5
Друге чудо в її житті сталося взимку.
Одного разу вдень Іван узяв телефонну слухавку й почув Тетянин голос. Він зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, бо вона йому ніколи не аелефонувала.
— Іване, помолися за мою маму. Її зараз забрали на швидкій. Інсульт.
— Давай молитися разом. Відкрий Псалтир і читай.
— Не можу: мені треба негайно зібрати деякі речі та їхати з грошима в лікарню.
— Їдь, я помолюся. А де тебе шукати? Я під’їду.
— Поки не треба. Я тобі зателефоную. Ну бувай.
Поклавши слухавку, Тетяна все ж таки вирішила прочитати хоч одну «славу», а тоді вже їхати.
Вона не встигла ще дочитати її до кінця, як у двері подзвонили. На порозі стояла її мама.
— Таню, що трапилося? Як я опинилася в машині? І я без ключів…
— Мамо!.. хто тебе відпустив?!
— Таню, я здорова, чого ви всі так лякаєтесь?! І лікар сказав, що я здорова. А що трапилося? Я знепритомніла? Нічого не пам’ятаю…
— Мамо!.. Тебе врятував Іван! Ні, це тебе Бог врятував.
Після цього Тетяна взяла собі за правило вичитувати всі ранішні й вечірні молитви, які є в молитовнику.
Іван давно казав, що це дуже потрібно. Але казав не прямо, а наче як загальне міркування. Він тепер намагався не радити їй чогось конкретного, і вона мусила здогадуватися про його побажання сама та виявляти ініціативу.
А почалося все от із чого. Вона прочитала у Святих Отців, що людині в духовному житті конче потрібен досвідчений духовний керівник — старець (не обов’язково старий, але обов’язково досвідчений і побожний, щоб учив і самим прикладом своїм). Старця можна було вибрати за власним бажанням — підказкою серця, але якщо ти вже вибрав, то мусиш покладатися на його волю беззаперечно і виконувати (без жодної корективи!) все, на що він благословляє.
Тетяна вирішила, що її старцем віднині буде Іван, і з того часу ловила кожне його слово й виконувала все так сумлінно, що Іван це скоро помітив — і став значно обережнішим… І тепер усе частіше, коли Тетяна його про щось питала, він відсилав її до їхнього священика, отця Євгена.
— Він краще тобі зможе це пояснити.
Але й Тетяна не збиралася так просто здавати своїх позицій і відмовитися від свого старця. Вона сумлінно ходила до отця Євгена, але й Івана слухалася бездоганно.
З того часу вони змагалися в покорі: один намагався нічого не радити, а друга — виконувати й невисловлену пораду.
Отже, тепер Тетяна наважилася взятися за молитовне правило і, як заведено, сповістила про це старця. Іван зрадів.
— Це дуже, дуже добре, це просто необхідно! Ти ще побачиш, як це правило рятуватиме тебе!
— Не знаю… Я поки що не бачу в цьому читанні нічого корисного для себе. Я навіть часто не розумію, що читаю, і до душі геть не доходить.
— Може, треба бути уважнішою…
— Я стараюся, але не виходить. Ну що мені робити, щоб ті слова були «сходами вглиб»?
— Мабуть, отець Євген міг би дати тобі якусь добру пораду…
— Я взагалі не розумію, навіщо це!
— Навіщо молитися?
— Ні, навіщо молитися я, слава Богу, вже зрозуміла. Навіщо така… жорстка регулярність: і вранці, і ввечері — і так усе життя.
— Та це ж не складно! — щиро запевнив її Іван. — Це не обтяжить тебе! Тебе ж не обтяжує твоє дихання; тобі ж не складно вмиватися щоранку і прибирати в кімнаті, прати, готувати їсти, — (чесно кажучи, вона майже не займалася тим побутом: їй було це нудно, та й ніколи), — ти до цього звикла і тобі це просто. Так і тут… Знаєш, мені колись запам’яталися слова пророка Єремії: Народ мій не знає Господнього розпорядку. Пташки знають, і все творіння знає, а ми — ні… Нам треба докладати зусиль, щоб повернутися, щоб усе стало на своє місце… А безладдя спорожняє душу.
— А у мене в житті — суцільний безлад…
— У мене теж безлад, — тихо сказав Іван. — Але так не повинно бути. Бо коли все на своєму місці — тоді краса.
