6
Почалися підготовчі до Великого Посту тижні. Хористи після служби розучували зворушливі піснеспіви. Вже діставали постові рушники й підготовляли Голгофу.
У церкву зайшов тихий дух покаяння…
Церковний староста з благословення отця Євгена організував по суботах читання богослужбового Псалтиря. Люди приходили й читали вголос, змінюючи одне одного.
… Душе, покайся раніше кінця твого, бо суд неминучий для грішників і нестерпний. Взивай до Господа розчуленим серцем: згрішив я свідомо й несвідомо. Щедрий, молитвами Богородиці помилуй мене…
… Коли сяде на Престолі Суддя, обступлять ангели, затрубить труба і запалає полум’я, що скажеш, душе моя, коли поведуть тебе на суд? Тоді люті діла твої всі постануть перед тобою і виявляться всі гріхи твої. Тому-то раніше кінця взивай до Судді: Боже, очисти і спаси мене…
Після тих читань був зовсім інший настрій, зовсім інші розмови.
Душа починала бачити свій стан, і легше було розповідати про нього. Цього часу Тетяна приступила до Івана з проблемами своєї душі, і він не відмовив їй, не відправив до отця Євгена, а вдумливо намагався відповісти на її запитання.
— А від чого буває так, що іноді в душі тепло, і щось розумієш, і хочеться молитися й думати про вічне, і бачиш свої гріхи, і любиш людей, а іноді — нічого нема — порожньо. Душа нечутлива, думки безплідні.
— Господь дає нам іноді благодать молитися і щось розуміти. Але ми не зберігаємо, не втримуємо її. Найбільше її загашає суєта: порожні думки, розмови, осуд, забуття смерті й відповіді перед Богом, лінь до молитви, до всього духовного — усе це, як морозний протяг, знищує теплоту благодаті.
— А як зберігати цей дар?
— Не охолоджуватися.
— Але ж людина не може весь час думати про божественне.
— Може. І не тільки думати, а й жити. Богомислення — це не міркування, це — життя з Богом і виконання Його заповідей. Якщо ми віддаємо своє серце й розум суєті, значить у нашому житті з Богом щось не так… Наче сказати своєму нареченому: «Відійди, бо мені з іншими цікавіше спілкуватися»… І ще колись чув таке: всі люди, як дерева взимку, ззовні однакові. І не видно, де сухі, а де живі. І тільки навесні буде видно. Так і у воскресіння мертвих відкриється, чия душа була порожня, а чия повна, і чим повна.
— Мені здається, що я тупцюю на місці: нікуди не йду і нічого не досягаю.
— Це завжди так здається. Але це не так. Ми ще тільки проростаємо, нам іще рано чекати від себе плодів. Нам треба з Божою допомогою зростати собі, а Бог дасть усе свого часу. У Бога на все свій час.
— Але ж християнські подвиги прискорюють шлях до досконалості!
— Ти хочеш подвигів?
— Я хочу дійсної, справжньої досконалості!
— Ти знаєш… до справжньої, мабуть, ми не здатні… — наче винувато промовив Іван. — Для нас достатньо малого: не осуджувати, не мати злоби ні в якому вигляді (бо злоба багатолика, як кажуть святі). Цього ми можемо досягти, і це така радість! У цьому теж є часточка чистоти серця, часточка досконалості… А вірний у малому і у великому вірний.
— Нічого собі «мале»! Спробуй такого досягти!.. І якщо це тільки початок, то мені справді зарано думати про досконалість… Тоді скажи мені, що скоріше наближає до Бога: читання Слова Божого, чи молитва, чи піст, чи беззаперечний послух наставникові, чи самозречене служіння ближнім?
— Наближає, мабуть, не це… — промовив Іван дуже повільно, наче співав улюблену молитву серця. — Наближає, мабуть, лише смирення. Заради нього — усі подвиги, і піст, і послух, і служіння. Заради нього — терпіння скорбот. І все в цьому житті з нами трапляється заради нього. Якби все в нашому житті було для нас щаблями до нього!.. Усе зростає у смиренні з вірою, а в гордині, навіть із вірою — усе в’яне.
— А що таке смирення?
Іван мовчав. Він не знав, як торкнутися словом цієї величі…
— Святі Отці кажуть, що воно невимовне… Кажуть, що це двері, крізь які в людину входять усі духовні дарування. Кажуть, що смирення повертає людині втрачений образ і подобу Божу.
