Битва

Г. Куземська. Похвала любові (альб. 2, зобр. 8)

8

Але сни пішли, а гріхи залишилися.

На неї так само нагло налітала буря, закриваючи небо, і знову її тихе озерце скаламучувалося, і вона не бачила, куди йде і навіщо. Пристрасті, що підіймалися з її душі, наче невтримна лава у вулкані, були сильнішими за її свідомість, і Тетяна губила розум і грішила, тяжко страждаючи від цього…

Одного разу після сповіді отець Євген несподівано простягнув їй іконку.

— Це вам Іван передав.

— Ви бачили його?!

— Учора заходив.

Це була та сама Богородична ікона, яку Іван показував їй у Карпатах на березі річки…

Тетяна взяла її так обережно, наче саме Іванове серце.

— Він знає?.. — зі страхом спитала вона.

— Без подробиць. Тільки — що у вас битва.

— Отче, я не знаю… не знаю, як вам дякувати!..

І впала перед ним до землі.

Отець Євген не дорікнув їй за «пласку емоційність», бо, мабуть, відчув, як глибоко було зараз в її душі. Він нахилився до неї і благословив.

Тетяна притиснула іконку до зболілої душі і всю дорогу молилася: «Пресвята Богородице, спаси мене». Душу наповнювали невимовні почуття. Вона ніколи так близько не відчувала Діву Владичицю. Якась недосяжна висота і близькість одночасно. І чистота, чистота неймовірної любові. Вона огорнула Тетяну Своєю чистотою, сповнила її серце надією і радістю. «Вона жива! — усвідомила Тетяна. — Істинно, вона жива. Як Її — таку ЧИСТУ — можна не любити?!»

О, як хотілося ніколи не відступати від Неї!..

Господи, Ісусе Христе, молитвами Пречистої Твоєї Матері помилуй мене, грішну.

Вдома вона відкрила акафіст до Пресвятої Богородиці і, наче вперше, прочитала про Неї саме те, що дорогою розповідало їй серце:

Радуйся, бо Ти носиш Того, Хто все носить;

Радуйся, мосте, що провадить від землі до неба;

Радуйся, бо Ти Світло породила невимовно;

Радуйся, бо Ти породила Визволителя поневолених;

Радуйся, Судді Праведного ублагання;

Радуйся, гріхів великих прощення;

Радуйся, любове, що всяке бажання перемагає;

Радуйся, оселе Бога неосяжного;

Радуйся, ку́пеле, що омиває совість;

Радуйся, оновлення людей;

Радуйся, поразко демонів;

Радуйся, життя, повне таємничої радості;

Радуйся, скиніє Бога Слова;

Радуйся, Свята над святими;

Радуйся, ковчеже, позолочений Духом;

Радуйся, скарбнице життя невичерпна;

Радуйся, стовпе непохитний Церкви Христової;

Радуйся, тіла мого зцілення;

Радуйся, душі моєї спасіння;

Радуйся, Невісто Неневісная!

Радуйся, благодатна Богородице Діво, загиблих Віднайдення і всіх скорботних Радосте!

Радуйся, Радосте наша, покрий нас від усякого зла святим Твоїм омофором.

Нічого кращого Іван не міг їй передати! Якби й сам приїхав, то не допоміг би їй так, як ця ікона.

Через Матір Тетяна знову знайшла Сина, знову побачила ті страждальні очі, знову схилилася до землі, плачучи і радіючи одночасно. «О, безвідмовна Мати! О, найбільший з дарів Божих, Мати вічного Життя, початок нашого спасіння!..

Найсмиренніша з усіх смиренних, що смиренням поступається тільки Своєму Синові й Творцеві.

Смирення — от те найголовніше, що треба людині здобути. От у чому джерело невичерпної радості, нездоланного добра, нескінченного життя. Бо без смирення кожне діло, слово і думка — гнилі, нежиттєздатні. От у чому сенс!

Яка проста таємниця. Господь говорить: Хто звеличує себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться. Тричі повторює Євангеліє ці слова, а ми не чуємо! І думаємо, що ми самі щось можемо…

Господь не принижує людину, Він лише хоче, щоб людина не обманювала себе, щоб не думала про себе те, чого немає насправді. Дійсно, людина стає людиною, коли вона в союзі з Богом, коли це свято співтворчості. А це можливо тільки тоді, коли ми очистимо серце від омани, коли серце побачить себе, яким воно є без Бога, і упокориться, і заплаче. Тільки в таке чесне серце приходить Господь і сотворяє там Собі оселю…

Так от що означають слова: Коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові — дух упокорений, серця скорботного і смиренного Бог не відкине. І справді! Що́ інше людина може дати Богові, окрім упокореності, окрім щирого, довірливого, смиренного серця?»

Розмірковуючи так, Тетяна ясно побачила, що вона занадто покладалася на себе, на свої сили. У неї досі не було свідомості, що вона ходить, радіє, дихає, мислить, перемагає, молиться, милосердствує — тільки силою Божою. І кожна людина, від якої хоч трохи віддаляється Дух Божий, почуває себе так само, як вона у вирі свого страшного випробування.

