона розпитувала його про церковні догмати, про службу, ікони, святих, сама розказувала йому щось — і все було так добре!..
Але тільки-но Іван відходив, і не встигав іще зникнути з очей, як вона танула, мов сніг на сонці, і вся ставала сльозами…
— От до чого тебе довела церква! — докоряла їй мати.
— Та до чого тут церква?! — гаряче виправдовувалася Тетяна, наче через неї соромили Івана. — Це я сама така…
— Поки ти не пішла до церкви, ти такою безголовою не була!
О, як вона могла пояснити?.. А що — й сама не знала…
Мама кричала, гнівно звинувачуючи церкву в усіх гріхах і бідах, і це було особливо боляче. А взагалі боляче було все.
— Що це за хлопець тебе проводжає? Мені вже доповіли у дворі.
— Це мій одногрупник. Іван.
— Він що, теж до церкви ходить?
— Мамо, ну яка різниця?
— Це він тебе затяг туди?
— Мамо, дай мені спокій! — і вона кидалася в кімнату плакати…
Тетяна відчайдушно намагалася загальмувати своє сповзання в безнадію. «Має ж тут бути якийсь… ключик, якась зброя, здатна подолати ці напади хандри», — міркувала вона. І почала молитися (бо вона ж знала, що молитвою і постом долають усі спокуси і самий рід бісівський). Вона прочитувала по пів молитовника, але тільки втомлювалася і дратувалася. Тоді Тетяна посилила свою молитву постом. Вона вирішила одразу ж пустити в хід важку артилерію і сіла на хліб і воду. Але душевна рівновага та спокій не тільки не вернулися, а ще й далі відійшли від неї. Нарешті вона так знемогла, що її покинуло всяке бажання боротися.
Почався навчальний рік. Але Тетяні це було байдуже. Вона не могла примусити себе вчитися — і швидко поїхала вниз. Єдиною її втіхою було лише те, що вона могла тепер бачити Івана щодня. Здавалося, саме для цього вона і приходила на пари.
Іван уже давно помітив, що з нею щось діється. Він бачив, що Тетяна сумує, і тривожився за неї. Але вона мовчала, і він не міг дізнатися причини її журби. Він вважав, що перша допомога в такій біді — це сповідь, але, знаючи її волелюбну вдачу, боявся їй це пропонувати, особливо зараз, у такому стані. Боявся, що вона може сприйняти це як тиск і зовсім зірватися. Він міг тепер тільки молитися за неї і намагався молитися ще сумлінніше.
Тепер уже він шукав її на перервах, щоб сказати щось добре та хоч якось розважити її і навіть розсмішити. Вона дивилася на нього вдячно, але в душу заповзали думки, що вона безнадійна і тому лише даремно обтяжує його. Від цього їй нестримно хотілося плакати, і вона тікала від нього, і знову сварила себе, що, замість друга, стає для нього лише тягарем.
Після того, як Тетяна втекла від нього у сльозах, він набрався сміливості, помолився, щоб Господь благословив його, і сказав:
— Тобі треба піти на сповідь.
— Добре, я піду, — несподівано легко погодилася вона.
— І скажи на сповіді, що ти сумуєш.
— Хіба це гріх?
— Так.
О, які добрі були в нього очі! Якби не ці очі, вона давно б уже впала у відчай. Але коли вона говорила собі: «Я йому не потрібна, і нікому така не потрібна», — то бачила в його очах заперечення цієї думки — вона не вірила і не могла не вірити одночасно…
Після сповіді, на якій священик досить строго, хоч і з великим розумінням і теплотою наставив її на пуття, і після Причастя їй вперше за кілька місяців стало легше. Якась жінка з такими ж добрими, як у Івана, очима підійшла до неї, поцілувала і простягнула їй книжку.
— Вітаю вас зі Святим Причастям!
Тетяна здивувалася і взяла подарунок. Це була «Невидима боротьба» старця Никодима Святогорця в перекладі святителя Феофана Затворника.
Прийшовши додому, вона розгорнула книжку і стала читати… просто про себе. Святий старець звідкись знав усі її проблеми, усі найпотаємніші думки!.. Виявилося, що в її боротьбі у жодному разі не можна було чинити того, що вона вчиняла. Старець докладно пояснив їй, що́ саме треба тепер зробити і яким чином зробити це найкраще. Увесь тиждень Тетяна читала і зараз же намагалася виконувати поради святого, і майже фізично відчула полегшення.