— Як же знаходити таке багатство?
— Мабуть, його дає Сам Бог — це дар за послух, за добру думку про всіх як про ангелів, посланих Богом навчати нас прощенню, терпеливості, істинній любові, за боротьбу із самолюбством, за самовідданість і самозречення, за цілковиту довіру Богові — тут одне благо народжує інше.
— Знаєш, Іване, можна я тобі скажу правду? От я розумію, що таке покаяння. Це я розумію, але я не розумію… є дещо таке, чого я не можу прийняти.
— Що ж це? — здивувався він, миттєво вийшовши зі своїх глибин, і подивився на неї з дитячою допитливістю.
— Ти тільки не примушуй мене це робити, бо я не зможу!.. Я не розумію, як можна… жити на колінах.
— Жити на колінах?.. — Він розсміявся чистим, дитячим сміхом. — Так на колінах же зручніше, Тетянко! — і глянув по-материнськи лагідно. — З колін нижче падати… А з земного поклону взагалі неможливо впасти.
— Ти що, боїшся впасти?
— Боюся, — серйозно зізнався Іван.
— А хто мені казав: «Не бійся!»?
— Так це ж Господь так казав: не треба боятися смерті. Смерті дійсно боятися не треба, а падіння — треба. А ти злякалася, Танусю, того, чого нема!.. Стати на коліна — це добре. Буває так добре… що нічим не заміниш…
— Не знаю. Зараз я не змогла б… Але все може бути. Ти привів мене в таке місце, де все сповнено несподіванками і все обертається на добре, але зовсім не так, як думалося або уявлялося… І все сповнено чудесами. Великими й малими. І завжди незглибними.
— Це правда — так завжди в церкві! Це дорога безперервних відкриттів і Царських дарів.
— Ти сказав мою думку! Це мої слова!..
І була в них цього часу дивна спорідненість, наче єдина на двох душа…
І знову вона спитала його:
— А від чого буває таке, що іноді зовсім не бачу своїх гріхів, а іноді відчуваю себе найгіршою в світі, аж до відчаю… такою грішною, що таких поганих іще не було?
— Це буває від гордості.
— І те, що я найгірша — від гордості?
— Так. Якщо «аж до відчаю», то так.
— А справді, я щось таке читала… В Олександра Єльчанінова — згадала! А чому ж тоді святі вважали себе останніми людьми?
— У святих це… інакше. Вони наблизилися до Бога, і в Його світлі бачать себе темними і плачуть. Але це почуття в них — постійне, воно не коливається. І головне, святі бачать, як безліч їхніх гріхів поринає, мов піщинка, у безмежному океані Божого милосердя. Їхні сльози завжди сполучені з упованням, тому вони сповнені радістю. Це плач і невимовна радість одночасно. Смирення святих народжується в них від великої любові до Бога, а наше хитке й пристрасне почуття негідності народжується від нелюбові та недовіри. Це зовсім інше почуття.
— Хіба ти не досяг «не хиткого» смирення?
— Я поки що нічого не досяг, — зі щирим жалем визнав Іван. — Я слухаю на службі небесні слова і приймаю незаслужено Божу благодать, але — іноді й непомітно для себе — позбуваюся її… У тому ж то й річ, що наш духовний стан постійно змінюється. Ти можеш думати, що ти ще вгорі, а насправді ти вже далеко внизу. Тому Господь і сказав: Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу. Треба постійно пильнувати, щоб утримати те, що маєш, і хоч потроху, але постійно підійматися. І не відступати. Хоч би які обставини чи думки спокушали. І знати, що відпочинку не буде до смерті. Це війна. І тут воюєш за вічне життя, за відновлення Божого образу в собі, за повернення до Бога. Тому відступати не можна.
Їй так дивно було бачити Івана воїном, і досвідченим воїном…
— Невже ти можеш сумніватися, що Господь помилує тебе?
— Повір мені, Таню, що я живу в постійному страсі спотикнутися і впасти. Але Бог дав нам надію на Його милість…
— Іване, ти що, справді вважаєш себе поганим?
— Мабуть, не так навіть поганим, як недостойним… Недостойним такої милості, такого… багатства… Моє життя дуже нице, злиденне… Невдячне! І за це так мало соромно!..
— Але ж ти, Іване, ніколи не грішиш!