Ти даєш їм — вони приймають. Ти відкриваєш руку Свою — вони наповнюються усяким благом. Ти відвертаєш лице Твоє — вони тривожаться; віднімеш дух їх — вони щезнуть і у прах свій повернуться. Пошлеш Духа Свого — і створяться, і Ти оновлюєш лице землі…

Раніше, осуджуючи людей, Тетяна виправдовувала себе: «У мене багато недоліків, але принаймні я щедра, нелінива і самовіддана, і сила волі в мене є. Як можна бути жадібною чи слабодухою? Я погана, але не викручуюсь і не брешу»… Вона думала, що це її заслуга, і не розуміла, що Господь дав їй це даром, дав те, чого вона не заробила, і якщо відніме, то вона стане і жадібною, і безпорадною, і нечесною.

«Тільки таке страшне випробування потрібне було мені, щоб я зрозуміла, що нікого, нікого не маю права засуджувати. Що Божі дари — це лише Його ласка, а не обов’язок, що я не заслуговую перед Богом нічого, що Він обдаровує мене ні за що.

Усе моє випробування — тільки заради смирення, бо тільки смирення з’єднує мене з Господом і дає мені вічне життя.

Чому я ніколи не мала страху втратити Бога?! Бо надіялася на себе, бо не знала себе. Я хвалилася силами, яких у мене не було, які були не моїми! Господь, відійшовши від мене на крок, просто показав мені, якою є власне я, без Його допомоги. А що ж відчуватимуть грішники у пеклі, коли Господь залишить їх наодинці зі своїм серцем?!

Ось у чому розгадка раю і пекла!..

Іванове серце усвідомило Божу милість і разом з подякою та самозреченням вмістило Бога, і таке серце після смерті не сумуватиме!»

Їй хотілося більше знати про Івана: якими шляхами він досяг такої повноти любові та непохитності на путі до Господа, такої чистоти серця. І хто краще за духовного отця міг їй про це сказати!

— Отче, а можна я вас просто про щось спитаю?

— Питайте.

— Як ви гадаєте, якими шляхами Іван досяг чистоти? Чи він народився з нею?

— Я гадаю, що він народився з нею. Але ж усяка чеснота потребує, щоб її зберігали; вже не кажу — примножували, бо навіть зберегти — це непросто.

— А як він її зберігає?

— Ви знаєте… він наче постійно живе в земному поклоні…

Тетяну вразили ці слова, вразили тим, що Господь знову (вкотре!) повернув до неї ту тему, яка була для неї колись каменем спотикання.

— Що ми бачимо в земному поклоні? — продовжував отець Євген. — Нічого, крім Бога. Тому Іван і не осуджує нікого, бо він дивиться на всіх знизу і крізь Бога. Він «поверг свою неміч перед Богом», він став дитиною, яка всю свою владу над собою і в собі передала батькам — Небесному Отцеві та Божій Церкві. Він нітрохи не сумнівається в тому, що не має ніякої власності, не має нічого свого, що він — голе дитя. І саме тому Господь бере його і вдягає в царські шати, і годує небесною їжею. І він стає Царським сином і забирає всю спадщину Божу, усі Божі дари.

Це було одкровенням!

Духовний отець зрозумів Івана набагато краще, ніж вона! І відкрив для неї двері розуміння…

«О, як дивно відкрилася мені таємниця всіх святих! Через тебе, Іване! У вас та сама таємниця. Чому я не могла додуматися до цього раніше? Це ж так очевидно! Але я завжди дивлюся й не бачу, слухаю і не чую. І от нарешті, завдяки духовному отцеві, я збагнула це!

Ти і цієї чистоти, і всіх інших дарувань досяг своїм земним поклоном, ти поклав перед Господом себе — голу дитину, і Бог, звичайно, зі Свого милосердя не покинув тебе напризволяще, а всиновив. О Іване, чи не казала я, що ти підступний! Як ти додумався до цього? Ти обдурив і людей, і бісів: вони думали, що ти лежиш тому, що слабий, а ти ліг для того, щоб ніколи не впасти! І ще більше: для того, щоб захопити все Небесне Царство! О, яка підступність! О, яке відкриття!!

Із земного поклону неможливо впасти!

Якби я зрозуміла це раніше! Якби я раніше „повергла перед Господом неміч єства свого“ — я б не впала!.. Якби я знала раніше, яка моя неміч і яка я безсила перед подихом спокуси й випробування, я б не спитала про апостола Петра: „Як він міг?“ Я б схилилася перед ним і просила його святих сліз за мою найнемічнішу душу…

Як ми співали на Страстях: Господи, на вільні страждання Ти прийшов і до учеників Твоїх говорив: коли ви й одної години не можете побути зі Мною, то як же кажете, що помрете за Мене… Устаньте й моліться, щоб ніхто з вас від Мене не відмовився, коли побачите Мене на хресті…

Господи! Ти один даєш людині сили, дихання, добру думку, бажання, слово! Істинно, Господи, сповідую перед Тобою, що без Тебе я — ніщо. З’єднай мене із Собою молитвою, яку Ти мені даєш, дай мені Твоє божественне смирення, і стану подібною до Тебе, і буду споріднена Тобі.

Господи! Я відходжу від Тебе тільки гординею, я вертаюся до Тебе тільки смиренням».