6
Але вогонь повертався і пік.
Відкриваючи очі й усвідомлюючи попереду день, Тетяна зціплювала зуби і над силу вставала, над силу молилася, над силу йшла вперед, нікого не помічаючи навколо себе. Маринка і всі друзі наче вмерли для неї. Вона не знала, чи вона їх бачить, чи ні, чи вони є, чи їх нема.
Маринка довго ходила за нею, як тінь, підступаючи то з того, то з іншого боку. Одного разу Тетяна обернулася до неї і, пропікаючи її темними очима, сказала: «Маринко, не ходи за мною. Я зараз не можу. Я на межі. Прости мені. Коли я зможу, я сама до тебе підійду. Молися за мою душу. І не ходи… » Маринка зрозуміла. І молилася!..
З регентом було гірше. Тетяна кілька разів так посварилася з ним, що він навіть на неї образився. Але за це отримав чергову епитимію від отця Євгена і таку «вичитку», що потім не знав, як перед Тетяною вибачатися (за її провину!)…
Але вона не знала, не помічала цього. Вона лише безперервно з останніх сил несла свій тягар. З дому — на роботу, в університет, у церкву, додому — без кінця, без відпочинку, переводячи дихання лише на сповіді й після причастя.
Вона питала себе: «Невже хоч колись може бути таке, що я прокинуся і скажу: „Доброго ранку! Яке щастя, що Господь дав мені цей день!“?»
Не чуючи себе, вона йшла безкраєм палючої пустелі…
І знову — той самий нескінченний і, здавалося, безнадійний вир. І звідусіль — спокуси. І щодалі — болісніші.
— Отче, мене останнім часом переслідує якась жінка з нашої церкви і каже, що це я спокусила Івана, що він через мене втік. І починає мені розповідати, який страшний гріх — спокуса, і що я зіпсувала Івана, що це не лише її думка, а й багато хто так вважає, що вони давно вже все бачили, і що я поводила себе…
— Таню! Ну ви як маленька… Таню!.. Ну що це ви?.. Ну що ви розплакалися?.. Таню… — і раптом священик зрозумів, що її мучить зовсім не образа. — Бідна моя дитино! Заспокойтеся. Це неправда, Таню! Це неправда!
— Ви так вважаєте? Ви чесно так вважаєте, чи тільки мене заспокоюєте?
— Це неправда. Ви нікого не спокусили! Ви хоча б не сердитеся на ту жінку?
— Ні, слава Богу, не серджусь. Але я обходжу її… Знаєте, отче, вона мені чогось така страшна… Мені здається, що вона відьма.
— Відьма? Ви це серйозно?
— Серйозно… — трохи зніяковіла Тетяна. — Ну це ж правда, що бувають чаклуни?.. У неї такі недобрі очі, що в мене ноги підгинаються від її погляду. Мені здається, вона накликає на мене якусь біду…
— А ви знаєте, що це великий гріх — так думати?
— Ні, я не знала… А чому?
— Тому що, по-перше, ніхто, крім Бога, не має влади над нашим життям. Ні над здоров’ям, ні над обставинами, ні над чим. У силу відьом вірять тільки ті, хто не вірить у силу Божу, хто не довіряє Богові. Це гріх проти Бога. А по-друге, якщо та жінка й чаклунка, звідки ви це знаєте? Вона ж вам про це не казала? Ви у своєму серці звинуватили людину у смертному гріху, обмовили її. Це гріх проти ближнього. Страх перед чаклунами та безпідставне звинувачення в чаклунстві — це порушення двох найголовніших Божих заповідей. Звичайно, після такого не тільки ноги підгинатимуться, але й розум може серйозно пошкодитися. Отже, покайтеся і більше не думайте так. Домовились? Ну добре, кажіть тепер, що ви хотіли сказати. Я ж вас перебив…
— Та ні, я… просто думала, що та жінка права… і я спокусила Івана…
— Таню, заспокойтеся… Ну — знову!.. Ну не плачте так!.. — аж розгубився отець Євген. — Я вам сказав, що це неправда! Якщо до вас іще підійде та жінка, скажіть їй, що Іван вас проводжав з мого благословення, домовились? І передайте, що я просив її підійти до мене. Добре?