— Не грішу?.. — Він хитнув головою і, їй здалося, із самого серця видихнув слова молитви: — Оточили мене беззаконства мої, і я не можу оглянути їх, бо їх більше, ніж волосся на голові моїй, і серце моє стиснулося в мені. І ще: Боже мій! Наче безодня моря, така безліч провин моїх, і я потопаю з гріхами моїми — отакий я насправді… Але якби мені й здавалося, що я не грішу, все одно я не знаю, чи праведне моє життя перед Господом. Бо інший суд людський, а інший Божий. І я не можу знати, чи не зрадив я Бога якимось своїм вчинком чи думкою. Я тільки дуже хочу не зрадити і молюся, щоб Господь помилував мене і напоумив, якщо я вчиню щось негідне. Я боюся цього більше за все.
— Це дуже, дуже для мене дивно, Іване. Помолися за мене, щоб я це зрозуміла. Я хочу зрозуміти тебе… І ще в мене питання. Я читала, що розпач — один із найтяжчих гріхів. Що це наче другий полюс безпідставної надії на Боже милосердя тих, хто не кається. Безпідставна надія — це гріх проти Божого правосуддя, а розпач — проти Божого милосердя. І обидва гріхи — найтяжчі, бо це є хулою на Духа Святого. Але ж як можна уникнути розпачу? З безпідставною надією все зрозуміло. А от розпач — це ж як вибух; буває, що й не встигнеш замислитися, а вже спалахнеш і зробиш щось страшне…
Іван не поспішав відповісти, і вона додала ще:
— Я розумію, що розпач не виникає на порожньому місці. Він виникає у людей, які й раніше не дуже довіряли Богові.
— Так, це ти дуже правильно сказала… Але ж ми можемо зростати в довірі. Ми ж не даремно кажемо: Нехай буде воля Твоя… Якщо ми кожного дня віддаватимемо в Його всемилостиві і всемогутні руки своє життя і життя своїх ближніх, то й у важку хвилину буде легше подолати безнадію, страх і сумнів. Господь нікому не дає випробування понад силу, навіть якщо воно здається таким. Він один знає міру сил кожної людини, і у випробуванні Господь завжди подає допомогу: через людей, через обставини, через добрі думки. Але від нас залежить — повірити чи не повірити Йому… Нам більше за все потрібне смирення! Смиренні знають глибину своєї хвороби і не жахаються ні своїх падінь, ні болісного лікування, яке призначає їм Господь скорботами й бідами, щоб спасти їх од вічної скорботи і нескінченної біди. Смиренні довіряють Богові, і вони не залишаться посоромленими!.. Треба молитися — у цьому теж є смирення: молити Його… і шукати не своєї, а Його правди…
Тетяна мовчки міркувала над його словами, і їй подобалося мовчати біля нього. Але вона не могла так довго затримувати його.
— Іване, я ще останнє спитаю. Вибач, якщо я втручаюся не в своє діло. Але ж ти можеш мені не відповідати… Я вже давно думаю, чому ти весь час сповідаєшся і ніколи не причащаєшся?
— Я причащаюся, — не одразу ж відповів Іван. — У монастирі.
— А чому? Хіба це має значення, де причащатися?
— Не має ніякого значення.
— Так чому ж?..
— Так отець Євген благословив.
Це була аксіома.
— Ну гаразд, не буду більше задавати питань. Ні, ще одне, тепер уже справді останнє. Іване… ти іноді посеред служби стаєш блідим і згинаєшся. У тебе щось болить?
— А ти куди дивишся під час Літургії?
— Я дивлюсь куди треба, не хвилюйся. Я не часто на тебе заглядаю.
«О, ти підказав мені цікаву думку: я дивлюся на вівтар крізь тебе… Це справді так!»
— Але насправді, що з тобою?
— Та це дурниці, Таню! У мене щось подібне і в дитинстві було. Воно мене не турбує.
— Іване, я не пропоную тобі про це багато думати, але трохи — треба. Повір мені, Ванечку. Пообіцяй, що щось із цим зробиш… Ну я так і знала, що ти мовчатимеш! Ну що мені, за руку тебе до лікаря вести? Ти ж розумієш, що це потрібно. Не тільки монахи — ніхто не любить до лікарів іти, але буває — треба.
— Добре, я… зроблю все, що можна. Спасибі тобі!
— Ну йди, тебе вже виглядають.