А Іван після захисту диплома вповні віддався Лаврі, працюючи там зранку до ночі, лише кілька днів на тиждень їздив на роботу, точніше на заробітки.
Він влаштувався чорноробом на великих смітниках за містом. Робота була жахливою, і платили там не так вже й багато. Дехто з парафіян пропонував Іванові більш інтелектуальні підробітки, але він відмовився.
— Ця робота помагає мені не забути, в якому світі я живу, — пояснив він Тетяні. — Там легше молитися. Там працюють дуже нещасні люди…
— Але ти ризикуєш, — намагалася відмовити його Тетяна, начувшись від людей страхіть про ті смітники.
— Мені здається, я ризикую не більше, ніж інші. Ти ходиш по місту, де повно наркоманів, маніяків і просто дуже озлоблених людей, де коїть злочини навіть міліція. І Господь береже тебе. Але ти цього не відчуваєш… Моя робота — золото. Бо там я постійно відчуваю Божу допомогу і Божий захист.
Він знав, що робить. Він потужно йшов до своєї мети.
Одного разу Тетяна побачила на його лиці тінь смутку.
— Щось трапилось, Іване?
— Та ні… — і усміхнувся, — як ти побачила?
— А все ж таки…
— Мама дуже слаба. Вона вже старенька…
— А мені здалася вона молодою. У неї дуже ясні очі… А що з нею?
— Та чомусь… Раніше працювала цілими днями, а тепер потроху лягає, і вранці, і вдень, і ввечері. І нічого мені не каже. Каже: «Все добре»…
— Я можу тобі чимось допомогти?
— Молитвою.
— А хто у вас їсти варить?
— Ну що ти… Їсти і я можу зварити. Це не проблема. Хатня робота — не проблема.
І знов — у нього своє життя, у неї — своє.
Іван непомітно й остаточно передав піклування про її душу отцю Євгенові. Тетяна прийняла це з покорою… Він відходив усе далі… далі… Промисел Божий неухильно вів їх обох.