«Ти ба! Он як: усе має бути на своєму місці… Як це дивно! Скільки я ходжу до церкви, стільки й відкривається найважливіших і таких простих, але чомусь неусвідомлених досі речей. Простих і незбагненно глибоких одночасно. Щодня — якесь відкриття, якийсь незнаний, розкішний, конче потрібний подарунок. Це дорога безперервних і незглибних відкриттів. І яка безодня Божої щедрості, і яка неповторність!..
От я читаю Євангеліє, і фраза, яку я знаю напам’ять, раптом оживає в душі й усю мене перевертає. Євангеліє відкривається саме́, коли я готова його сприйняти, і кожне слово справді тоді стає на своє місце… Яке багатство! Яке невичерпне джерело дарувань! Хіба я могла подумати тоді, колись, що тут, поруч зі мною, — неприховані скарби, такий водоспад дорогоцінностей, цілющий дощ із самого Небесного Царства?! Цей небесний дощ зрощує в душі квіти невимовної краси й насаджує там рай. І ходиш по раю, і знаєш, що не провалишся, і що він нікуди не зникне, бо все, що в тому раю — справжнє! І земля, і квіти, і небо…
Господній світ сповнений чудесами. Вони не такі явні, як ті, що показав мені Господь напочатку, вони таємні й сокровенні, і вони ще глибші за ті…»
Дивно змінилися також її стосунки з батьками. Раніше Тетяну дратувала їхня приземленість, життя в суто матеріальному світі. Раніше так стомлювали нескінченні непорозуміння… Але тепер вона замислилася над тим, що не тільки вони, а ще більше вона ніколи не розуміла їх. Тетяна спробувала подивитися на них очима Івана і… побачила зовсім інших людей!.. Вона побачила, що батько — цей байдужий до всього, вічно заклопотаний математик-викладач — душею дуже довірливий та безпорадний і щиро, хоч, може, невміло, любить їх з мамою, любить природу і все живе. Побачила, що її мама, завжди така практична й самовпевнена, тільки приховує за своєю категоричністю страх перед цим світом, страх за наступний день. Вона побачила, що її батьки намагаються знайти ґрунт, щоб хоч якось утриматися в цьому світі, і, спираючись на земні цінності, бентежаться й нервують, бо не можуть знайти в них певності…
Тетянине серце пройнялося жалем і любов’ю до батьків, їй хотілося якось полегшити їхній тягар неспокою, заспокоїти їх, утішити. Вона припинила з ними сперечатися і шукала того, що могло б їх порадувати.
Результат був дивовижний: вони теж почали «розкриватися». Вони відгукнулися на її співчуття добротою, чуйністю, мудрістю, щиросердям… Які вони виявилися прекрасні!
«Чому ж я раніше цього не бачила в них? Вони ж не були інші, вони були ті самі… Але я не бачила, не розуміла, не любила їх…»
Батьки зворушливо почали розповідати Тетяні про все, що стосувалося церкви і Бога, чи те, що бачили по телевізору, що чули й читали в газетах. По-дитячому демонстрували свої знання в цій галузі, а іноді, наче мимохідь, про щось її питали: а що це за свято, а навіщо це, а навіщо те, а чому так, а для чого?.. Іноді вони щиро обурювалися через те, чого не розуміли в церкві, і Тетяна обережно та з любов’ю (як Іван) пояснювала їм щось, і вони заспокоювалися. Усе-таки всі прагнуть миру; серце людське мучить неспокій, нерівновага, і як воно радіє, коли знаходить той бажаний мир!..
На Великдень мама вперше спекла паски та пішла з дочкою до церкви святити їх. І простояла на службі всю ніч. «Ні, я зовсім не знала своїх батьків! — міркувала Тетяна. — Усе міняє любов… Усе міняє любов!»
Її любов до Івана неухильно зростала. «Як це може бути? — дивувалася вона. — Кілька місяців тому мені здавалося, що більше вже в серце вміститися не може, що воно сповнене до краю. А зараз я люблю більше, глибше, міцніше. Як це може бути?! І яка я була колись дурна, що очікувала відповіді на свої почуття! Ні! Я вже безмежно вдячна Богові за те, що він є! Що така людина, як він, існує на світі».
Пройшов рік. Щотижня Іван проводжав її додому. Тепер так часто вони розуміли одне одного без слів. Іноді він ще не скаже, а вона вже продовжить, і вони сміються, як діти, або переймаються чимось разом… А коли прощалися — Тетяна йшла не озираючись. Душа бриніла, переповнена солодким болем. «Наче сонце покидає мене, мій улюблений!.. Ні, ти зі мною! Ти — в моїм серці!.. Але так далеко… Як пережити розлуку з тобою?!»
Вона звикла стримувати свої почуття і непомітно для себе стала мужньою.