Битва

Г. Куземська. Похвала любові (альб. 2, зобр. 8)

7

Вона сумлінно вичитувала правило, молилася так старанно, як тільки могла.

А потім приходила ніч і забирала в неї усі денні надбання…

Ніч була безжалісною вбивцею її сподівань, намірів і прагнень. Гріховне розпалення враз усе занурювало в нечистоту, і незмивною нечистотою переливалося в день, і виливалося гріхами на ближніх…

Тіло не підкорялося її душі, не підкорялося розумові й духу…

Тетяна пізнала тоді, що плоть — підступна. Істинно, як сказав Апостол, плоть бажає противного духові. Вона постійно вимагає, щоб до неї ставилися як до друга, вимагає уваги, заспокоєння, насолоди, втіхи, але коли даєш їй — вона зв’язує дух, і припинає до землі, і робить людину — істоту небесну — своїм рабом, рабом тління. Вона несподівано й підступно зраджує і чинить те, що душа ненавидить і не бажає. Що більше задовольняєш вимоги плоті — то більше вона лютує проти духу. На тіло ніколи не можна покладатися, навіть тоді, коли воно здається тихим і сумирним: у ньому ми маємо постійну небезпеку падіння.

Духовний отець казав їй, що тіло потрібно позбавляти розкошів усебічно: і в їжі, і в одязі, і навіть у потрібних речах. Треба тримати його жорстко, щоб воно не поводилося, як володар. Бо са́ме розбещене й заспокоєне тіло породжує нечисті й порожні думки, далекі від Бога, від виконання найголовнішого призначення людини.

«Приневолюйте, Таню, тіло. Приневолюйте його, щоб звільнити дух. Не давайте волю своїм очам, бо через них набивається в душу найбільше бруду. Як казав старець Паїсій Святогорець: „Ми збираємо сміття думок, а потім витрачаємо багато сил, щоб його вимести“. Краще дивіться у своє серце, бо саме там має бути Царство Небесне. І стримуйтеся, більше стримуйте свої емоції і все, що вас розхитує».

Тетяна почула це наче вперше, хоч раніше так часто про це читала…

«Саме так обмежує себе Іван. Він дійсно стримує себе в усьому, стримує навіть рухи, і слова, й очі. І навіть думки(!), бо він іноді каже: „Про це краще не думати“, — значить він скеровує куди слід і свої думки!.. А так, як він їсть — я, напевно, ніколи не навчуся. Як можна до такої міри не їсти?! Це, мабуть, можливо досягти тільки такою, як у нього, любов’ю. Справді, його їжею є творити волю Божу, як сказано в Євангелії. Ті, що творять волю Божу, мають насичення небесне і зовсім мало потребують земного».

Вона намагалася стримуватися. Намагалася контролювати і думки, і почуття, і бажання, і наміри, і слова, й очі, і рухи, і дії, обмежуючи себе з усіх сил. Але її буря так розійшлася, що ці звичайні методи угамування плоті вже не допомагали…

— Отче, мене не перестають мучити нечисті сни. Я прокидаюся облитою брудом, розчавленою, знищеною… Я не хочу цього, не хочу тілесної насолоди, вона мене мучить! Вона вбиває мене. Це такі злобні пристрасті, такі безжалісні, такі темні!.. Що мені з цим робити?!

— А ви молитеся до святих?

— Молюся. До преподобної Марії Єгипетської. Мені до неї найлегше молитися.

— Моліться ще до преподобного Мойсея Угрина та Іоана Багатостраждального — це наші Києво-Печерські святі, їхні нетлінні мощі спочивають у Лаврі, у Ближніх печерах. І читайте житія святих. Там багато знайдете для себе корисних порад, і не тільки… І ще скажу вам зараз чудові слова Іоана Ліствичника, хай вони стануть вашим мечем: «Непорочний — хто любов подолав любов’ю і вогонь загасив вогнем нетварним».