— Так… А ви будете її сварити?
— Це вас не стосується. Я їй скажу те, що буде корисно для її душі. Ви в цьому зацікавлені? Ну от і добре… І не бентежтеся. Це — неправда.
— А що, справді Іван проводжав мене з вашого благословення?
Видно було, що Тетяна поставила священика у складне становище. І він думав тепер, як із нього вийти. Він боявся ще більше збентежити її, боявся, що вона може не так усе зрозуміти…
— Таню, ви знаєте, що Іван усе добре міг би робити сам, зі своєї волі, але ще не було такого, щоб він не питав у мене благословення, перш ніж прийняти якесь важливе рішення, і не послухався б. Цим він рятується від гордості. І не лише. Благословення дає Божественну поміч, Божу згоду на добру справу, і тоді ця справа буває на користь. Це вас не засмутило?
— Ні, навпаки. Я не знаю, як дякувати вам… Хай вас Господь так береже і милує, як ви — мене.
— Ну все, утіштеся. Вам треба пити якісь заспокійливі краплі й раніше лягати спати.
Отець Євген забороняв їй будь-яку «розхитаність», тобто емоційність. Її і справді вкрай хилитало від емоцій, і отець просив її стримуватися. Він казав їй: «Менше емоцій, більше глибокого почуття».
— Простіть мені.
— Бог простить. І ви нас усіх простіть.
І благословив її.
З його благословенням на неї сходив мир. Вона читала молитви перед причастям, і деякі рядки світилися так глибоко, наче долинали до дна її стомленої стражданням душі.
Пресвята Богородице, спаси нас!
Страстей напади гріховні мене турбують, зневірою наповнюючи мою душу; заспокой, Отроковице, тишею Сина Твого й Бога, Всенепорочная…
Наповни, Чистая, веселістю серце моє, Твою нетлінну радість даючи через народження Винуватця веселості…
Не доручай мене людському заступництву, Пресвята Владичице, але прийми моління раби Твоєї: бо печаль огорнула мене, і стріл демонових терпіти не можу, покрову не маю, ніде сховатись окаянній, завжди переможена й утіхи не маю, крім Тебе, Владичице світу…
Молитву проллю я до Господа і Йому звіщу печаль мою, злом бо сповнилася душа моя, і життя моє до пекла наблизилось; і молюсь, як Іона: «Від тління, Боже, мене визволи»…
Святий ангеле Божий, Охоронителю мій, моли Бога за мене грішну.
Не залиш подорожньої душі моєї окаянної бути вбитою розбійниками, святий ангеле, бо вона від Бога передана тобі непорочною, а настав її на путь покаяння…
Були того часу в неї дивні утіхи. Одного разу, після жорстокої образи в коледжі, Тетяна взяла книгу святителя Іоана Золотоустого, яку подарував їй колись Іван, розкрила її на середині та прочитала слова:
«Багато образників, але ображених немає жодного».
Вона здивувалася і прочитала далі:
«Обра́зи, що терпимо ми несправедливо від будь-кого, Бог зараховує нам або на відпущення гріхів, або на примноження нагороди… Ті, що здаються ображеними, насправді не є такими, якщо тільки нещастя переносять мужньо, але навпаки, ще більше одержують, незалежно від того: отримують удари від Самого Бога чи від диявола…
Не треба бентежитися, коли обставини здаються невідповідними обітницям Божим. Ось дивися, який був початок, коли прийшов Господь для спасіння всього світу. Мати втікає, батько потерпає у стражданнях, відбувається найтяжче вбивство (немовлят) — усюди плач, ридання й голосіння. Але не бентежся! Господь у найясніший доказ Своєї сили виконує Свої наміри засобами протилежними… Так і учні Його в гоніннях, катуваннях і незліченних бідуваннях залишилися переможцями тих, хто катував і гнав їх».
Ці слова осявали їй шлях…