Його книга стала для неї духовним проводирем, її безвідмовною зброєю проти нападу лукавого духа, проти її власних хибних думок і потаємних гріхів. І світ їй розвиднівся.
Це був страшний урок. Тетяна впевнилася в тому, що в духовному житті самодіяльність заборонено, і сваволя, на яку вона так звикла покладатися, може стати причиною загибелі. Вона зрозуміла, що йти до Бога не можна без мудрої ради, і запевнилася у правдивості Іванових слів: «Власна думка — то не цінність. Добра думка — цінність».
Через тиждень вона ділилася своєю радістю з Іваном:
— Це, певно, сам ангел дав мені цю книгу.
Він ніжно усміхнувся і сказав:
— Це була моя мама.
Невдовзі Тетяна придбала собі ще деякі книги Святих Отців, на які найчастіше посилався Іван, на які посилалися шановані нею священики: повчання авви Дорофея, «Отечник» святителя Ігнатія (Брянчанінова), вибрані твори святителя Феофана Затворника, «Ліствицю» преподобного Іоана Ліствичника, «Моє життя у Христі» святого Іоана Кронштадтського та збірку настанов оптинських старців.
Ці книги вона читала вибірково і дуже помалу, бо кожен вислів занадто переповнював її.
Їй довелося завести ще один зошит. Вона навіть почала якось систематизувати прочитане, складаючи свою власну настільну книжку:
- Гордість є крайнє зубожіння душі, яка мріє про себе, що вона багата, і, перебуваючи в пітьмі, гадає, що вона у світлі.
- Хто в бесіді вперто бажає наполягти на своїй думці, навіть і справедливій, той нехай знає, що він одержимий диявольською недугою (гординею).
- Ніщо так не ганьбить того, хто кається, як обурення й роздратованість, тому що покаяння потребує великого смирення, а дратівливість є ознакою великої зарозумілості. (Прп. Іоан Ліствичник).
Не суди
- Не май пристрасті помічати у ближньому всілякі гріхи й осуджувати його, як це звичайно буває з нами; кожний за себе відповість Богові, у кожного є совість, кожен чує Слово Боже, знає волю Божу або з книг, або зі слів інших; особливо не дивися зі злим наміром на гріхи старших за тебе… кожен перед своїм Господом стоїть або падає (Рим. 14:4); а ти свої гріхи, своє серце виправляй.
- Бог довготерпеливий і милосердний до тебе: ти це відчуваєш щодня багато разів. Будь і ти довготерпеливий та милосердний до ближніх своїх.
- Біда наша в тому, що ми своє зло приписуємо ближньому.
- Не стався вороже до грішника ні внутрішньо, ні зовнішньо, але уявляй перед собою свої гріхи та усердно кайся в них, вважаючи себе СПРАВДІ гіршим за всіх. (Св. прав. Іоан Кронштадтський).
- Якщо людина не буде передусім бачити своїх гріхів, то ніде не зможе вона перебувати перед Богом.
- Нікому не докоряй, бо не знаєш, що станеться із самим тобою.
- Підтримуй немічного, улюблений, бо сильний не має потреби в тобі. (Прп. Єфрем Сирін).
Чомусь слова Святих Отців народжували в ній якийсь дивний спокій, той глибинний, невимовний спокій, який вона знаходила раніше тільки поруч з Іваном… Ці слова викривали її, запалювали совість пекучим огнем, жахали відкритою істиною — але, однак, вони завжди втішали! Таке диво!..
Учення святих було для неї незбагненним і недосяжним, але їй постійно здавалося, що Іван живе саме так, як вони вчать; і живе, і думає, і дивиться на світ — саме такими очима. «Значить, можна цього досягти! Значить, це справді можливо…»
Тетяну вразило, що Святі Отці — всі! — знали такі глибини її душі, про які вона й не здогадувалася! «Звідки їм, відлюдникам, відомі такі глибини людські, що їх не здатні осягнути ніякі інститути філософії та психології?!