Це були справді дивовижні слова. Звичайно ж, хто міг пояснити їх краще, ніж ті святі, які дійсно «подолали» й «загасили», і стали непорочними… І їй навіть самій захотілося читати їхні житія.

Тетяна прийшла додому і розкрила «Житія Святих» (цей том разом з Києво-Печерським Патериком їй подарував Іван на іменини, у день святої мучениці Тетяни, а решту томів вона вже докупила сама). Вона розгорнула цю книгу — і вже не змогла згорнути!.. Хотіла прочитати лише вибрані житія, що підказав їй отець Євген, але не могла відірватися й читала все: спочатку до кінця.

І вона знову відкрила для себе Церкву — іншою, і знову несподіваною! До неї вернувся світ невичерпних відкриттів і Царських дарів. «Дивний Бог у святих своїх!» — тільки й вимовляла вона після кожного житія. Святі зворушили її серце, розігріли його, воно задихало любов’ю…

Тетяна знаходила в цих оповідях саме те, що було потрібно зараз для її душі. Вона знаходила живих небесних людей, які приходили в її життя і не покидали її, які мали здатність бути присутніми там, де земні люди не можуть перебувати і не можуть допомогти.

У неї було відчуття, що на своєму бідолашному рятувальному крузі молитви вона догребла до великого Корабля, на якому були всі ці святі, і вчепилася в його борт. Це був Корабель Церкви, і він безперешкодно долав люту стихію зла.

«Прив’яжи свій обтяжений човник до корабля Отців твоїх, і вони приведуть тебе до Ісуса, Котрий може дарувати тобі смирення, і силу, і розум, вінець і радість, амінь», — згадувала вона слова преподобних Варсонофія Великого та Іоана Пророка.

І ожила молитва до святих — гаряча, благоговійна!

Найлегше, як і раніше, їй було молитися до преподобної Марії Єгипетської. Ще тоді, коли Іван назвав її серед своїх улюблених святих (після трьох святих Іоанів), Тетяна прочитала її житіє, і воно зворушило її надзвичайно. Але тільки тепер вона змогла усвідомити, який неймовірний подвиг здійснила свята Марія. Перед її стражданнями, перед її муками та мужністю Тетяні ставало соромно за свою слабодухість, і вона молила святу покрити її своїм заступництвом, своїми молитвами…

Преподобна мати Марія була поруч, зовсім близько, біля самого її серця, і Тетяна, спираючись на її руку, вставала… падала — і знову вставала. І свята Марія казала їй, як Іван Тарасові: «Милістю Божою ти одужаєш, не сумнівайся».

Тетяна згадала, як давно-давно (коли Іван без кінця її прощав) він казав їй, що святі Марія Єгипетська, Мойсей Угрин (тепер вона згадала це ім’я) та Віталій Монах можуть краще зрозуміти її, ніж будь-хто з людей. Яка вона була тоді сліпа! Їй і на думку не спало зазирнути в житія цих святих, щоб зрозуміти, чому він так говорить!

Тепер, коли вона прочитала, як святий Віталій Монах, віддаючи себе на глум і посоромлення людям, щоночі ходив у дім розпусти до блудниць і таємно від усіх рятував їхні душі, вмовляючи їх не губити себе, — тепер вона усвідомила, що цей святий може зрозуміти її, нечисту, може заплаканим серцем помолитися за неї до Господа і вимолити її, як вимолював тих нещасних дівчат…

Тетяна читала «Житія Святих» кожну вільну хвилинку, перериваючи читання то палко́ю, то теплою молитвою…

Тоді ж Господь відкрив їй ще одну таємницю. Наче випадково вона натрапила у православній крамничці на книжку видатного науковця, подвижника-митрополита Іларіона (Огієнка) «Святий Димитрій Туптало. Його життя і праця». З великим подивом Тетяна розгорнула книжку і побачила, що йдеться про святителя Димитрія Ростовського, автора її улюблених «Житій Святих» — твору, найбільш шанованого після Святого Письма серед усіх слов’янських народів, живого Закону Божого, скарбниці духовної мудрості — і, як виявилося, автора багатьох інших відомих творів, повчань і зворушливих кантів, які святитель писав рідною, українською мовою (у ті часи, коли цю мову вже почали ганьбити й викорінювати)!.. Невимовне почуття охопило її…

«Як це дивно! Як дивно і як недаремно, що Іван має це прізвище!.. Колись я, зневажаючи його, казала, що це прізвище личить йому, але ж тільки тепер зрозуміла, наскільки личить!.. І як прикро, що я змінила своє прізвище — таке славетне, як казав Тарас… Я несвідомо зреклася такої слави! Чому ж я так довго не знала цього?.. От як усе недаремно в духовному житті, і все, все має значення! І як уважно треба дослухатися до того, що дає тобі Бог!..»

Удома Тетяна прочитала докдадніше про дивовижну родину святого Димитрія — одну з найосвіченіших родин того часу, яка мала свого родового герба, але понад усе прославилася не шляхетністю, не заможністю, навіть не високою освітою, а великою побожністю. Усі четверо дітей — три доньки та син — стали монахами, а згодом — ігуменами монастирів. Сам високоповажний батько — сотник Війська Запорізького Сава Туптало — титарював у Кирилівському монастирі в Києві; там його й поховано, а прожив він 103 роки…

Тетяна виписала з книжки оповідь, що її вразила, — про відкриття мощей святителя Димитрія:

  • «У процесі канонізації Святих завжди буває так, що Сам Господь через якийсь земний випадок указує Свого Обранця.
  • Так трапилося і зі Святителем Димитрієм — підлога, яка була над могилою Митрополита в монастирі Св. Якова, стала вгинатися. Монастирська влада боялася, щоб ця підлога не провалилася, а людей тут постійно було багато. І вкінці, 18 вересня 1752 року постановили підлогу перекласти.
  • Справа доручена була о. ігуменові Генадієві, що був економом монастиря.
  • Коли підлогу зняли, то побачили, що Святителя поховали аж надто недбало (не позоставив по собі багатства!), а саме, — накидали безладно зверху на труну тяжкого брусся, а воно й труну пробило…
  • Труна була у вогкому місці, під нею було зовсім мокро, кинулися до тіла, — а воно позосталося зовсім нетлінне… Божий Обранець!..
  • Минуло 42 роки з часу поховання. Дубовий гроб зотлів, але не зотлів спід труни, що стояла на дуже вогкій землі. Митрополиче Облачення все не зотліло, усе позосталося ціле: Омофос, Саккос, Поручі, Єпитрахиль, Палиця (Епігонат), Підсакосник, шовкова Вервиця. Цілий і Орлоць, що був покладений в труну в ноги Святителеві…
  • Чутка про нетлінність тіла Святителя умить рознеслася по Ростову. Стали масами сходитися люди, Духовенство, монахи. І відразу ж стали творитися чуда від тіла Святителя, — недужі ставали здоровими!»
  • «Справу канонізації Святителя Димитрія Святий Синод вів довго, й докладно обслідував усю справу, перевіряв усі чуда, а їх було багато… Канонізація Митрополита Ростовського Димитрія Туптала була першою канонізацією, яку поблагословив Священний Синод нового часу».

І ще виписала кілька слів про характер Святого:

  • «Терпеливим і смиренним був завжди, і про смирення часто проповідував… Завжди тихий, завжди скромний Святитель сильно терпів серед тяжких обставин і часу, і своєї Єпархії. Але ніс тягара спокійно, як монах, відданий на службу Господеві… Пости додержував… по-старомонашому: їв один раз на день, по заході сонця. А першого й останнього тижня Великого Посту їв раз на тиждень. Про значення й силу посту не раз проповідував… Убогість Святителя в Ростові переходила всяку міру… Молитися сильно любив, і гаряче молився. Але Святителю все здавалося, ніби він мало молиться… І навіть упокоївся в Бозі на молитві, стоячи на колінах перед Господом… »

При нагоді Тетяна спитала отця Євгена, чи не доводиться Іван родичем святителеві Димитрію.