Її не переставало захоплювати й те, що вже відкрилося їй раніше: хоч би в якому часі чи місцевості жили подвижники Церкви, вони говорили те саме. Наче єдиними устами, єдиним серцем! Колись давно Іван казав їй, що всі святі з’єднані одним Духом Божим — і тепер вона запевнилася в існуванні того «невидимого стрижня — від землі до неба — незмінного і нездоланного, як і Сам Господь»!..
- Не сперечайтеся один з одним ні з якого приводу, не говоріть погано ні про кого, не судіть ні про кого, не засуджуйте і не принижуйте нікого ні словом, ні в серці, зовсім не нарікайте ні на кого, не підозрюйте нікого ні в якому злі.
- Смиренномудрий навіть не має язика мовити про когось, що той — недбалець і нехтує своїм спасінням. Він не має очей, щоб бачити недоліки інших. Він не має вух, щоб слухати слова й розмови душетлінні… Даремна праця того, хто поза смиренням постує та підіймає тяжкі труди. (Авва Ісая).
- Коли можна сказати, що людина досягла чистоти? — Коли всіх людей вона бачить добрими і нікого не вважає нечистим та оскверненим, тоді насправді вона чиста серцем. (Прп. Ісак Сирін).
Цього року була дивовижно красива осінь. Бабине літо затягнулося за середину жовтня, дні стояли такі теплі й лагідні, що неможливо було уявити прийдешнього холоду, пронизливого вітру і мряки, голих дерев…
Тетяна йшла поряд зі своєю мовчазною розрадою, зі своїм спокоєм і захистом, другом, братом, учителем… Вона вдихала настояне на сонці повітря, дослухалася до тихого шуму дерев — такої знайомої, лагідної розмови…
— Іване, як навчитися не говорити людям нічого зайвого й поганого?
— Це дуже просто, — усміхнувся він. — Треба не думати нічого зайвого й поганого, тоді нічого такого й не скажеш.
— Це дуже просто! — розсміялася вона. — Це ж насправді найскладніше!..
Вони йшли під неоглядним синім небом у прозорій осінній тиші між сонячними водоспадами старезних лип; з того сонця іноді виринали рубінові розсипи горобини; дорога йшла вже нагору — і там осінь зустрічала їх казковими квітами ошатних кленів… Вони йшли поруч, і їй здавалося — саме тому все навколо перетворювалося на скарби, і так сонячно, так багато, так повно і тепло було в душі, і так легко було підійматися вгору…
«Які мізерні на цій висоті, — міркувала вона, — стають мирські втіхи й розваги, які нікчемні! О, як нас обманюють гріховні бажання! Приваблюють маревом насолоди — і завжди дають гіркоту! І тісноту, і морок, і відчуття порожнечі!
Істинно, як кажуть святі, пристрасті — це скорботи».
Пристрасті — ті самі скорботи
- Погано не мати погані думки, а підкорятися їм. У них ми не вільні, така наша природа, затьмарена гріхом; думки були й у святих. Наша вільна покора думкам чи боротьба з ними — ось де наша перемога чи поразка. (Свящ. Олександр Єльчанінов).
- Знай, що одна частина душі розумна й розсудлива, друга ж — пристрасна й нерозумна. Першій з природи належить панувати, а другій слухати й коритися розумові. Отже, не дозволь, щоб твій розум потрапив у неволю і став служити пристрастям. Водночас не допусти пристрастям піднестися проти розуму й перебрати на себе владу душі. (Свт. Василій Великий).
- Початок усіх пристрастей — самолюбство, а кінець — гордість. Хто відсік самолюбство, той відсік і всі пристрасті. (Прп. Максим Сповідник).
- Умертвлення всім пристрастям — смиренномудрість, і хто придбав цю чесноту, той подолав усі пристрасті. (Прп. Єфрем Сирін).
- Пристрасть безумовно підлягає або рівноцінному покаянню, або майбутнім мукам. (Прп. Філофей Синайський).
- Чому тобі буває важко від безперервних нападів пристрастей — що більше бажаєш противитися їм, то більше вони лютують? Є в переданні старців оповідь, як біс казав якомусь подвижникові, що став на молитву: лягай і спи, з лінивими ми не воюємо. Так і тут: спротив спричинює боротьбу. (Прп. Іларіон Оптинський).