— Я теж питав про це Івана, — усміхнувся панотець. — Він казав, що ніяких свідчень про це немає, але відомо, що його прапрадід забороняв своїм синам змінювати прізвище Туптало на російське (бо тоді таке було в моді), пояснюючи це тим, що їхнє прізвище «славнозвісне і має святих предків».

Тетяна не сумнівалася, що святий Димитрій з Іваном обов’язково мають бути родичами, хоч би й далекими. І у відповіді священика знайшла солідарність зі своїми думками.

Цей випадок теж підбадьорив її. І надихнув на подальшу духовну працю.

І от нарешті Тетяна дісталася до Києво-Печерського Патерика, до читання якого чомусь довго себе готувала. Їй здалося, що тільки-но вона відкрила його, на неї війнуло потаємним животворчим вітром (напевно, Духом Святим, що спочивав у душах богонатхненних старців).

Вона пила ці житія, мов джерельну воду в пустелі…

Чому о́брази цих суворих відлюдників — усіх до єдиного! — були їй такими… болісно дорогоцінними?.. Чому це читання так збагачувало її, сповнювало серце глибокою подякою за кожного з них, якоюсь дивною прозорістю і сокровенним благоговінням?.. Може тому, що тепер вона могла вже багато чого читати між рядками і розуміти, що було сховано за дитячою простотою й аскетичною стриманістю слів?.. Раніше, коли Іван тільки подарував їй Патерик, вона перегорнула окремі житія, і розчаровано подумала: «Це якісь казки». Тепер ці «казки» відкрилися такими глибинами реальності!.. Такими зрозумілими її серцю! Напевно, усьому свій час…

До глибини душі її зворушило житіє преподобного Мойсея Угрина. Ні, вона не читала про цього святого — вона бачила його живого! Ні, він жив не за часів Бориса і Гліба, він жив зараз, цей непохитно цнотливий юнак. «Невже може бути така схожість? — дивувалася Тетяна. — Це ж точно Іван!..»

Вона читала й перечитувала, і вдумувалася в ці житія. І ніби потаємною силою зміцнювалося серце, даруючи життєдайно чисту теплоту. Милістю Божою Тетяна приторкнулася до того нетварного вогоню, що відбиває й загашає зле і ненаситне полум’я пристрасті.

Увечері, натхненна нетлінною поживою священних оповідей, вона читала правило з нескінченними земними поклонами. І після молитви, вже близько півночі, а бувало, що й прокидаючись удосвіта, припадала до землі в покаянні перед лицем Божим так багато, як тільки могла, поки, знемагаючи, не лягала додолу охолодженою від темного плотського вогню і трохи заспокоєною…

Вона відчула велику потребу піти у святу Лавру на поклоніння святим, потребу припасти до їхніх нетлінних мощей, які здавалися їй (і були насправді!) набагато живішими, ніж вона сама. Такими живими, що могли воскресити, як пророк Єлисей — мерця своїми мощами, і її умертвлену пристрастями душу.

Тетяна пішла до них. Пішла як до живих святих. І відчувала їх живими. Вони були присутніми більше, ніж безліч люду навколо неї в печерах. Вона пізнала їхній могутній повновладний захист і, напевно, ту невимовно світлу силу, яку називають благодать.

Вона обливалася біля їхніх пречистих рак сльозами, і її роз’ятрене серце знаходило втрачений мир. Вона не хотіла виходити від них.

Але і вийшовши, відчувала їхній покров, їхню присутність.

І жорстокі сни залишили її. Їх знесло, мов чорні хмари сарани, — потужним Божим вітром. Вони не витримали дихання Києво-Печерської слави, не витримали молитви тих, хто колись їх дощенту розбив і подолав.